Друга дія

1

Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором'язливо відповідає й каже, що вони ходили в кіно, а потім Мокій провів її до самого дому.

Рина

— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то й поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, узагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?.. Так!.. (...) Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозорі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно!

Уля перед люстром:

— Що ти кажеш?

Рина

— Чудесно, кажу, і кличу Мокія... (...)

2

Мокій увійшов з книжкою, олівцем і сантиметром у руках. Уля сказала юнакові, що прийшла попросити в нього книжку, але не знає яку, тому й покладається на його смак. Мокій порадив прочитати книжку з української етнографії й антропології. Та захоплюється: «Гарна книжка — у палітурках...»

Уля цілком щиро:

— (...) А скажіть, як буде по-українському «чулки з розовой каємкой»? Отакі, як у мене. Ось...

Хотіла показати, та засоромилася. Похилилася.

Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:

— Панчохи з рожевими бережками.

Уля

— Надзвичайно!

Мокій ще більше запалився:

— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти... (...)

3

Прийшла Баронова-Козино. Вона вдягнена в потерте довоєнне вбрання. Від неї Мокій дізнається, що батько збирається незабаром змінити «малоросійське» прізвище на більш благородне. Мокій вигукує: «Однині... у мене папи нема!»

4

Мазайло зустрічає вчительку правильних проізношеній.

Мокій

— (...) Бачите тепер, Улю, який я самотній? (...) Рідня — а немає до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник у пустелі, як копійка в старця, як мізинець у каліки, як...

Уля захвилювалася:

— Серйозно?

Мокій

— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема...» А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовити слово з Грінченкового словника та й з власного серця...

Уля вже никла жалощами:

— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...

Мокій

— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати...

Уля трепетно:

— Що?

Мокій

— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивилися на зоряну криницю, на дівку з відрами...

Уля

— Що?

Мокій

— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!

Уля мало не впала, одскочила:

— Он ви що! Не хочу!

Мокій у наступ:

— Улю! Ви ж українка!

— Боронь Боже! Я не українка!

— Українка!

— А нізащо! Ні! Ні!

— У вас прізвище українське — Розсоха!

— Ні!

— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..

Уля, спинившись:

— Очі?..

Мокій переконливо:

— Так! Очі, кажу, губи, стан, усе українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши декілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі... (До Улі). Немає гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, тобто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано...

Уля розтанула:

— Що ви кажете? (...)

Мокій

— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!

Уля тихо:

— Українізуйте, Моко.

Мокій, узявши Улю за руку:

— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете... Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянуся! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от. (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.

5

Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала бити мухи. Поляскавши, вийшла. (...)

6

Баронова-Козино проводить урок з Миною Мазайлом, а в сусідній кімнаті Мокій «українізує» Улю. Учителі — Баронова-Козино й Мокій — перекрикують одне одного, з цього нічого не виходить, тому урок переносять на наступний день.

7

Батько із сином сваряться. Раптом дзвінок у двері: приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала».

8

Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу.

Тьотя

— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?

Усі стривожилися.

Тьотя

— (...) Не бачили? Не читали? «Харків» написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюся — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюся — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюся, навіщо ви нам іспортілі город?

Мазайло

— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.

Тьотя до Мокія:

— Та-ак?.. Навіщо?

Мокій

— Ах, тьотю! За нього тільки взялися, щоб виправити, а ви ще питаєте — навіщо? (...)

Тьотя до Мокія:

— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков», а «Харків»?

Мокій

— Так!

Тьотя

— І ти справді за... (бридливо) за Квача?

Баронова-Козино знову здригнулася.

Мокій, побачивши все це:

— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!

Баронова-Козино мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку.

Тоді всі, крім Улі, до тьоті:

— Ну, що тепер з ним робити? Що?

— Ах, Боже мій, що?

Мати

— Може, проклясти?

Мазайло

— Убити, кажу?

Рина

— Оженити?

А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла й заплакала:

— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...

Рина

— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.

Мати

— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...

Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. Вернулася бліда, перелякана:

— Дядько Тарас приїхав...

Мати й Мазайло з жахом:

— Що? (...)

9

Дядько Тарас надверях:

— А де у вас тут витерти ноги?

Усім як заціпило.

Дядько Тарас

— Чи, може, і ви мене не розумієте, як ті в трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєш по-нашому, усяке на тебе очі дере... Усяке тобі штокає, какає — приступу немає. Здрастуйте, чи що! (...)