Головна героїня — Маруся Чурай — легендарна піснярка XVII ст. Силою художньої уяви Л. Костенко створила повнокровний образ українки, що поєднує в собі яскраві індивідуальні й типові національні якості. Її зображено в неоромантичному стилі як гармонійну особистість, що поривається до вищих ідеалів життя.

Маруся втілює багатовіковий талант свого народу. Вона його засвоювала з піснями кобзарів, які оспівували героїку визвольних змагань, вбирала з розповідями батька та діда Галерника, з романтикою релігійних свят Різдва, Водохрещ, Купала. Дівчина була також носієм книжного знання, засвоєного в школі. Почуття виливалися в поетичне слово ще замолоду, але вперше вона усвідомила себе поетесою, коли почула кобзареву пісню про подвиг свого батька Гордія, який був для неї уособленням честі й лицарської доблесті.

Гідність Марусі дарували батьки. Тато «гордий був, Гордієм він і звався / Він лицар був, дарма, що постоли», а мати «була красива молодичка, / вуста сміються, а в очах печаль». I дівчина захоплювалася їхньою шляхетністю:

Звела їх доля, наче в нагороду

за те, що мали незглибимі душі.

Батько навчив Марусю пишатися своїм народом та історією. Мати виховала в доньки внутрішню красу й гідність: «Здушили сльози — не виходь на люди. / Болить душа — не виявляй на вид», — повчала вона доньку. Мати була також для Марусі взірцем вірності чоловікові: навіть коли він загинув, Чураїха не зрадила його пам'яті. Такі взаємини стали для Марусі ідеалом власної родини. Тому, коли покохала Грицька Бобренка, не роздумуючи, віддала йому всі свої почуття. У ньому дівчина бачила свого тата:

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Хіба наш батько ласий був на гроші?

Хоч таляр він у вузлик зав'язав?

Хіба ж не ви були в Золотоноші

єдине золото, яке він там узяв?

Марусин характер не терпить середини: чи любити, чи ненавидіти — щиро й до краю. Тому і Гриця покохала всією душею:

У цій любові щось було священне,

таке, чого не можна осквернить.

Це неймовірне кохання надихало її на творчість, давало наснагу творити неповторні пісні. Маруся у своєму почутті не помічала, що Гриць ніколи не дорівняється в шляхетності до її батька. Лише згодом прийшло прозріння:

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

...Наш батько — з тих, що умирали перші.

А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

У такий спосіб Л. Костенко зображує «нерівність душ» героїв. Зрада Гриця Бобренка та його смерть ніби кинули Марусину душу в прірву. Їй стало байдуже, чи засудять її, чи стратять, що люди звинувачують її в страшному християнському гріху. І лише коли вона йшла на прощу до Києва та побачила страждання всього народу, то зрозуміла: «Хіба я вже нещасніша за всіх?». Під час мандрівки перед Марусею постає уся трагедія України, розтерзаної ворогами і власними зрадниками, розореної війнами, спустошеної навалами. Як кожному митцеві, горе всієї країни заступило Чураївні власні страждання. Образом Марусі Л. Костенко доносить ідею про нерозривний зв'язок митця з народом.

Іншим зображено в романі Гриця Бобренка. Добрий і щирий від природи, він виховувався в родині з іншими, ніж у Чураїв, цінностями. Їх моделювала в сім'ї його мати. Вона вийшла заміж за Чураєвого товариша, відважного козака. Але побут і Бобренчишина жадоба розбагатіти зробили його слухняним пристосуванцем. Для Грицевої матері головне — багатство. Навіть після поразки під Берестечком вона каже синові: «От ти прийшов із великого походу, / а не приніс ні слави, ні добра». Сумнівною видається слава після походу, який став ганебною національною поразкою. А ще дивнішим було принести з такого бою якесь «добро».

Закономірною тому є роздвоєність Грицевої душі, адже його виховували люди з різними життєвими цінностями — Чураї та Бобренки. З одного боку, він сміливий козак, що чотири роки воював у походах, з іншого — слухняна іграшка в материних руках. І хоч він щиро кохав Марусю, але щоденні материні настанови — «Любов любов'ю, а життя важке» — зробили своє. Заради спокою в родині та матеріальної вигоди Гриць зневажає своє та Марусине кохання, і це призводить його до смерті. Як бачимо, проблему зради й на рівні окремої особистості, і на рівні держави Л. Костенко вирішує безкомпромісно: зрада — це моральний злочин, який нищить усе — і душу людини, і державу.

Романтикою героїзму овіяні образи Івана Іскри та Леська Черкеса. Вони сміливі козаки, віддані своєму народові, високо цінують талант землячки. Іскра розуміє, що митець — це частина духовного життя народу, тому й каже про неї: «Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Заради збереження Марусиного життя він готовий жертвувати собою, поспішає привезти від Б. Хмельницького указ про помилування коханої. Коли Іскра бачить, як згасає Марусине життя, пропонує їй одружитися, але дівчина йому відмовляє: мертва душа нікого не може зігріти теплом.

Символом нескореності українського народу, його відданості рідній землі зображено діда Галерника. Він пережив двадцятирічну турецьку неволю, але не схилився перед ворогами. І навіть коли Полтаву оточили ворожі війська, старий відмовився сховатися за міськими мурами: він на своїй землі й нікого не боїться.

Зовсім по-іншому проявили себе під час облоги війт Горбань і сотник Вишняк. Можновладці, які мали подавати приклад патріотизму й хоробрості, є взірцем боягузтва й ренегатства. Наприклад, Горбань боїться насамперед за власне життя:

Лише Горбань хапає дрижаки.

Кричить: — Угода! Нарушать не смійте! —

Він думає, — як впустять їх таки,

то перш за все вони повісять війта.

Вишняк, хитрий пристосуванець, що «всіх панів перепанує», ладен зрадити народні інтереси:

Учора, кажуть, приміряв жупан.

Іти послом до шляхти пропонує.

Незважаючи на сумні сторінки історії, у романі звучить віра в нездоланні сили українського народу, його духовний потенціал, гідне майбутнє.

Жанр твору