Твір є автобіографічним. Водночас крізь призму сприйняття Оглядівського автор виходить на широке узагальнення філософських та морально-етичних проблем тогочасної дійсності.

Роман Оглядівський у творі є героєм і оповідачем. Він зливається з автором, виступаючи виразником його переконань. Прізвище своєму героєві О. Турянський дав за назвою села, у якому народився.

Оглядівський — це один із фізично найслабших полонених, що втекли з-під варти. Перше враження про нього створюється з характеристики Добровського: «Дуже вразливий на тепло жіночого серця... Але шукає того тепла тільки у своєму родинному гнізді». Оглядівський небагатослівний, більше слухає й міркує, ніж говорить. Роман спостерігає за поведінкою своїх побратимів, усіх жаліє, але нікому не дає оцінок за їхні вчинки. Він розуміє, що нелюдські умови іноді пробуджують у побратимів тваринні інстинкти. Герой і щодо себе вагається, чи був він коли-небудь людиною. Звідси — розпач, трагізм світосприйняття, які спричиняють у ньому богоборчі настрої, заперечують Божу несправедливість: «О Боже! Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!».

Спостерігаючи за озвірінням душ, пробуджених війною, Оглядівський, однак, бачить і ознаки збереженої людяності, які жодні сили не можуть убити. З оптимізмом і вірою в людину звучать його слова: «...в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і спалить до тла попелище ладу, опертого на звірячій боротьбі людини з людиною й народів із народами».

В умовах утрати фізичних сил єдине, що підтримувало в ньому прагнення до життя, було родинне почуття, любов до дружини і трирічного сина. Малюк то обіймав його в уяві своїми рученятами за шию, то просив навчити співати колядку. Спогади про сина надавали героєві сил і водночас пробуджували почуття жертовності.

Водночас візії жінки з дитиною виринали в Оглядівського час від часу також то в образі рідної матері з ним самим (тобто жінки, яка дала йому життя), то Богородиці з Ісусом. Вони йому постійно являлися й надавали сил жити. У такий спосіб О. Турянський доносить до читачів ідею, що боротьба за життя сповнена найвищого духовного змісту. «Образ жінки з дитиною у творі, — наголошував Р. Плєн, — це символ найвищого християнського ідеалу людства, це виразно українська риса. Це вічне світло над розшалілістю людських заблуджень і злочинів, це переконлива, тверда, наче скеля, віра в безсмертну силу людського духу». Символічними в цьому плані є також епізоди Свят-вечора, святкування Різдва, виконання колядок, що періодично постають в уяві героя як символ народження нової людини, нової духовності людства. Ця ідея втілена у творі в образі світла й сонця. Їх візії з'являються тільки в уявленні Оглядівського та Штранцінгера. І оптимізм цих героїв сприймається як історичний, неминучий.

В образі австрійця Штранцінгера поєднуються трагізм і оптимізм буття людини. Цей герой єдиний, хто по-філософськи спокійно ставився до ситуації й не боровся за життя. У двадцять чотири роки юнак зовні був схожий на старця, а колись «у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань». Через поранення він утратив зір. З горя його мати померла, а кохана кинулася в річку — і відтоді Штранцінгер «замкнув увесь біль у темряві своїх очей своєї душі і скам'янів». Автор неодноразово акцентує, що юнак мав добрі й лагідні очі. Навіть вояки, дивлячись у темні ями його очей, відчували в них «щось таємниче, могутнє... Якась невмируща сила людської душі». І навіть цинічний Добровський вважав його святим.

Штранцінгер відігравав серед утікачів особливу роль. Попри те, що він був незрячий і весь час мовчав, юнак мав неймовірну силу впливу на товаришів. Вони відчували потужне духовне єство, людську гідність, які вивищували його над усіма. Символічним є те, що він був музикантом. Скрипка як символ мистецтва і духовного зв'язку відкривала йому шлях до сакральних духовних знань. Можливо, тому Добровський сказав товаришам, що Штранцінгер набагато щасливіший за них. І всі вони подивилися на скрипаля із заздрістю.

Визначальна риса його характеру — доброта. Він співчуває людям, розуміє їхні болі та страждання, тому й робить висновок: «Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі». У своїй різдвяній пісні Штранцінгер оповідає про трагічний шлях людини до щастя «через горе й терпіння» і висловлює переконання, що тільки духовне просвітління допоможе створити «нове царство: / Рай людини на землі!». Надзвичайно важливим для розкриття ідеї твору є епізод, коли Штранцінгер рятує Романа Оглядівського від самогубства й заспокоює його словами: «Є сонце в житті». У такий спосіб автор висловлює думку, що тільки гуманізм, любов, служіння іншим людям може зберегти в людині людське й відкриє їй дорогу в інший, щасливий світ.

В образі Добровського втілено сильну особистість. Про його минуле відомо, що у мирний час він «аранжував танці на балях», а його кохана зрадила йому з якимось «гладеньким галапасом». Добровський найбільше з усіх героїв розмовляє й позиціонує себе антиподом Оглядівського: «Я зі своїм отруйним песимізмом становлю контраст до тебе й ношу у своїй душі зародок смерті». Насправді ж різними способами вони йшли до однієї мети. Якщо Оглядівський утверджував у людині людське, то Добровський діяв від протилежного — викривав зло, заперечував у людині тваринні інстинкти. У такий спосіб вони обоє прагнули оновлення людяного в людині, виявлення в ній духовного начала.

На перший погляд, Добровський справляє враження цинічного й безпринципного. Він глузує з усіх під час «танцю смерті», не спиняє Сабо, коли той пропонує їсти тіло Бояні. Цим він ніби випробовує людину, вивчає міру в ній людського. Водночас Добровський єдиний із героїв підноситься до рівня узагальнення масштабної гуманітарної катастрофи й виносить вирок антилюдяному суспільству. Його оцінки лунають із неприглядною правдивістю: «Люди для нас — гірше вовків», «Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми», «Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею й кістьми всередині...». Але якщо інші герої причину бід убачають у можновладцях, то Добровський провину покладає на кожного члена суспільства:

Але це наша власна вина.

Навіщо ми, люди, вбивали людей?

Хто смів нас вести на різню брата?

Чому ми слухали волі темних сил?

Ми здерли із себе людське обличчя і стали сліпим,

бездушним, жорстоким оруддям убивства.

Де ж була наша душа й наша людська достойність?

Ми самі стоптали її власними ногами.

І це наш злочин.

І за цей злочин мусимо вмерти.

Добровський доволі песимістично сприймає майбутнє. Навряд чи вірить в удосконалення людини та суспільства. Він розуміє, що можна пристосуватися до голоду й холоду, до вибухів гармат, але не можна й надалі потурати світу «нікчемності й хамства сучасних людей». Тому герой робить свій вибір: якщо залишиться живий, піде в пустелю, бо не хоче «вертати в озвірілий світ».

Сабо є, за словами Добровського, «дикий син угорської пусти. Великий і небезпечний заведія...». У цьому образі втілено риси особистості, які не сприймають усі інші герої твору, хоч і не протестують проти них. Сабо жорстокий і прагматичний, прагне зберегти своє життя за будь-яку ціну. Прикриваючись ідеєю «для загального добра», він запропонував танцювати до скону. Зрозумівши, що найслабшим фізично виявився Бояні, Сабо прагне прискорити його смерть: він «став тепер скакати все напроти Боянія та дивився йому вперто й визиваючо в очі». Художня деталь — пильні очі, якими Сабо втупився в Бояні і прискорював його смерть, — є контрастною до незрячих очей Штранцінгера.

Сабо не властиві сантименти. На його думку, «усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання». Його життєвий принцип — на війні як на війні. Але в екстремальних умовах «за межею» і в нього проривається людське начало, його душа не хоче змиритися зі звироднінням. Коли Сабо пошматував гроші й хотів кинутися в прірву, він пояснює Добровському свій вчинок тим, що хоче бути справедливим також і з собою. Чи не пізнє це каяття? Адже душа йому дещо підказувала ще перед смертю Бояні. Уже тоді в нього «замерехтіло сяйво співчуття» і він сказав: «Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина».

Ніжністю й теплотою огорнений образ гуманіста Ніколича, який відмовив товаришів від канібальства. Він життєлюб, пручається долі й хоче жити «для родичів і для науки. Життя таке гарне».

Жанр