Мужню, наполегливу вдачу авторки засвідчує історія створення повісті. Спочатку О. Кобилянська, заохочена подругою, написала оповідання «Вона вийшла заміж» і надіслала до жіночого альманаху «Перший вінок». Але вимогливий І. Франко, який упорядковував збірник, відхилив цю пробу пера через її художню недовершеність, «солодкаво-сентиментальний стиль». Перша поразка засмутила, але не зламала молоду авторку. Вона вдосконалювала, розширювала таку близьку її серцю історію, надсилала в інші видання, одержувала відмови, знову доробляла, поки оповідання переросло в досить розлогу повість під іншою назвою — «Людина», яку нарешті 1894 р. опублікував журнал «Зоря».

Так побачив світ перший виразно модерністський, неоромантичний твір в українській літературі й водночас перший твір, зосереджений на проблемі жіночої емансипації.

Тема повісті — доля освіченої дівчини, яка не хоче миритися з обмеженістю й консерватизмом міщанського середовища, наполегливо бореться за свої людські права.

Духовних запитів Олени Ляуфлер не хочуть розуміти ні в родині, ні в містечковій громаді. Вона багато читає, але не сентиментальні романи, як її ровесниці, а наукові праці. Проте батько, державний службовець (лісовий радник), і мати не схвалюють прагнень дочки бути високоосвіченою людиною. Їх дивують і навіть лякають її розмови про «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітниче...».

І батько-пияк, й обмежена честолюбними мріями мати, і брат-гуляка, і батькові приятелі-чиновники — усі намагаються (свідомо чи несвідомо) утримати Олену в лабетах усталених суспільних норм, адже, на їхню думку, жінка повинна бути доповненням і прикрасою чоловіка. Героїня ж намагається довести, що вона також — людина, цілісна самодостатня особистість, яка має право на свободу та щастя.

Олена тонко відчуває й понад усе цінує красу — у природі, людях, у мистецтві, захоплюється музикою. Їй нестерпно в цьому обивательському закутку, дівчина поривається бути незалежною, жити повнокровним, духовно багатим життям, творити власну долю.

Зрозуміло, цей образ автобіографічний: у час написання твору такі поривання проймали душу й самої авторки. Про це довідуємося з її щоденника.

Життя завдає дівчині удар за ударом. Її брат, надія батьків, картярством і пияцтвом довів родину до зубожіння. Батька через розтрату доручених йому грошей вигнали зі служби. Він бачить вихід із скрутного матеріального становища лише в Олені, яка має одружитися із заможним паном К. Але дівчина чинить цьому опір: вона не кохає пана К., уважає, що «подружжя без любові... — це брудні відносини». Олена бере на себе всі турботи, пов'язані з утриманням родини.

Підтримує Олену лише Стефан Лієвич — молодий лікар, який, навчаючись у Швейцарії, захопився новими ідеями, зокрема підтримував емансипацію жінок. Молоді люди мали побратися через два роки, після повернення Стефана з практики. Але доля невблаганна до дівчини: рятуючи хворих, наречений сам заразився тифом і помер. Ця катастрофа остаточно підкосила Олену.

Дівчина намагається знайти підтримку, але всі їй радять здатися: «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина». Остаточно обеззброюють Олену гіркі слова знайомої вдови Маргарети: «Усі вдови й старі панни — вони ніщо. Старі панни належать до тих безталанних, з яких сміються. Самотні блукають у життю без приюту, без становища, сказала б, без змісту, живуть, щоб не вмерти».

Щоб утримувати родину, Олена бере в оренду землі свого швагера (чоловіка старшої сестри) та їде з батьками й молодшою сестрою в нужденне село, якось управляється з господарством і веде скромне самотнє життя, батько продовжує пиячити. Так минають чотири роки. Раптом родичі забирають землю, знову треба приймати якесь рішення.

І дівчина нарешті погоджується на заміжжя з молодим лісником Фельсом, який уподобав її. Він добрий господар, приємний чоловік. І все ж Олена насправді не кохає нареченого. Її тішить єдина надія — що любов, «наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові». Отже, вона йде на компроміс: задля родини жертвує собою та своїми переконаннями.

Недосяжною мрією для дівчини залишився життєвий принцип насправді вільної людини, винесений в епіграф до другої частини.

• Судження

Микола Євшан: «Очевидно, не можна кинути на неї (Олену. — В. П.) каменем за брак витривалості, за зраду самій собі. Вона жертвувала собою, здобулася на те, що було для неї найтяжче! Її можна тут боронити словами маляра-чужинця з "Ніоби” (іншої повісті О. Кобилянської. — В. П.): "Коли ми те, що вважаємо за щось менш цінне в житті, сповняємо чесно й точно, а воно має для ближніх свою велику вартість, — то все-таки не пішло наше життя марно й безкорисно, і ми можемо на нього самі з пошаною оглянутися”. Ми не тратимо, дійсно, до кінця пошани до тої дівчини, — а все ж як стає нам після всього сумно!»