І

Бачу, як ти виходиш зі своєї гірської оселі й дивишся вниз.

— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись. — Терезо!

А ти всміхаєшся комусь.

Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, й облизане каміння сміється до сонця.

— Терезо! Кого ти виглядаєш?

А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.

— Мамцю моя! Пан Бог бачить, кого я виглядаю!

Високе небо над тобою гуде від вітру, мов блакитний дзвін.

II

Куди ти задивилася? У що заслухалася?

Було зимно, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радилися. З-за причілка било снігом і засипало мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.

Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.

— Просимо. Хто ви?

Що мені казати? Хто ми?

— Свої, — кажу й не чую власного голосу. Третю добу ми їли сніг. — Свої, — хриплю я щосили.

Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламавсь об шибку.

— Мамо, то руські!

Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Увімкнув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.

Я загасив ліхтарик і сказав закрити вікна.

Мати засвітила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.

Я соромився дивитися на твої білі стрункі ноги, але, відвівши погляд, усе одно бачив їх увесь час.

Скочивши зі стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка.

— Так оце такі... руські?

— А якими ви їх уявляли?

— ...Такими...

Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, у брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.

— Хто у вас буває?

— Сьогодні нікого, пане вояку, — озвалася мати.

Вона стояла біля кахельного каміна й дивилася на мене сумно.

— А по кому ви носите траур?

— По нашому Францішеку, — каже мати.

— По Чесько-Словацькій республіці, — кажеш ти.

Виходжу надвір, минаю кошару, у якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відходить Ілля, білий, мов привид. Змерз, лається й питає:

— Що там?

— Можна.

— Брати й «баян»?

— Давай.

Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову.

— Так ми ж удома! — вигукує він вражений. — Я все розумію!

— Ми також вас розуміємо. Ми словаки.

(...) — Ми наче знову на Батьківщині.

Мати вказує на нашу скриню біля порога:

— Що то маєте із собою?

Ти здогадуєшся:

— Радіо.

— Радіо! — сплескує мати руками. — Просимо пана — не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зло. Воно забрало нашого Францішека.

Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, і Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та забрали і Францішека. У минулий четвер розстріляли його в кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник, та й годі! А також узяли з дому та погнали німцям рити шанці.

— Просимо пана, не треба нової біди.

— Мамаша, — утішає Ілля, — воно німе.

— Не треба, панове вояки!

Ілля бере рацію й волочить її з хати.

Тепла хвиля дихає на мене від каміна. Відчуваю, як з дрожем виходить з мене той холод, що ми його набралися в горах. З обережності ми за три доби ні разу не розвели вогню. Ми то плазували в камінні, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звідки видно було ще далі — у тилу — усі батареї противника. Викликаючи час від часу «Симфонію», передавали їй, що треба. З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало. Перекочовуючи в ущелинах між горами, особливо вночі, ми щоразу зривались у якісь прірви. Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в'язи. А так лише пороздирали руки, позбивали коліна, подерли одяг, що найприкріше, пошкодили рацію.

— Ось до чого доводять ці сальто-мортале, — сумно констатував Ілля, остаточно переконавшись, що рація не заговорить.

Але головне завдання все ж було виконане, і цієї ночі ми вирішили перебратися до своїх.

Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухалися.

— Давайте я!..

Твої пальці були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти відривала закривавлений бинт. Відірвавши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені й якісь легші, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою.

— Просимо, панове з Руська, до нашого словацького столу, — каже мати. — Гаряча кава.

Ти подавала.

— Просимо ще одну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали... товаришу!

І пильно дивилась у вічі, і я виразно чув, як ти входиш до самого серця.

III

Куримо — спимо — хилимося. Шістдесят годин ми не змикали очей.

— Спіть, я стану на варті, — кажеш ти.

Ми сміємось і встаємо з канапи.

— Кам?1— питаєш ти благально.

— Не маємо часу, Терезо.

Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця. «Молиться», — думаю я.

— Мамаша, — каже Ілля, — ми ще прийдемо!.. З «катюшами» і гарматами. Я поставлю вам новий приймач — і ви будете слухати весь світ!

— Дай-то Бог! — шепоче вона. — Терезо, проведи панів вояків.

Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку.

Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні, каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень — це по карті. «Мудрим Каменем» називають містечко бійці, бо довго не можемо його взяти.

Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе зупиняємося, мов над білою прірвою. Унизу, по дорозі, чорніють німецькі машини, і шофери стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Білі завії снігу вихряться при світлі багаття.

Ти розповідаєш, як краще добратися до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.

— Як ви іменуєтеся?

Тонка рука, уся зіткана з чутливих жилочок, дрібно тремтить і гріє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований (оббитий) вітрами камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі.

— Ми ще зустрінемося, Терезо. Ми не можемо не зустрітися!

Ти стояла задумавшись.

— Маю гадку, що це сама доля звела нас тут.

— Ти будеш чекати?

— Хай пан Бог бачить, що буду.

1 Куди? (Словацьк.).