Афіша вистави «Мина Мазайло». 1930 р.

Як відомо, драматичний твір в основі сюжету має конфлікт. У «Мині Мазайлі» він полягає в прагненні одного з головних героїв змінити свій соціальний статус. Для цього службовець Мина Мазайло (типовий малорос) хоче змінити своє прізвище на «благородне» російське Мазєнін. Мина вважає, що через своє українське (для нього — мужицьке) прізвище він не може підніматися кар'єрними щаблями. Усе було б гаразд, якби не його син Мокій — максималіст з романтичною душею. Він, навпаки, шанувальник усього українського, намагається рішуче протистояти батькові. Мокій не тільки протестує проти зміни прізвища, він ще й пропонує додати до нього загублену частинку Квач — Мазайло-Квач. Уже перші ремарки й репліки Рини (коротка форма імені Мокрина) одразу вводять глядача (читача) у поле сюжетного й емоційного напруження — він починає уявляти й домислювати, що ж відбувалося до цього.

Композиційно комедія складається з чотирьох дій, кожна з яких розпочинається розмовою Рини з подругою Улею. Рина виступає в п'єсі стратегом і тактиком, саме вона розробляє «любовний» план, за яким сподівається «погасити» родинний конфлікт. Рина звертається до Улі з проханням закохати в себе брата, а чари для завоювання серця фанатика української мови вибирає «правильно»: це — «база» і сама «укрмова»:

«Рина. Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то й поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, узагалі прекрасну базу маєш».

Спершу любовна гра розвивається в тому напрямі, який намітила Рина: їй справді вдалося зацікавити Мокія своєю подругою, вона — маленька авантюристка, адже легко, на ходу, вигадує про любов Улі до українських фільмів, написів та афіш. Без сумніву, Рина — знавець характерів, вона добре знає психологію інтересів і запитів, симпатій та уподобань свого брата. Отже, у п'єсі Рині належить роль ініціатора однієї з комічних інтриг. Однак інтрига в тому, що запланована любовна гра розвивається за принципом «навпаки». З часом поведінка Улі перестає бути грою й переростає в глибокі інтимні почуття: ідеї Мокія виявляються дієвішими, аніж передбачала Рина. М. Куліш психологічно тонко ускладнює розвиток інтимної колізії: гра (Рина — Уля) переходить в антигру (Уля — Мокій).

Уже на початку другої дії любовний план Рини зазнає краху, але дівчина не помічає цього, вона каже вже закоханій Улі: «Мені здається, що він закохався... Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він узагалі не українською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами...» На початку третьої дії інтимна інтрига досягає кульмінації, адже в цей момент з'ясовуються справжні стосунки в ланцюжку Уля — Мокій — Рина: Рина дізнається, що її план може провалитися; Уля зізнається в закоханості до Мокія, а внаслідок цього відкривається перспектива загострення ситуації в родині Мазайлів.

Любовна лінія в комедії супроводжується світоглядною. Характер кожного героя розкривається через його бачення України й української мови. Драматург уводить у сюжет твору колоритні постаті тьоті Моті й дядька Тараса.

Чи не перша репліка тьоті Моті нас переконує, що вона здатна бачити лише зовнішню форму, а не суть речей: «Не бачили? Не читали? "Харків” написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюся — отакими великими літерами: "Харків”. Дивлюся — не "Харьков”, а "Харків”! Нащо, питаюся, навіщо ви нам іспортілі город?» Тьотя Мотя — найколоритніший персонаж у творі, для розкриття її характеру автор використовує засоби комічного — шарж, іронію, сарказм і гротеск. У короткій, але інформативно місткій Кулішевій ремарці-характеристиці: «А тьотя Мотя ходила Наполеоном і думала» — шаржоване порівняння з Наполеоном довершується сповненим іронії дієсловом «думала». Чи здатна думати жінка, яка з переконанням промовляє сентенцію про менше зло від зґвалтування порівняно з українізацією? Недарма цю обмежену великоросійську шовіністку драматург наділяє простим ім'ям — Мотрона Розторгуєва, поселяє її в Курську біля... ринку. Дикий шовінізм виявляється в багатьох репліках тьоті, яка твердо переконана, що ніяких українців у світі не існує: «...не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями». Нарешті вона доходить висновку, що українці й українська мова — це «австріяцька видумка». Ця героїня щиро переконана у своїй геніальності, ставлячи, як на неї, риторичне запитання: «...невже ви не довіряєте й кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..»

І, звісно ж, про форму дбає (чи не найбільше) Мина Мазайло: його ідея змінити прізвище на більш благозвучне стає просто-таки нав'язливою ідеєю. Він хоче змінити не тільки прізвище, щоб прикрити своє мужицьке походження, а й наймає вчительку «правильних проізношеній». Гротескно забарвленими є сцени занять, коли, використовуючи прийоми міжмовної омонімії та фонетичних відмінностей української й російської мов, автор переплітає словесну гру антагоністичних таборів: з одного боку, Мини й Баронової-Козино, а з іншого — Мокія й Улі. Літературознавці також, як і сам автор, називають комедію «Мина Мазайло» філологічною через те, що в ній порушено мовні проблеми — устами Мокія автор розкриває синонімічне багатство й милозвучність української мови. Інколи в читача може скластися враження, ніби він читає довідник з культури українського мовлення. Проте милозвучність і синонімічне багатство — непереконливий аргумент для Мини, як і для його дочки й дружини. У третій дії М. Куліш збирає всіх дійових осіб в одному приміщенні.

Комікс за мотивами п'єси М. Куліша «Мина Мазайло». 2008 р.

У мовно-світоглядній полеміці кожен герой розкривається остаточно. Фактично ця сцена стає комічно-сатиричним парадом характерів, уподобань і цінностей; вона дає можливість простежити, як послідовно, багатогранно й рельєфно виявляють себе під час дискусії дійові особи твору.

Розв'язка в комедії настає в той момент, коли Мина Мазайло дізнається з газети про своє звільнення через... опір українізації. Вона, як бачимо, для цього героя трагічна.

Дехто з читачів (глядачів) може поставити запитання: «А хто ж з дійових осіб є позитивним героєм? З цього приводу процитуємо Ю. Шевельова: «Збожеволіла на національному питанні частина української еміграції шукає позитивного представника українського народу то в дядькові Тарасові, то в Мокієві. Інша частина, спеціалізована на доносах, каже, що позитивні герої — комсомольці. Те й те — однаковий абсурд. Усі постаті комедії — тільки легкі й дотепні маски, і спроби знайти політичний зміст у комедії тільки позбавляють її головної ознаки — нечуваної в українському театрі легкості».

«Добрі» герої-комсомольці, прийшовши в чужий дім з... м'ячем, пропонують запровадити «всесвітню нумерну систему»! А яким постає в комедії фанатик «укрмови» Мокій, котрий страшенно потерпає від неграмотно написаних афіш: «Як стане коло української афіші — читає-читає, думає-думає, чи справжньою написано мовою, чи фальшивою!», — та й закохатися він здатен у дівчину лише через ту ж таки «укрмову».

Через рік після успішної прем'єри комедії в українських театрах остаточно «заніміла» й українізація в УСРР, а разом з нею було знято з репертуару й «Мину Мазайла». Як і передбачав Мина, з українізацією вийшов «пшик з бульбашкою», збулася й підозра дядька Тараса в підступному плані радянської влади «виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було». А на М. Куліша впала ще одна тінь неблагонадійності...

Ю. Шевельов високо оцінив «філологічний водевіль» М. Куліша: «...український театр дістав свою найкращу комедію, може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію на підложжі глибокого, але тільки натякненого змісту».

До речі...

Режисер С. Проскурня 1991 р. зняв фільм-виставу «Мина Мазайло» (у двох частинах). Радимо на дозвіллі переглянути його й оцінити гру неперевершеної Т. Яценко, яка зіграла в ньому роль тьоті Моті.