Основоположниками літературного імпресіонізму вважають французьких прозаїків братів Е. і Ж. Ґонкур. Цей стиль виявився також у творчості таких видатних майстрів слова, як Г. де Мопассан, М. Пруст, К. Гамсун, А. Чехов, І. Бунін. В українській літературі цю течію започаткував М. Коцюбинський, його традицію розвинули П. Тичина, М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Івченко, Є. Плужник та ін. Видатні вітчизняні художники-імпресіоністи — М. Ткаченко, К. Костанді, М. Бурачек, І. Труш, О. Мурашко, В. Винниченко, І. Северин та ін.

Імпресіонізм — це мистецтво передавання безпосередніх вражень. Його основна мета — ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, мінливих миттєвих відчуттів і переживань.

На противагу реалістам, імпресіоністи усвідомлювали, що об'єктивна (єдино правильна, усебічна) істина для людини недоступна, а отже, неможливо відразу охопити широку панораму буття, передати узагальнено типові обриси явища. Тому ці митці зосереджувалися на щонайточнішому фіксуванні сприйнятого в певний конкретний момент. Через те імпресіоністичний живопис часто був мистецтвом кольорових плям, розмитих контурів, мерехтіння, а не чітких ліній та тонів. У літературі ж переважала увага до мінливих нюансів настрою, до невпинного перебігу почуттів, вражень як потоку свідомості.

К. Моне. Враження. Схід сонця. 1872 р.

Найсуттєвіші ознаки цього стилю:

1. Аідеологічність: фіксуючи перше миттєве враження від об'єкта, імпресіоністи в такий спосіб намагалися максимально наблизитися до «правди дійсності», побаченої неупередженим зором, без якихось опосередкувань, продиктованих традицією, попереднім досвідом, а насамперед — певною ідеологією.

2. Відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу. Адже в конкретній реальності стовідсотковий ідеал практично відсутній. А разом з тим в імпресіонізмі зникає однозначне романтичне протистояння високого і низького, прекрасного і потворного, — ці протилежності переплітаються.

О. Мурашко. Дівчина в червоному капелюсі. 1902-1903 рр.

3. Своєрідність художнього часопростору: в імпресіоністичних творах час і простір ущільнюються й подрібнюються, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій та явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відображені у свідомості персонажа. Кожне найменше враження набуває самодостатньої цінності.

4. Специфіка психологізму. Якщо в реалізмі характер зазвичай визначений, то в імпресіонізмі він втрачає статичність, а іноді й цілісність. Увагу митця-імпресіоніста привертають саме ті моменти, які розкривають у героєві риси, несподівані для нього самого, несуголосні з його буденною поведінкою. Герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованістю на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень.

5. Жанрові уподобання. Настанова на розщеплення, подрібнення картини світу спричинила те, що найрозвинутішим жанром імпресіонізму стає новела — через її лаконізм, змалювання незвичайних подій, несподіваний фінал. Власне, новела — ніби тільки штрих, короткий епізод потоку життя, який, утім, висвітлює його сутність. Ще один близький цьому стилеві жанр — есе.

Теорія літератури

Есе (від фр. спроба, нарис) — невеликий за обсягом прозовий твір-роздум, що має довільну композицію. Споріднені з ним жанри — поезія в прозі, щоденник, мемуари, публіцистичний чи науковий нарис.