II

Вони сидять довкола вогню й чують, як нове, давно забуте життя починає струєю литися в їхні жили.

Шипіння вогню вражає мило й солодко їхні вуха, як пестливе щебетання дитини.

Вони не проміняли б слів огню за найкращі мелодії чудової музики, бо вона була б тепер тяжким роззвуком для їхньої замерзлої душі. (...)

Далі чоловіки розмірковують уголос (а оповідач про себе) над долею, над значенням рідних людей у своєму житті.

— Я не тужу ні за ким, — сказав Добровський. — Проклинаю цілий світ і серджуся навіть на своїх родичів. Навіщо вони привели мене на світ? Невже це нужденне життя варте того, щоб його цінувати й за ним тужити? Не світить сонце нам ось тут, то взагалі не світить. Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна знизила людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не конали в огні боротьби. Та вже в найглибшу безодню душевної гнилі впала найбільша частина женщин, які своєю брехливістю, облудою, жорстокістю й безмежною жадобою до грошей (...) перейшли тисячу разів найдикішого мужчину — хама. За що ми боролися? Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проламали сербський фронт і сунемо, як море, уперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б'є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й бачу, що серб уже давно мертвий. Розлючений, кричу до свого капрала:

— За що ти б'єш у лице трупа?

— За те, — каже він, — що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях.

Ось вам ідеал усякої війни! Ось вам образ людської душі!..

Через велику втому мені було тяжко говорити. Та все-таки я мусив запитати:

— Добровський! Що ти зробив з тим капралом?

— Я пустив йому кулю в лоб.

— Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — це поки що іскра під попелом людського самолюбства та звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і спалить до тла попелище ладу, що засноване на звірячій боротьбі людини з людиною й народів з народами. (...)

ІІІ

Доки тіло, зціплене морозом, боролося при допомозі вогню зі смертю із зимна, доти всі інші болі наче сховалися в тіні й чатували на догідну хвилину.

Та тепер, коли тіло вчасти огрілось і слаба струя крові почала трошки правильно кружити по жилах, вони після останнього слова Добровського здригнулися.

Почули, як старий страшний гість, голод, став нагло з незвичайною силою стукати до їхньої свідомості.

Адже вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!

Кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, ухопив спазм шлунка, так що мусили з болю корчитися по землі. (...)

Далі Добровський та Сабо говорять про гроші, чим вони є для людини в різні життєві моменти. Вони тут не потрібні, навіть зайві, адже нагадують про брудний та жорстокий світ. Сабо вийняв з кишені крони, які колись брутально відібрав у капітана, і почав розкидати їх довкола, рвати й топтати.

Коли полегшало, Ніколич почав говорити:

— Я так хочу жити. Не для себе, а для родичів і для науки. Життя таке гарне.

Очі Сабо блиснули дивним диким огнем. Він дивився на товаришів довгим, задуманим, питаючим поглядом.

Нараз він запитав Ніколича:

— Ти хочеш дійсно жити?

— Хочу.

— Чи всі хочете жити?

— Усі.

Ніколич кинув оком на Штранцінгера й запитав пошепки Добровського:

— Чи сліпий також хоче жити?

— Запитай радше, чи сліпий живе... — відповів тихо Добровський. — Його дух не живе вже тут. Він ширяє вже далеко від нас... поза межами болю.

— Я не хочу жити, — сказав придушеним, понурим голосом Пшилуський.

Глянули на нього із зачудуванням:

— Чому?

Відповів лише:

— Не питайте. — І знову заслонив свою душу глибокою мовчанкою.

— Чи хочете жити за всяку ціну? — спитав Сабо.

— За всяку ціну.

— Але як? — звучало невимовлене запитання.

— Як так, то маємо спосіб... гляньте он там! — сказав Сабо й показав рукою на когось.

Очі йшли за пальцями Сабо й зупинилися — на трупі Бояні.

Громом ударила в їхній мозок якась думка.

Що він думає?

Невже ж мав би труп рятувати їм життя?..

Невже ж тіло товариша мало б їм служити за поживу?..

Це страшенне!

Це нечуване!

Найтайніші глибини душі заворушилися проти цієї думки.

Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.

Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. З одного боку, виникло страшенне почуття, що вони мусять стати людоїдами, з іншого боку — інстинкт життя, який у боротьбі не перебирає в засобах. Тут — відраза, там — розпачливий крик шлунка:

— Дай мені все можливе, а то буде смерть.

Чимраз більше й більше охоплювала їх оця думка, в'їдалася їм у мозок, розшарпувала їм душу.

Не було іншого рятунку.

Усі, за винятком Штранцінгера та Пшилуського, обернулися до трупа.

Їхні очі виступили майже з лоба й стали неприродно великі, а з усіх облич пробивалася безмежна жадоба не жити, а втихомирити бездонні голодові страждання.

Тільки уста скривилися через відразу, начеб їх судоми вхопили. Зате очі, здавалося, хотіли самі полетіти до трупа й пожерти його.

— Чому ж ви ждете? — питав нетерпеливо Сабо.

— Бійтеся Бога, люди, що ви замишляєте? — говорив Ніколич. — Невже у вас немає серця, ні якого-небудь людяного почування?

— Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! — сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда та якась несамовита іронія, глум над усім буттям. — Ти, Ніколичу, балакаєш, як жовтодзьоб. З тебе нівроку естет... Невже ж ти не бачив учора, як наші товариші, прості жовніри, їли тіло свого товариша? Невже ти міркуєш, що твій шлунок створений з божеської амброзії, а не з тої самої поганої глини, що мій та кожної другої людини? О, ти, дітваку! Подивися на себе й на мене, на всіх товаришів! Що побачиш? Правда? Сама шкіра й кості! А хто з'їв наше тіло? Ну, скажи, небоже! Хто?

— Нужда, — відповів Ніколич.

— Звідкіля нужда?.. (...) Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі й грошовладці, а нам оставили тільки шкіряний мішок з душею та кістьми всередині... Але це наша власна вина. Навіщо ми, люди, убивали людей? Хто смів нас вести на різню брата? Чому ми слухали волі темних сил? Ми здерли із себе людське обличчя й стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства. Де ж була наша душа й наша людська достойність? Ми самі стоптали її власними ногами. І це наш злочин. І за цей злочин мусимо вмерти. А хто з нас хоче жити, то мусить їсти тіло свого товариша.

— Добровський, як ти можеш так говорити? — бідкався Ніколич. — Ти хочеш заговорити власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?

Замість Добровського відповів Сабо:

— Ах, усяка філософія закінчується, скоро тільки шлунок поставить свої домагання. Я не розберу, навіщо тут стільки слів. Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки через ліпший смак; мені жаль, що не можу служити вам чимось ліпшим, однак у біді й чорт навіть мухи їсть. Та ба! Тут і мух немає.

Добровський закінчив тут свої думки словами:

— Наше теперішнє страшенне становище — це залізна, невблаганна логіка й плід злочину нашої душі. І немає в цій логіці ні чутливості, ні краси... Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те немає ради.

— О, ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя...

— А, бачиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню, — закликав його Сабо.

— Боже, цього я ніколи не зроблю. (...)

Добровський заскреготав зубами, зареготав глумливо й крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:

— Не журіться, товариші! Тепер собі людське м'ясо припечемо та з'їмо, сили наберемося й назустріч сонцю золотому підемо. Ха-ха-ха-ха!

Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню й злебедів тремтячим голосом:

— Хай згину, а людського тіла не буду їсти, і ніхто з вас не їстиме!

Очима мар дивилися, як перед ними щезала страшна пожива. Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як звільнення від якогось несамовито важкого гніту.

У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.

Байдуже, чи ця перемога була пересудом і забобоном, чи ні.

Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.

Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, які вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби поконати, здушити й убити божевільну пристрасть тіла.

Однак перемога духа коштувала дорого.

На їхню тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими стражданнями, упав тепер останній удар.

Тільки з крайнім напруженням усіх останніх сил вони ще встигли держатися сидячи.

Хоч і як білий сніг їх манив (...), проте остання життєва іскра стримувала їх від лежання, бо це була б смерть... (...)

Хтось нараз тихесенько зітхнув.

Хто це?

Сліпий товариш.

Давно ніхто не чув його зітхання.

Здається, що з його грудей продерся не його власний стогін, а тихий біль розпачу якогось ясного духа, що, скований та кинутий у вічну темряву, безсильно ридає над давніми та свіжими хрестами й могилами людства.

І плаче над могилами, що вже ждуть на когось...

Де ті могили?

Чи під тихою церковцею, що сховалася у вінку старих лип серед буйного поля?

Чи над синім морем на чужині?

Чи, може, у хмарах, снігах, льодах... тут?..

Сліпий брате, любий, бідний, що тобі?

Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.

Шукав своїх очей — своєї скрипки.

Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.

Чи це чудо — чи смерть?

Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивилися, і поклалася на струни.

Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.

І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.

І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.

Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, увесь опір скрипки.

І в тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.

І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну й щастя, що вже не вернеться ніколи.

Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності й пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:

У безкраїм темнім царстві

Зачарованої тиші

Дух таємний гомін чує:

Море вічності пливе. (...)

Десь далеко, ой, далеко

Очі ясне сонце бачать.

— Де ти, сонце? Де ви, очі?

Очі, очі ви мої!

Хто мені покаже матір?

Усміх милої моєї?

Ох, ніхто, ніхто — ніколи!

Очі, очі, ви сліпі!

Чуєте, о, любі друзі?

Хтось у плечі нас торкає,

Шию обнімає й шепче:

«Я вже тут — ходіть! ходіть!

В тьму беззоряну одвічну,

В чорну пустку позагробну,

Морем вічного мовчання

Вічно я вестиму вас.

І не буде Бог, ні люди

Знати, де могила ваша,

Ні барвінок, ані рута

Вам на ній не зацвіте.

Ні сльоза її не зросить,

Ані хрест на ній не стане,

Ні на хрест оцей похилий

Слів ніхто не покладе:

"Тут заснули сном одвічним

Вигнанці судьби, котрії

Пекло людського страждання

За життя уже пройшли”.

Ви все будете вмирати

І ніколи не умрете:

В вічність темну, бездорожну

Піде з вами розпач ваш.

Марно пустку безконечну

Роздере ридання ваше.

Бог, ні люди вас не вчують,

Лиш я вчую: ваша смерть.

Я сильна, та заслаба я,

Щоб убить розпуку вашу:

Вона вічна, вічна буде,

Як я вічна: ваша смерть».

Пісня втихла.

Наче скам'янілий подих смерті, так застигли людські тіні. Їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в замогильну безконечність. Вони блукали по бездорожних, сонних пустирях, і тужили, і плакали за втраченим життям.

Та ніхто не чув голосу їхнього болю. Тоді, як із шістьох краплинок води стає одна краплина, так шість душ злилося в одну душу.

І була ця одна душа марніша від наймарнішої пилинки, котрою буря гонить безвістями.

І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу. І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння. (...)