Українська література в умовах «розвинутого соціалістичного реалізму»

Репресивна система майже повністю винищила талановитих митців «розстріляного відродження» й намагалася впроваджувати в літературу й мистецтво принцип соціалістичного реалізму. Творити за велінням совісті в ті часи було таки дуже небезпечно, тому творча людина «в умовах стагнації вимушено йшла на компроміси з державною ідеологією, хоча й намагаючись із нею полемізувати» (Ніна Анісімова). А «полемізувати» - означало, яскравими барвами малюючи соціалізм, показувати такі невиліковні його виразки, що вдумливому читачеві без пояснень ставала зрозумілою позиція автора.

Набирали сили голоси «шістдесятників». Пісні поета-фронтовика Андрія Малишка («Рідна мати моя...», «Стежина») окрилювали людей, а щоденники Олександра Довженка, Олеся Гончара, мемуари Анатолія Дімарова чекали слушної пори для публікації. Українські письменники творили в «малому» часі для часу «великого», створювали оптимістичну код-програму на майбутнє.

Величезною заслугою письменників епохи «соціалістичного реалізму» була їхня увага до української історії. Саме завдяки історичним романам Павла Загребельного, Романа Іваничука, Сергія Плачинди, Романа Федоріва, Володимира Малика цілі покоління українців не асимілювалися, не розчинилися безслідно в «горнилі націй і народностей», яким був СРСР. Модернізм наснажував українську літературу навіть у роки брежнєвського застою, літературний процес тривав безперервно і сприяв національній самоідентифікації українців.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно