Українська література «розстріляного відродження» 1920-1930-х рр. Розвиток стильових напрямів і течій
- 1-12-2022, 00:40
- 282
11 Клас , Українська література 11 клас Слоньовська, Мафтин (профільний рівень)
Українська література «розстріляного відродження» 1920-1930-х рр. Розвиток стильових напрямів і течій
Літературному відродженню 20-х рр. ХХ ст. передували потужні процеси утворення модерної нації, що сягнули апогею в 1918 р., в момент проголошення УНР. Вони охоплювали всі сфери суспільного життя, ширили нові форми політичної, економічної організації, запроваджували нові тенденції культурного розвитку.
Упродовж 1920-х рр. в Україні відбувалося формування могутньої мережі мистецьких, наукових, освітніх організацій. Донедавна відстала імперська напівколонія перетворювалася на розвинену модерну націю.
Цікаво знати!
5 грудня 1917 р. у приміщенні Української Центральної Ради з ініціативи видатних діячів культури, науки і мистецтва, зокрема істориків Михайла Грушевського, Дмитра Антоновича і Григорія Павлуцького, художників Василя Кричевського, Михайла Бойчука, Олександра Мурашка, Георгія Нарбута відбулося урочисте відкриття Української академії мистецтв. 18 грудня того ж року Українська Центральна Рада ухвалила Закон про Українську академію мистецтв, її статут. Новий навчальний заклад був подібний до зарубіжних вільних академій.
Діяльності Академії перешкоджали громадянська війна, брак приміщень, обладнання, втрата професорів (у 1919 р. вбили О. Мурашка; у 1920 р. помер Г. Нарбут). Незважаючи на несприятливі умови, Академія заклала основи формування й розвитку вищої мистецької школи в Україні.
27 листопада 1918 р. указом гетьмана Павла Скоропадського створено Українську академію наук (УАН). Її президентом обрали професора Володимира Вернадського, а секретарем - Агатангела Кримського. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ Академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів: історико-філологічного, фізико-математичного, соціальних наук. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а далі співробітників мали обирати ці академіки. Членами УАН могли бути й українські вчені, які жили на західній території України, що входила до складу Австро-Угорщини. Іноземці могли стати академіками, якщо за них проголосують 2/3 дійсних членів УАН. Видання Академії мали друкувати тільки українською мовою.
Володимир Вернадський - перший президент УАН
Більшовицька влада вдається до тимчасового стратегічного маневру - проголошує «нову економічну політику» (НЕП), відкриваючи шлях до розвитку підприємництва, а також «коренізацію», тобто відродження «національних коренів», яка в Україні спричинила широку хвилю «українізації». Небаченої активності набуває культурне життя, з'являються численні культурні організації - письменницькі, театральні, музичні, художні та ін. гуртки й угруповання. Було засновано Всеукраїнську академію наук, реорганізовано розгалужену мережу освітніх закладів (загальноосвітніх шкіл, училищ, університетів); активно розвивалося донедавна заборонене українське книгодрукування, започатковано численні періодичні видання (газети, журнали тощо).
Фундатори Української академії мистецтв під час урочистого відкриття. Київ, 5 грудня 1917 р.
Стоять: Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук.
Сидять: Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек
Проте вже наприкінці 1920-х рр. масштаби національного відродження стали настільки потужними, що більшовицька влада, відчувши загрозу втрати контролю, вдалася до брутального придушення національного розвитку. У цей час починаються провокації проти українських культурних діячів, які розгортаються в 1930-х рр. у криваву хвилю масових репресій.
У перші десятиліття ХХ ст. здебільшого в Харкові, тодішній столиці України, виникли численні літературні угруповання, у які письменники з власної волі об'єднувалися як за своїм соціальним походженням, так і згідно з художньо-стильовими особливостями творчості: «Біла студія», «Музагет», «Плуг», «Ланка», «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Молодняк», ВУСПП.
Окремо гуртувалися неокласики, які категорично відмежовувалися від агітаційно-класової пролетарської культури й намагалися наслідувати мистецтво славних попередніх епох, зосереджувалися на історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
Зустріч харківських і київських митців. Київ, грудень 1923 р.
Сидять: Максим Рильський, Юрій Іванов-Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Юхим Михайлів, Михайло Вериківський, Пилип Козицький.
2-й ряд: Наталя Романович-Ткаченко, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович, Савелій Футорянський.
Стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко, Борис Якубський
Цікаво знати!
«Музагет» (від грец. поводир муз) - об'єднання митців, переважно символістів, яке виникло в 1919 р. До нього входив і молодий П. Тичина.
«Гарт» - спілка пролетарських письменників, створена в 1923 р. До неї входили Василь Еллан-Блакитний (лідер), Павло Тичина, Володимир Сосюра, Валер'ян Поліщук, Майк Йогансен, Олександр Довженко, Микола Хвильовий, Микола Куліш та ін. Через розбіжності у поглядах на роль мистецтва Микола Хвильовий висунув гасло «удосконалення» і створив групу «Урбіно», котра згодом дала життя угрупованню ВАПЛІТЕ, в яке після самоліквідації «Гарту» в 1925 р. перейшли найталановитіші митці.
МАРС (Майстерня революційного слова) - літературне угруповання, утворене в 1926 р. (з 1924 р. функціонувало як «Ланка»), у яке входили Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Марія Галич та ін.
ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) - угруповання, яке існувало в 1926-1928 рр. Лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, хоч президентом обрали Михайла Ялового, його щирого друга й літературного соратника.
ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) - українська літературна організація, яка була заснована на початку 1927 р. і повністю відповідала вимогам комуністичної партії, а тому від моменту створення протистояла всім іншим літературним угрупованням. Саме члени ВУСПП розпочали «рішучу боротьбу за інтернаціонально-класовий союз літератури України проти міщанського, націоналістичного», вони ж були авторами заклику «Усі в літературу!», виступали з розгромними рецензіями на твори митців-сучасників з інших угруповань, писали доноси.
Митці в ті часи безперешкодно переходили з одного літературного гурту в інший, і це розцінювалося колегами тільки як їхній особистісний вибір. Літератори творчо дискутували, перебували в пошуках нових шляхів у літературі, успішно експериментували з художнім словом. Та найважливіше - усі письменницькі гурти були справді мистецькими угрупованнями, у яких домінував дух творчості й натхнення.
Коротко окреслимо найвагоміші здобутки 1920-1930-х рр. Романтико-героїчну стильову манеру в українському красному письменстві першої третини ХХ ст. представляла романістика Юрія Яновського («Чотири шаблі», «Вершники»), лірико-імпресіоністичну - творча спадщина Миколи Хвильового, новелістика Григорія Косинки, реалістичну - «мала» проза Андрія Головка («Пилипко», «Червона хустина»). Писав свої безсмертні філософські драми Микола Куліш («Мина Мазайло», «Патетична соната», «97»), а ставив їх на сцені харківського театру «Березіль» геніальний український режисер Лесь Курбас. У Західній Україні, до 1939 р. не підлеглій Сталіну, у стилі експресіонізму творив Осип Турянський (повість-поема «Поза межами болю»), писав унікальні філософські вірші лемківський поет Богдан-Ігор Антонич. Емігрували з СРСР і вже за кордоном реалізували власні письменницькі таланти Улас Самчук, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Юрій Клен (Освальд Бургардт), а в роки Другої світової війни - ще й Іван Багряний, Тодось Осьмачка.
Письменники літературного об'єднання «Гарт», Харків, 1924 р.
Сидять: Аркадій Любченко, Валер'ян Поліщук, Микола Хвильовий, Василь Еллан-Блакитний, Павло Тичина, Гордій Коцюба, Володимир Сосюра.
Стоять: Іван Дніпровський, Володимир Коряк, Майк Йогансен, Микола Христовий, Олександр Довженко, Іван Сенченко, Олександр Копиленко, Михайло Майський
Літературна дискусія (1925-1928), започаткована статтею-памфлетом Миколи Хвильового «Про "сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян”», у якій було нещадно розкритиковано тогочасних графоманів, спричинилася до важливих диспутів у Харкові й Києві. Автор гостро поставив питання справедливої й об'єктивної оцінки художніх текстів, адже в ті часи літературна критика вже навчилася розправлятися з митцями ідеологічно, підтасовуючи видуману провину під політичну неблагонадійність, ворожість радянській владі.
У власних памфлетах Микола Хвильовий накреслює шляхи розвитку нової української літератури, викриває передусім «просвітянство» як символ провінційної обмеженості українського національного руху загалом і сучасний літературний «масовізм» плужан зокрема.
Публічне обговорення ідейно-естетичної спрямованості художніх творів, актуальних завдань нової української радянської літератури, ролі й місця письменника в суспільстві набирало дедалі більшого політичного забарвлення. У дискусію вступили представники «Гарту», «Плуга», «Ланки»-МАРСу, незважаючи на реальні ризики, бо сталінський режим тоді вже перестав миритися з демократією в письменницькому середовищі, хоча владне втручання було ще опосередкованим і обережним.
Микола Хвильовий став головним модератором1 дискусії. Сміливо й компетентно він закликав своїх противників не переманювати талановиту молодь «від плуга й верстата» в письменники: «Ленін не ставив за мету з хороших робітників робити поганих артистів!». Микола Хвильовий бачив українське красне письменство за рівнем тематики й проблематики, а також за стильовими особливостями і якістю творчості - європейським.
1 Модератор - багатозначне слово; у цьому контексті - організатор, «пропагандист», лідер дискусії.
Лідер ВАПЛІТЕ опублікував статтю «Україна чи Малоросія?», що виявилася індикатором тодішньої не тільки літературної, а й ідеологічно-політичної погоди в СРСР. Хоча у Хвильового йшлося про суто літературні процеси, власне, про те, що український письменник повинен бути обдарованим від природи, мати належні фахові знання й ціле життя вдосконалюватися шляхом самоосвіти, що українська література не зобов'язана рухатися тільки слідом за російською, а покликана шукати власних шляхів розвитку, орієнтуватися насамперед на «психологічну Європу».
Висловлене в дискусії гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» було потрактовано як суто політичне. Статтю «Україна чи Малоросія?» Сталін читав особисто, був надзвичайно обурений її змістом і заявив, що Хвильовий спочатку відірве українську літературу від російської, а згодом Україну - від Росії.
Незабаром силовими методами в Україні було ліквідовано всі літературні угруповання, найталановитіших письменників заарештовано й ув'язнено. Микола Хвильовий учинив самогубство. Пророчий твір Миколи Куліша про те, чим закінчиться «українізація», - трагікомедію «Мина Мазайло» - за вказівкою партії зняли з репертуару харківського театру «Березіль» і охрестили «фашистською» п'єсою.
1934 р. комуністична партія СРСР офіційно заявила про необхідність домінування в усіх національних радянських літературах методу соціалістичного реалізму. Було створено Всесоюзну спілку радянських письменників - власне, команду вірнопідданих митців. Іще недавно могутня українська літературна річка зміліла, нищення української культури і цькування української інтелігенції набрало масштабів каральних експедицій і масового терору.
Утім, незважаючи на арешти, жахливі умови ув'язнень, підневільне існування всієї України в тоталітарно-колонізаторській системі СРСР, українські митці спромагалися на високохудожні твори в літературі, живописі, музиці, кінематографі й театрі. Навіть на засланні, у нелюдських умовах такі великі українці, як літературознавці Микола Зеров, Сергій Єфремов, письменник-гуморист Остап Вишня та багато-багато інших, творили, перекладали з іноземних мов, користуючись табірною бібліотекою, ставили театральні вистави...
Іван Владіміров. Допит у комнезамі1 (1918)
1 Комнезам - комітет незаможників, сільська форма самоуправління в пореволюційні часи.
Більшовицька влада грубо втручалася в літературний процес, вдавалася до багатотисячних репресій, що тривали аж до початку Другої світової війни. Уціліле, але катастрофічно покалічене українське красне письменство перетворювалося на ідеологічну зброю сталінського режиму. Спочатку Анатолій Луначарський запровадив термін «пролетарський», а згодом Максим Горький - термін «соціалістичний реалізм». На І Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934) назву «соціалістичний реалізм» затвердили для «єдино правильного» творчого методу. Від митців вимагали класового підходу в літературі й мистецтві, нещадного ставлення до «ворогів радянської влади» (куркулів, священнослужителів, «буржуазної» інтелігенції) та водночас лише позитивного змалювання радянських вождів, чекістів і комуністів.
Забороненими на довгі роки стали такі особливо важливі для національної самоідентифікації кожного українця теми, як:
- Голодомор в Україні 1932-1933 рр., попередній голод 1921-1923 рр.
- Причини падіння УНР і братовбивчої громадянської війни в Україні: реальна розстановка сил, повстанські загони прихильників української самостійності, роль і місце Симона Петлюри та Нестора Махна.
- Сталінські репресії і жахливі людські втрати України в тюрмах і таборах.
- Тема «українізації» та «коренізації».
- Українська історія. Не можна було оспівувати козацьке минуле, не дозволялося й натякати на втрачену державність, навіть якщо це стосувалося часів Петра І чи Катерини ІІ.
Федір Кричевський. Сім'я. Центральна частина триптиху «Життя» (1927)
Ніна Марченко. Мати 1933-го (2000)
Крім репресій письменників та знищення їхніх творів, більшовицька влада також не зупинялася перед руйнуванням безцінної архітектурної спадщини, перед розформуванням тодішніх культурних організацій. «Київську Всеукраїнську Академію Наук, - писав Є. Маланюк, - перетворено на провінційну філію московської з публікаціями на "общепонятном”. Славна Київська академія мистецтв обернулася на провінційний "художній” інститут; а її фундатор - геніальний графік Юрій Нарбут - просто викреслений з історії: його пам'ять зліквідовано. "Нєт, нє било і бить нє может”... Те саме з музикою, оперою. Один з авангардних театрів XX ст. - театр Курбаса - Куліша знищено до кореня і на його місце повернуто побутовий, фактично малоросійський театр, який, одначе, порівняти не можна з класичним побутовим нашим театром Кропивницького - Карпенка-Карого: театр "на украінском язикє” в УССР опинився на рівні - увічненого ще Винниченком - Гаркуна Задунайського».
Анатолій Якимець. Остання пісня кобзарів (2007)
Сталінські «чистки» й арешти охопили всю Україну. Каральна система не щадила нікого, навіть дітей і калік. Уже в часи незалежності з'явилися публікації зі спогадами про «чорний з'їзд» кобзарів, бандуристів та лірників, зібраний у Харкові, коли замість виступів і нагород цими нещасними старцями з малолітніми поводирями напакували вагони товарного ешелону й вивезли в «Сибір неісходиму» (Гр. Тютюнник), де безпомічні каліки були залишені напризволяще в снігах і загинули на лютому морозі. За іншими даними, кобзарів розстріляли під Харковом (саме цю версію поклали в основу фільму «Поводир» (2013) його автори). Тож після 1930-х рр. народних співців уже ніхто не бачив в українських селах - ні до війни, ні після неї.
Пам'ятний знак репресованим кобзарям, бандуристам і лірникам. Харків (1997)
«За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Хапали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім'я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати - чи продукти, або якийсь одяг, - повантажили в ешелон, де багато вже кобзарів з інших міст України. Очевидно, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, їх триста тридцять і сім 337 (!). Доїхали кобзарі і всі ті, яких забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір. Довезли до якогось невідомого місця, де не було ніякого житла. Безумовно, там вже була заметіль, морози були. Всі люди роздягнені, без одягу - без нічого. Міліція скинула їх з поїзда на полі. З одного боку стояли провідники, а з іншого - міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Залишилися вони і майже всі загинули».
Анатолій Парфиненко, харківський кобзар
Цікаво знати!
Епізодичну роль Михайля Семенка, страченого в 1937 р. нібито за «участь в українській фашистській націоналістичній терористичній організації», у кінокартині «Поводир» зіграв письменник Сергій Жадан, який читає Семенкову поезію в Академії мистецтв.
Афіша фільму «Поводир, або Квіти мають очі» (2013)
Отже, ціле могутнє надзвичайно талановите українське покоління випило гірку чашу випробувань. Доведених сталінськими посіпаками на допитах і під тортурами до божевілля чи самогубства, ув'язнених, розстріляних, зниклих безвісти чи дивом урятованих у сталінських концтаборах митців називають українським «розстріляним відродженням». Цей термін уперше вжив наприкінці 1950-х рр. польський публіцист і громадський діяч, прихильник польсько-українського співробітництва Єжи Ґедройць, запропонувавши українському діаспоровому літературознавцю Юрію Лавріненку саме так назвати антологію української літератури 1917-1933 рр. (Париж, 1959).
Діалог із текстом
- 1. Що нового ви довідалися про українське «розстріляне відродження»? Хто вперше використав це афористичне словосполучення як назву для своєї антології? Розкрийте змістовно-смисловий потенціал терміна.
- 2. Розкажіть про політичні та культурні передумови становлення й реалізації талантів цього покоління українських митців.
- 3. Які наукові, культурні організації та угруповання виникли в Україні в першій третині ХХ ст.? Про що це свідчить?
- 4. Проаналізуйте причини виникнення літературної дискусії в Україні в 1925-1928 рр. Якою була роль у ній Миколи Хвильового?
- 5. Назвіть теми, заборонені для висвітлення в українській радянській літературі.
- 6. Що ви можете сказати про масштаби сталінських репресій у 30-х рр. ХХ ст.? Як це позначилося на українському літературному процесі?
Діалоги текстів
- 1. Прокоментуйте свідчення кобзаря Анатолія Парфиненка про «чорний з'їзд» українських кобзарів.
- 2. Самостійно опрацюйте статтю Василя Герея «Розстріляний з'їзд кобзарів: забута трагедія», розміщену на сайті видання «На скрижалях». Проаналізуйте і обміняйтеся думками у класі, чому радянська влада так прагнула винищити кобзарство в Україні? Якими способами вдалося це зробити? Чим кобзарство так лякало могутню репресивну сталінську систему, що навіть згадки про нього забороняли?
- 3. Розкрийте зміст наведених слів Євгена Маланюка про сталінські заборони і нищення української культури.
Мистецькі діалоги
- 1. Чому сталінський режим розправлявся не лише з українськими митцями, а й з українськими архітектурними святинями?
- 2. Розгляньте репродукції картин, запропоновані як ілюстрації. Належно опишіть одну з них (на ваш вибір) і підготуйте коротку розповідь про її автора/авторку, використовуючи інтернет.
- 3. Визначте тему та ідею живописних полотен Ф. Кричевського «Сім'я. Центральна частина диптиху "Життя”» та Н. Марченко «Мати 1933-го». Що об'єднує ці роботи, а чим вони різко контрастують?
- 4. Самостійно перегляньте кінокартину «Поводир» і напишіть відгук.
Діалог із науковцем
Юрій Винничук
НЕВІДОМЕ РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Сталін убивав незалежно від того, чи ти співав йому осанну, чи проклинав. Майже усі розстріляні поети заявили себе, як щирі патріоти совєтської держави. Але це їх не порятувало. Знищено було 90 % усіх українських письменників, художників, науковців, не кажу вже про вчителів, сільську й міську інтелігенцію. На волі залишилася жалюгідна жменька, а ті, що звідали сталінські концтабори і мали щастя вийти на волю перед самою війною, утекли потім на Захід.
Під час війни сталінська машина винищення української еліти не зупинилася... Дмитра Надіїна розстріляв СМЕРШ, а Микола Черниченко загинув від рук німців не як комсомолець-підпільник, а як оунівець.
Жодним чином не применшуючи репресій, вчинених німцями, треба визнати, що їхні дії зрозумілі й піддаються логіці. Німці убивали поетів-націоналістів і поетів-комуністів з однаковим натхненням. Логіки у сталінських репресіях не знайде ніхто.
- 1. Із якою метою автор порівнює криваві злочини Сталіна і фашистів? Чому робить висновок, що логіки у сталінських репресіях не було?
- 2. Яке враження у вас лишилося після прочитання уривка зі статті Юрія Винничука?
Коментарі (0)