Олесь Гончар

(1918-1995)

Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 р. в с. Ломівці, що в передмісті Катеринослава (нині м. Дніпро), у родині робітників. Батько працював у приміському колгоспі, де й загинув від німецької авіабомби; мати віддавала всі свої фізичні сили на заводі металевих виробів, через що й рано пішла з життя, коли синові було лише три роки. Маленького Олександра забрали на виховання бабуся й дідусь по материній лінії, вони проживали в слободі Суха, що на Полтавщині.

Хлопець закінчив семирічну школу. У ній українську мову й літературу викладав досвідчений учитель, що й дав майбутньому письменникові «чисто українське ім'я Олесь». Потім юнак здобував освіту в Харківському технікумі журналістики (1933-1937) і в Харківському університеті на філологічному факультеті (1938-1946), навчання в якому на декілька років перервала Друга світова війна, куди Олесь пішов добровольцем. Перше поранення отримав у боях за Київ, друге — між Полтавою й Харковом. Дорогою війни він пройшов до Праги. Нагороджений декількома орденами й медалями. З 1946 р. О. Гончар мешкав у Києві, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.

Перші твори (переважно оповідання) О. Гончар почав друкувати 1937 р. в різних періодичних виданнях. 1946 р. в журналі «Україна» виходить друком романтична новела «Модри Камень» про кохання радянського солдата до іноземки — через таку «тематичну недалекоглядність» твір офіційно розкритикували. У 1946-1947 рр. пише романи «Альпи», «Голубий Дунай» і «Злата Прага», які становлять трилогію «Прапороносці». Саме з виходом у світ цього твору до О. Гончара прийшло справжнє визнання. Його приймають до Спілки письменників України, присуджують дві Державні премії СРСР. Один за одним були надруковані нові твори: повість «Земля гуде» (1947), збірка «Новели» (1949), повість «Микита Братусь» (1951) та ін., які були написані в правильному ідейно-тематичному стилі.

О. Гончар. Фронтова світлина

У 1960-х роках, коли було розвінчано культ особи Сталіна й послаблено тотальний контроль за мистецтвом, з-під пера О. Гончара з'являються роман «Людина і зброя» (1961) і роман у новелах «Тронка» (1963). Вони засвідчили про новий етап у творчості митця, друге дихання, «нове цвітіння» прозаїка, ніби написав їх молодий, нічим не обтяжений та вільний у художньому самовираженні автор. 1968 р. виходить друком багатостраждальний роман «Собор», ущент розкритикований тодішньою владою. Щоб «виправитися», О. Гончар одразу пише «ідеологічно правильні» твори: «Циклон» (1970), «Бригантина» (1973), «Берег любові» (1976). У них уже порушено проблеми, що не дратували владу. Найвідоміший твір Гончара-романіста — «Твоя зоря» (1980). Після цього письменник використовує малі епічні форми, з яких і розпочинав свою творчість. Але це вже не романтичні новели й оповідання, а публіцистичні, де митець порушує актуальні суспільні проблеми.

Влада нагороджувала О. Гончара преміями й призначала на високі посади (академік АН УРСР, депутат Верховної Ради УРСР декількох скликань та ін.). Цим намагалася «приручити» письменника, проте він не торгував своєю гідністю й здобув великий авторитет серед колег по перу й читачів, часто захищав своїх побратимів, яких переслідувала влада. 1992 р. О. Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав українського митця «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

О. Гончар помер 16 липня 1995 р., похований у м. Києві на Байковому кладовищі.

До речі...