ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Іван Багряний (прізвище за паспортом Іван Павлович Лозов'ягін, а родове — Лозов'яга, спотворене пізніше внаслідок русифікації) народився в селі Куземин на Полтавщині (нині — Сумська область). Після здобуття початкової освіти навчався в Краснопільській художньо-керамічній школі, згодом — у Київському художньому інституті.

Шлях у літературу Іван Багряний почав торувати ще зі шкільних років. Як сам згадував, у школі писав «войовничі вірші», редагував шкільний журнал «Надія». Своїм учителем, крім Т. Шевченка, вважав В. Винниченка та Миколу Хвильового. Із провідного кольору у творчості останнього запозичив, за однією з версій, літературний псевдонім — Багряний.

У Києві, де навчається, юнак уступає до літературного об'єднання МАРС. Його друзі — тогочасна літературна еліта: Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник. Іван Багряний підтримував думку колег-літераторів, що красне письменство мають творити тільки високоосвічені професіонали, і підтримував Миколу Хвильового в літературній дискусії 1925-1928 рр.

У 1925 р. під псевдонімом «І. Полярний» письменник друкує власним коштом збірку автобіографічних новел «Чорні силуети». Того самого року в подільській газеті «Червоний кордон» надруковано його вірші, а в 1929 р. без дозволу влади Іван Багряний видає першу поетичну збірку «До меж заказаних» та поему «Аве Марія». На титульній сторінці останньої стояла присвята:

Вічним бунтарям і протестантам,

Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,

Всім скривдженим, і зборканим,

І своїй бідній матері крик свого серця присвячую.

Поему «Аве Марія», як і антиросійський та антирелігійний роман у віршах «Скелька», виданий роком раніше, за їхній крамольний зміст було конфісковано. В останньому зображено бунт полтавського села Скелька проти російського монастиря, що діяв на його території.

Прозріння щодо агресивної антиукраїнської політики Росії, ролі московської церкви в духовному закріпаченні народу прийшло до Івана Багряного рано.

За небажання спілкуватися російською вчителі ще школярем цькували його й називали «мазепинцем». Він був свідком того, як більшовики замордували дядька й діда та інших заможних селян у Куземині, знав про репресії проти української інтелігенції. Ці та інші події сформували його патріотичні переконання, тому вже в другій половині 1920-х рр. юнак зважується на рішучий крок — виходить із комсомолу. Цей учинок, активна культурна діяльність, а також вульгаризаторська критика творів Івана Багряного в пресі дали підстави керівництву інституту, де він навчався, визнати його неблагонадійним і не видати диплом після завершення навчання.

У 1932 р. Івана Багряного заарештували «за політичний (самостійницький український) ухил», як він пізніше згадував. Формальною ж підставою були «контрреволюційні» твори «Скелька», «Аве Марія» та інші. Після одинадцяти місяців перебування в камері одиночного ув'язнення його засуджують до п'яти років концтаборів на Далекому Сході. Після втечі й переховування серед місцевої української громади — новий арешт і ув'язнення тривалістю майже три роки в харківській тюрмі. У 1940 р. письменника звільняють із висновком «за недостатністю матеріалів для повторного засудження».

Іван Багряний із родиною.

Під час Другої світової війни Іван Багряний опинився в окупації, деякий час працював журналістом у газеті «Нова Україна», брав участь в українському підпіллі (ОУН, УПА). «У 1942 році, — згадував митець, — мав бути розстріляний, згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався...». З наступом радянської армії в 1943 р. переїжджає до Галичини, працює пропагандистом серед місцевого населення та в ОУН-УПА, пише антинацистські листівки, сатиричні антирадянські твори, патріотичні пісні, малює плакати. У 1944 р. назавжди емігрує з України.

У роки еміграції народжується Іван Багряний як політик. Він бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), стає засновником Української революційно-демократичної партії (УРДП), яку очолює від 1948 р. до смерті, ініціатором створення Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ). Розбудовує організаційні структури літературного руху за кордоном. У Німеччині Іван Багряний був одним із засновників МУРу. У Німеччині письменник започатковує та редагує до кінця свого життя газету «Українські вісті».

Водночас Іван Багряний не полишає письменницької діяльності. З'являється високо оцінена критикою його поетична збірка «Золотий бумеранг» (1946), епічні твори «Тигролови» (1944), «Людина біжить над прірвою» (1949), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1956). У них Іван Багряний художньо осмислює національну трагедію українського народу.

Помирає письменник 25 серпня 1963 р. у м. Новий Ульм (Німеччина).

* * *

У своїх найвизначніших романах письменник викриває більшовицький терор і втілює ідею національного порятунку, підносить думку про неабиякий потенціал українського народу, його вільнолюбство. Головні герої його творів Максим Колот («Людина біжить над прірвою»), Григорій Многогрішний («Тигролови»), Андрій Чумак («Сад Гетсиманський»), Петро Сміян («Огненне коло») опиняються в межовій скруті, але в нелюдських умовах зберігають гідність та оптимізм, моральну чистоту і шляхетність. Вони є втіленням письменницького ідеалу людини.

Суворим вироком сталінським репресіям став один із найкращих романів Івана Багряного «Сад Гетсиманський», у якому відображено перебування письменника в Харківському НКВС і тюрмі на Холодній Горі під час свого другого арешту. У ньому автор майже за двадцять років до О. Солженіцина змальовує репресивно-каральну систему в СРСР, розгорнуту владою проти власного народу. На початку твору автор використовує фольклорний прийом, як батько перед смертю просить зібрати синів, аби дати їм настанови для життя. Додому з'їхалося четверо братів славного роду Чумаків: командир стрілецької дивізії Микола, моряк Чорноморського флоту Михайло, пілот, командир військової авіації й орденоносець Сергій та в'язень-втікач, який шість років переховувався по всій країні, Андрій. Єдина провина останнього — щира любов до України.

Могила Івана Багряного в м. Новий Ульм (Німеччина).

Композиція роману будується довкола двох ідейно-тематичних центрів — зради і страждання. Андрія Чумака зраджено й заарештовано в батьківському домі — і підозра падає на когось із родинного кола. Іван Багряний проводить паралель зі зрадою Ісуса Христа його учнями. Від конкретного вчинку окремої людини автор виходить на широке філософське узагальнення проблеми відступництва від власних гуманістичних переконань, ідеалів.

Тему людського страждання автор утілює в образі Андрія Чумака, який витримав жорстокість і ницість слідчих та вартових-тюремників, нелюдські умови в'язниці, безправність. Юрій Шевельов назвав роман «справжньою енциклопедією радянської політичної в'язниці».

Християнським символом людських мук у романі є сад Гетсиманський, у якому Ісус Христос молився перед тим, як його розп'яли. Образ Ісуса стає уособленням страждань усієї країни, кинутої в прірву терору. Роман був звинуваченням тоталітарній системі, захистом прав скривдженого народу.

Іван Багряний виявив себе також як блискучий публіцист. У памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (1946) він одним із перших відкриває Заходу правду про порушення громадянських свобод в Україні, обстоює право співвітчизників, які перебували під загрозою репатріації, на вільний вибір країни проживання. Саме цей його твір допоміг багатьом тисячам співвітчизників залишитися на Заході й уникнути радянських концентраційних таборів.

Незважаючи на складні життєві обставини, творча палітра Івана Багряного позначена оптимістичним світовідчуттям. Індивідуальному стилю письменника притаманні чітко окреслені неоромантичні ознаки, експресія, іронія та сатира, гротескність, метафоричність, символічність, багаті культурно-історичні паралелі, поетичні описи. У центрі його творів — сильна особистість, що протистоїть несправедливості та прагне змінити світ.