Із болем у серці («Самотність»)

Історична основа

Е. Умеров не раз звертався до болючої теми — примусового виселення кримськотатарського народу з історичної батьківщини — Криму. Про це написав у творах «Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл», що тривалий час через цензурні заборони не були опубліковані, а поширювались у самвидаві.

Депортація кримських татар відбулась у травні 1944 року. Цілий народ за розпорядженням радянського диктатора Сталіна відправили на заслання до республік Середньої Азії. Під час депортації через нелюдські умови загинуло вісім тисяч кримських татар, ще десятки тисяч пішли з життя через неможливість нормально облаштуватись на новому місці, оскільки майже все своє майно мусили залишити вдома. Лише наприкінці 1980-х років кримські татари, або киримли, одержали право повернутися на історичну батьківщину. А 2015 року Верховна Рада України проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Депортація. Поїзд смерті (Рустем Емінов, 1997)

Трагедія народу в незвичному освітленні

В оповіданні Е. Умерова «Самотність» (1961) трагедію народу зображено в умовно-алегоричний спосіб у розповіді про собаку Сабирли, сина вівчарки й вовка (Сабирли означає Терплячий).

Найчастіше алегоричні образи зустрічаються в байках і повчальних розповідях — притчах. Вони дозволяють виразити щось складне за допомогою простих і конкретних образів.

Е. Умеров шукав оптимального способу реалізувати свій творчий задум, для цього й використав алегорію. Алегоричні образи не обираються довільно. Вони узгоджуються з усталеними в культурній пам'яті зв'язками між певними абстрактними поняттями та образами тварин, рослин або предметів. Письменник звернувся до образу собаки, який традиційно уособлює вірність. Свого героя наділив деякими рисами людини: пес гостро реагує на несправедливість, немов людина, розмірковує над побаченим.

Е. Умеров розповів історію Сабирли від народження й до останніх його днів. Про те, як пішов із життя перший господар вівчар Сулеймен, як згодом пес утік від нового хазяїна й повернувся до сина покійного Сулеймена — допомагав пасти вівці, охороняв від вовків. Був уже немолодим, коли почалась Друга світова війна і його хазяїн Айдер пішов на фронт. Хворий і голодний Сабирли якось вибрався зі свого лігвища й почвалав до села: «Довго стояв, спостерігав, як жінки, діти і старі потяглися з вузлами й лантухами до школи і там, на майдані, збились у жалюгідну купу. Діти плакали, дорослі перемовлялися тихо й розгублено. Потім під'їхали машини кольору хакі, хвацько розвернулись. Люди на майдані мовчки, наче уві сні, почали вантажитися в машини, лише якась стара заголосила, заплакала дитина тонким і немічним голосом. І все стихло. Вантажівки, підскакуючи на вибоїнах, поспішно поїхали».

Постер художнього фільму «Хайтарма» (2013, режисер — Ахтем Сеїтаблаєв)

Герой твору з подивом спостерігає за спустошенням звичного середовища: «Пес, звісно, скучав, і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село, і третє, п'яте, десяте, соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова».

Для покинутого всіма Сабирли найбільшою мукою стала самотність. Нарешті він побачив людину в шинелі і з милицею — це фронтовик, який сподівався зустрітися з рідними: «Я повернувся з фронту додому, до сім'ї, а їх немає. Поки я воював, кров проливав за батьківщину, їх звідси виселили — усіх, усе село, весь народ! За що? За що? Він не ворушився і, здається, не дихав. Точно кам'яний... Однак Сабирли помилявся. Просто в темряві не помітив, що по щоках людини котяться сльози...».

Фінал оповідання показовий: залишає село фронтовик, а Сабирли вже не в силах жити далі: «Він подивився вслід людині, доки та не зникла за черговим горбом, звернув з дороги і, трохи пройшовши, заліг у межі, зарослій густою травою. Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати».

Окрім алегоричного образу, в оповіданні важливу роль відіграють художні деталі: сльози на щоках дорослого чоловіка, жменя землі, яку він бере на згадку, полишаючи рідну землю. Вони допомагають увиразнити трагедію народу, злою волею відлученого від батьківщини.

Читацький практикум

Прочитайте уривок з оповідання. Виконайте завдання.

Самотність

Оповідання

(Уривок)

Сабирли підійшов до вогнища ближче, ним заволоділо якесь дивне почуття. У ньому з'явилась бадьорість і сила, навіть жвавість. Було таке відчуття, як і вранці, коли побачив себе у дзеркалі високої скрині, вкраденої бороданем в одному з обезлюділих будинків. Коли провалився дах і його вдарив гарячий порив повітря, Сабирли зовсім не злякався. До нього долетіли іскри. Просто для безпеки пес відійшов убік: бо ж старість — мудрість...

Сабирли збуджено озирнувся, як це роблять вуличні ґави: а чи всі бачили, що мені довелось, та й враженням поділитися хочеться!

Погляд собаки зупинився на якомусь нерухомому предметі, перескочив далі, як повз давно знайому і непотрібну річ. Та за мить повернувся назад. Метрів за двадцять від нього стояла непорушна людина!

Людина — значить, подалі від неї.

Сабирли зачаївся під тином, у затінку платана, і з цього сховку дивився на свого можливого суперника: він не збирався просто так іти від тепла, що йшло від палаючого будинку.

Зовні людина була начебто нормальна: у чоботях, шинелі, з милицею, на яку ледь опиралась. Тільки людина ця стояла наче кам'яна, чим і викликала недовіру собаки. Червоні відблиски заграви витанцьовували на обличчі кам'яної людини і робило її схожою на живу. А з кам'яними людьми пес був знайомий...

Та кам'яна людина, що стояла біля школи, була у такій же шинелі, але без милиці і руку тримала за пазухою шинелі. Її привезли в село частинами — спочатку голову на возі, потім на машині ноги, і нарешті — тулуба. Доки все це лежало у дворі школи, Сабирли підійшов обнюхати ці штуки, і, звісна річ, де собака нюхне, там і...

За цим заняттям Сабирли застав його господар Айдер. І як навіжений жбурнув у нього камінцем. Довелось поспішно опустити ногу і втікати, остерігаючись гіршого: господар не бив його ніколи ні за які вчинки, тож, виходить, тоді він зробив щось дуже погане, за що не вибачають...

З того часу, відколи кам'яна людина виросла вище школи — найвищого будинку в селі — і стала пильно дивитися на людей, зайнятих своїми справами, Сабирли насторожено обходив її.

Не завадить, звісно, і зараз поберегтися.

На обличчі незнайомця так само витанцьовували відблиски пожежі, він не ворушився і, здається, не дихав. Наче й справді скам'янів...

Але Сабирли помилявся. Просто в темряві не побачив, що по щоках людини котяться сльози, як у того коня, якому бородань вибив око. Людина ця була не кам'яною. Кам'яні люди не вміють плакати.

Старим став пес, якщо не побачив, як людина плаче. І нічого дивного в цьому немає...

Голод знову озвався в ньому. Пес відчув і холод. Та підходити до догораючого вогню, він знав, було ризиковано.

Сабирли стояв і дивився то на людину, то на згасаючий вогонь...

Людина за цей час навіть не ворухнулась.

Собаці все набридло. Він голосно зітхнув. І тут людина хитнулась, взяла свого мішка, у якому щось металево дзенькнуло, сперлась на милицю і, потягнувши єдину ногу, пішла до найближчого будинку. Звідти долітало голодне мукання. Сабирли пішов слідом.

Людина вже не цікавила пса. Але він чутливим своїм нюхом відчув, що з худого мішка просочується запах хліба, і цей запах судомно озивавсь у шлунку...

Людина зайшла у хлів. Сабирли зупинився, не доходячи до дверей, притиснувся до стіни. Людина вийшла, поклала коло порога мішка і зашкутильгала до копиці сіна в шопі...

Сабирли підійшов, обнюхав мішка, обережно потягнув матерію зубами — міцна! Почув кроки — відбіг.

Людина зашкутильгала в хлів, притискуючи вільною рукою оберемок сіна.

Сабирли підповз до мішка, та, ледве діставши його, відскочив назад. Людина поверталась. Це ж треба!

Пес відбіг на вулицю, але встиг побачити, що людина нагнулася не по камінь!

Людина пішла на Сабирли і потягнула за собою мішка. На вигляд вона начебто не замислювала нічого поганого, певно, собаку навіть не помітила.

Сабирли пішов за нею, за цією дивною людиною, що тягає у мішку хліб і не їсть його.

Людина зайшла ще до одного хліва, потім ще до одного. Туди вона сіна не понесла. Просто зайшла — і вийшла.

А коли вийшла з четвертого, то обійшла подвір'я, зазирнула в дім. І, невдоволено бурмочучи, зашкутильгала до першого будинку. Мішка свого з собою не взяла. Сабирли не помітив, де подівся мішок. Заходити в хату чи хлів собака боявся — а раптом це пастка?

Муки стали нестерпними. Пес заскімлив. Йому хотілось завити так страшно, як ніколи, дивлячись на холодне небо, темну безлюдну вулицю, порожні будинки...

Побачивши людину, яка з'явилась на вулиці з оберемком сіна, голосно постукуючи милицею, Сабирли втік.

Але перед тим, як зайти у двір, людина постояла, вслухаючись і пильно вдивляючись у темряву, де стояв, згорбившись, Сабирли. Людина заохочувально покликала:

— Кель! Кель!*

* Іди сюди (кримськотат.)

Сабирли не ворухнувся. Людина пішла. В очікуванні пес присів. Незабаром заскрипіли кроки. І, перш ніж побачити людину, Сабирли відчув гострий запах хліба.

— На, не бійся! — покликала людина.

Сабирли тихо вискнув. Навіть не вискнув, а застогнав, коли почув ці добрі, такі знайомі, рідні слова...

Щось полетіло в нього. Сабирли за звичкою відхилився і, коли предмет упав, кинувся до нього, вже впевнений, що це не камінь, а хліб.

Хліб був м'який, від нього пахло махоркою, і шкуринка так смачно хрускотіла на зубах. Сабирли за три рази, не випускаючи з рота, проковтнув шматок. У нього паморочилося в голові.

— Ну йди сюди, йди, кель, тувганим**! — тихо покликала людина.

** Рідний (кримськотат.)

І Сабирли, якому з того часу навіть хліб, кинутий йому, здавався каменем, пішов на голос.

— Іди, не бійся, — сказала людина і присіла. Забувши про всі нещастя, страхи, приваблений тужливим голосом, що кликав його, не за подяку, не за шматок хліба, що йому кинули, а відчувши у цій людині, у її голосі те саме, що мучило і його, Сабирли пішов на поклик. І людина, можливо, хотіла позбавитися самотності, туги і гнітючої тиші цієї ночі під небом, яке відразу стало чужим...

Добра людська долоня змусила Сабирли опустити голову і заплющити очі. І з-під заплющених повік, як недавно в цієї ж людини, у собаки викочувались одна за одною сльози...

— Зголоднів, старий? Що ж ти так... — бубоніла людина.

Сабирли зітхав: якби він міг пояснити, що з ним, якби він міг заговорити...

Людина встала, тихо свиснула, позвавши пса за собою...

Вони зайшли на подвір'я. Діставши з мішка весь хліб — півбуханця, людина поклала перед ним, розділивши на кілька шматків. Пес неспішно з'їв увесь хліб. Він відчув себе ситим, зігрівся.

Ох, старість, старість... Шматок хліба, одне добре слово...

Потім вони довго тягали сіно, точніше, людина тягала, а Сабирли то йшов поруч, то, як цуценя, забігав наперед, зупинявся і, повернувшись, нетерпляче чекав свого супутника. Він знову став молодим і сильним, і якби знову довелося кинутись на бороданя, кинувся б без роздумів — і тепер би вже ікла його не підвели!

Вони обійшли всі двори, порозносили сіно всій худобі, що збереглася в селі у важкі воєнні роки. Людина, покректуючи, підняла важку річ із коліщатком, що валялася в канаві, біля якої вдосвіта штовхалося все село. Вони занесли річ у найближчий будинок. Потім занесли велику, але, певно, легку річ.

— Покидали все посеред вулиці... — бурчала людина. — Наче життя закінчилося... Тут тобі і машинка швейна, і корито, все — ось!.. Наче ні одягатись не будуть, ні народжувати дітей...

Сабирли легко біг поруч, наче погоджувався з цією людиною...

Чорне небо посвітлішало. Стали зникати зірки. Настав прохолодний німий ранок.

Переставляючи милицю і здорову ногу, людина йшла із села. Поранена нога тягнулась, залишаючи на дорозі помітний слід. Здавалося, що це не слід людини, а якісь загадкові письмена...

Сабирли зосереджено йшов поруч, низько опустивши до землі важку голову.

Вони вийшли на горб, і їхні силуети вирізьбились на тлі світанкового неба.

Людина постояла на горбі, подивилася довгим поглядом назад, поплескала пса по шиї, витрусила з мішка дві банки м'ясних консервів. Розкраяла ножем, достала носову хустину, виклала консерви і підсунула старому собаці. Той постояв, понюхав і відійшов.

— Їж, — сказала людина. — Чого ти...

Собака не рушив із місця. Людині було важко встати. Вона сперлася рукою об землю — її долоня вгрузла в пухкій землі, стисла кулака, — і, застогнавши, встала. Вона подивилася на жменю пороху, що опинився в долоні, поспішливо засунула її до кишені... Потім, наче замисливши щось непристойне, людина озирнулась: собака на нього не дивився. Людина стала жадібно хватати, хватати і запаковувати кишеню сірим, м'яким пилом, що витікав між пальцями...

Потім людина опустила голову і пішла геть. Пес постояв, лизнув м'ясні консерви і... потрюхикав за людиною.

Людина налягала на милицю, увібгала плечі і не озиралась. Сабирли чомусь не наважувався догнати її, а йшов поруч. Так вони йшли довго, довго...

Відстань між ними збільшувалася, зростала...

Нарешті Сабирли зовсім відстав. Він подивися вслід людині, доки та не зникла за черговим горбом, звернув з дороги і, трохи пройшовши, заліг у межі, зарослій густою травою. Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати.

Закінчилась перша доба вигнання кримських татар зі своєї землі і почалася друга...

Переклад Володимира Даниленка

Виявляємо літературну компетентність

• 1. Яке враження справило на вас оповідання?
• 2. Хто є головним героєм оповідання «Самотність»? Як із кримськотатарської мови перекладається ім'я головного героя?
• 3. Що читачам стає відомо про батьків Сабирли? На вашу думку, те, що Сабирли є сином вовка, — це подробиця чи художня деталь? Обґрунтуйте свої міркування.
• 4. Хто був першим хазяїном Сабирли? Що сталося з Сулейменом? Як поводився Сабирли, коли потрапив до іншого вівчаря? Хто врятував Сабирли від знущань нового господаря? Що сталося з Айдером?
• 5. Яке враження справив на вас наведений у підручнику фрагмент? Яку роль цей фрагмент виконує в сюжеті оповідання?

Запрошуємо до дискусії

• 6. Чому Ервін Умеров головним героєм свого твору зробив собаку?
• 7. Які символічні образи створив Ервін Умеров в оповіданні «Самотність»?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 11 клас Борзенко, Лобусова (профільний рівень)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)