Всеволод Нестайко (1930-2014)
- 10-01-2023, 20:48
- 843
5 Клас , Українська література 5 клас Авраменко (повторне видання) 2022
Всеволод Нестайко
(1930-2014)
Всеволод Нестайко — майстер пригодницького жанру. Його творами захоплюються не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами. Твір письменника «Тореадори з Васюківки» перекладено багатьма мовами світу. 1979 р. за рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури ця книжка внесена до Особливого почесного списку Г. К. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. З уривками цієї надзвичайно цікавої книжки ви ознайомитеся в 6 класі. Однак перед цим вам варто прочитати спогади В. Нестайка про своє дитинство. Напевно, у деяких із них ви впізнаєте себе!
«Коли я був маленьким хлопчиком, страшенно хотів якнайшвидше вирости й стати великим і дорослим. Може, тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили "Море горить!”, "Пожежна команда”. А ще в класі мене називали Рудий Африканський Їжачок. Чому, спитаєте, їжачок? А тому, що руде волосся на моїй голові стирчало, як голки в їжачка. А прозвав мене так Філя Шпиндель. Було це на уроці географії, коли ми проходили Африку.
Коротше кажучи, я страшенно хотів якнайшвидше вирости. І така мене брала нетерплячка, що я вам розказати не можу! Я годинами стояв і мокнув під дощем, підставляючи зливі свою руду довірливу голову, бо мій сусіда й приятель Вітасик Дяченко запевняв, що від дощу швидше ростуть. Він нещодавно переїхав до Києва із села й уособлював для мене народну мудрість. А мама лише дивувалася, чого це я повсякчас шморгаю носом...»
Спогади Вс. Нестайка про дитинство напрочуд яскраві: він розповідає про давні події так, ніби вони сталися вчора.
«Люди ростуть уві сні. Отже, що більше спати, то швидше виростеш! І я почав лягати спати... о сьомій годині вечора. Скільки отого золотого, неповторного часу дитинства я ось так проспав!
У сні, нетерплячці я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина — перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, бо дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад — у дитинство. Та немає в часу дороги назад. Час іде тільки вперед...»
Сьогодні ви ознайомитеся з повістю «Чарівний талісман», у якій ідеться про справжню дружбу дітей та про їхні пригоди.
ЧАРІВНИЙ ТАЛІСМАН
Повість
(Скорочено)
Розділ перший,
у якому ви знайомитеся з нашими героями, а також із собакою Бровком, і всі разом звичайнісінько, без жодних чар вирушаєте в ліс по гриби
Сонце визирнуло з-за гори Мурави, глянуло на Гарбузяни та всміхнулося... Воно щоранку всміхається, коли встає і кидає свій перший погляд на наше село.
Та й хіба можна втриматися від радісної усмішки, коли дивишся з неба на наші Гарбузяни?.. Кращого села немає в цілому світі. (...)
І гора, і гай, і річечка (Голубенька називається). І хати білі в буйних садках потопають, і луг, і левада, і три верби схилилися над Голубенькою («де в’яжуться човни...»). А в Голубеньці й латаття, і жабуриння, і ряска — ну геть-чисто все, що треба для незабутньої мальовничості пейзажу. Недарма наш земляк поет Андрій Лопата створив неповторні, талановиті рядки:
Гарбузяни мої, Гарбузяни!..
Синьооке дитинство моє...
Немає місця кращого на землі!.. Але сонце всміхається не лише тому, що милується нашими Гарбузянами. Є в нього, у сонця, ще причини для усмішки...
Он воно зазирнуло у віконце крайньої над річкою хати й ковзнуло своїм променистим поглядом по веснянкуватому обличчю русявого хлопчика років дванадцяти, який солодко прицмокує губами крізь сон. Це перший із героїв нашої правдивої розповіді — Марусик. Не дивуйтеся, що в нього дивне ім’я. Насправді, він Сашко. Але в ранньому, синьоокому, як пише Андрій Лопата, дитинстві мати запинала його хусточкою, і він був схожий на дівчинку. Тато жартома прозвав його Марусею. Ім’я приліпилося, і став він Марусиком.
Звичайно, я розумію, давати прізвиська непедагогічно, але, що вдієш, коли з давніх-давен існує ця негарна, непедагогічна звичка. Навіть славетний римський імператор Гай Юлій Цезар не вберігся від цього. Бо оте Цезар — не що інше, як вуличне прізвисько (що означало чупринистий, волохатий). І прізвисько це стало потім загальним, називним для означення царственого титулу. Отже, не гнівайтеся, що герої наші матимуть прізвиська... Але підемо слідом за сонцем.
Он воно зазирнуло в сусідню з крайньою хату. Цього разу не у вікно, а на горище, де в духмяному сіні розкинувся на ковдрі замурзаний смаглявець.
Це теж Сашко. Але Сашко Циган. Іншого прізвиська йому й не придумаєш. І батько його був Циган по-вуличному, і дід, і прадід... Бо такі ж чорняві й темношкірі. А справжнє прізвище їхнє — Непорожні (...).
Та сонце кличе нас далі, у сусідній із Непорожніми садок.
Там під грушею на розкладачці згорнувся калачиком довготелесий білявий хлопчина.
Ви не повірите, але й він Сашко. На цьому кутку Гарбузян, який зветься романтично й незвичайно — Бамбури, найулюбленіше ім’я — Сашко. Отже, погодьтеся, прізвиська на Бамбурах просто необхідні. Тим паче, що вони не образливі, навіть ніжні. Третього Сашка звуть Журавель. Правда, прозвали його так не на честь прекрасного птаха, а за схожість із колодязним журавлем (він майже на дві голови вищий за своїх друзів).
Безтурботно сплять наші герої і не уявляють навіть, який незвичайний день щойно почався для них, яку несподівану пригоду він їм готує...
А втім, сонечко підморгує нам і запрошує зазирнути ще в одне місце. Пробачте, на цей раз — у собачу будку на Цигановому подвір’ї. Там, поклавши голову на волохаті, у реп’яхах лапи, дрімає здоровенний рудий Бровко.
Він теж герой нашої незвичайної, але цілком правдивої історії і відіграє в ній дуже важливу, якщо не сказати вирішальну в певному розумінні, роль. (...)
Покрутившись іще трохи, Сашко Циган знову потягнувся, сів, трусонув головою і примружився на сонячний ранок. Знизу чути було голоси батьків і чмихання мотоцикла. Батьки їхали на роботу — тато в поле, мама на ферму.
«Ану його! Рано як! — подумав хлопець із досадою. — Клята курка збудила ні світ ні зоря... А втім... — Сашко не вмів довго засмучуватися. — Нічого страшного. Значить, підемо сьогодні по гриби. Скільки збираємося — і все просипаємо».
Збадьорений цією думкою, хлопець підхопився, підскочив і — ой! — боляче вдарився головою об бантину. Але, спускаючись драбиною вниз, він уже веселенько щось мугикав.
Гарна була в Сашка Цигана вдача. Оптимістична.
Батьки вже поїхали — дирдиркання мотоцикла віддалялося.
Намочивши під умивальником два пальці й протерши ними очі, хлопець заскочив на кухню. На столі стояв прикритий рушником сніданок. Сьорбнувши із чашки молока й куснувши пиріжка із сиром, Сашко Циган сунув надкушений пиріжок у кишеню, схопив у кутку кошик і гайнув надвір.
Бровко вискочив із будки й привітно заметляв хвостом.
— На! — надкушений пиріжок зник у Бровковій пащі так блискавично, що важко було навіть устежити, як це трапилося. — До лісу підемо. По гриби! — Хлопець одв’язав пса, і той відразу застрибав, намагаючись лизнути господаря в ніс. (...)
...Марусик усміхався крізь сон. Йому снилися вареники з вишнями. Раптом один із вареників розліпився і голосом Сашка Цигана закричав:
— Ану, уставай, сонько! Чуєш!
Другий вареник теж розліпився і гавкнув на Марусика. Марусик здригнувся і розплющив очі. У розчиненому вікні стирчало дві голови — хлоп’яча та собача.
Одна належала Сашкові Цигану, друга — його псові.
— Га? — лупнув на них Марусик спросоння.
— Гав! — озвався Бровко.
— Уставай, кажу, крокодиле! По гриби підемо! Швидше! — вигукнув Сашко Циган.
— Єсть! — Марусик по-солдатському скочив із ліжка.
На відміну від Сашка Цигана, він довгенько хлюпався під умивальником, пирхаючи та бризкаючись на всі боки. Він любив умиватися. (...)
Зате на сніданок Марусик, так само, як і Сашко Циган, часу не витрачав. Сьорбнувши компоту й куснувши хліба із салом, він вигукнув:
— Я готовий!
Надкушений хліб із салом зник у Бровковій пащі чи не швидше, ніж пиріжок.
Утрьох вони бігом подалися в садок до Журавля.
Та навіть утрьох збудити Журавля виявилося справою не такою і легкою.
На вигуки, гавкання та навіть штурхани Журавель тільки дриґав ногами й, не розплющуючи очей, повертався на другий бік.
— Уставай! Ти що! — гукав Сашко Циган.
— По гриби ж ідемо! Уставай, чуєш! — кричав Марусик.
— Гав! Гав! Гав! — басовито вторив Бровко.
Та Журавель тільки сопів і дриґав ногою. Він любив поспати. Особливо вранці, коли так солодко спиться і коли сняться найцікавіші сни. Журавель свої сни пам’ятав добре й любив їх розповідати.
Тому прокидатися зараз він не мав аніякісінького бажання.
Нарешті Циган побіг у сіни, схопив кухоль із водою і хлюпнув Журавлю на голову.
Лише тоді Журавель розплющив очі, мотнув головою і сів на розкладачці.
— Що таке? Горить десь, чи що?
— По гриби йдемо, чуєш! — гукнув Сашко Циган.
— Давай швидше! — квапив Марусик. (...)
Журавель нарешті підвівся з розкладачки, й одразу стало видно, наскільки він вищий за своїх друзів. Вони ледве сягали йому до плеча.
— Хлопці! — згадавши щось, замислився Журавель. — Я не можу... Я матері обіцяв зробити повітку...
— Та ну тебе! Ніколи з тобою не виберешся нікуди! — сердито закричав Сашко Циган. — Завжди тобі щось треба — то дрова рубати, то воду носити, то...
— Пізніше зробиш! Як повернемося, — махнув рукою Марусик. (...)
Зітхнувши, Журавель узяв велику корзину, і вони рушили.
Розділи другий-п’ятий
У Губанівському лісі хлопці йшли повз таємниче й містичне озеро Бакай. У ньому начебто жила нечиста сила. Саме на березі цього озера вони побачили незнайомця, він мав незвичайний вигляд: «Одягнений він наче по-міському, але на голові мав старого солом’яного бриля, потемнілого й обшарпаного, як у діда баштанника. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було — голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот... На таких людей і в натовпі обертаються». Чоловік привітався й назвав себе чарівником, потім дав хлопцям чарівний талісман — засушену жаб’ячу лапку, яка виконає будь-яке бажання. Лапку взяв ватажок — Сашко Циган.
Хлопці, звісно, не повірили незнайомцеві, пішли далі в ліс по гриби. Потім передумали й повернулися, щоб поспостерігати за незнайомцем. Проте його біля озера вже не було. Хлопці повернулися додому.
Увечері Сашко Циган прийшов до Журавля й розповів, що заради розваги загадав жаб’ячій лапці отримати автомобіль. Пізніше прийшов поштар із газетою, у якій були результати розіграшу лотереї. Циган перевірив свою лотерею, яку напередодні їм дала замість решти продавчиня в магазині, цифри збіглися: на них чекав виграш — автомобіль «Запорожець». Хлопці розповіли цю дивину Марусику. Батьки накрили стіл — виграш святкував увесь куток!
Уранці Семен Семенович (тато Марусика) випитав у сина, скільки його грошей було, коли продавчиня замість решти дала хлопцям лотерею. Виявилося, що Циган дав один карбованець із копійками, Журавель — 40 копійок, а Марусик — два карбованці. Увечері Семен Семенович пішов до Павла Максимовича (батька Сашка Цигана) і запропонував самому відвезти лотерейний білет у банк до райцентру. Той відмовив. Чоловіки здійняли гучну сварку, яку чули не тільки хлопці, а й увесь куток. Друзям стало ніяково через своїх батьків. Вони розійшлися по домівках. Семен Семенович нагримав на Марусика, і Сашкові Цигану також від батька дісталося на горіхи.
Розділ шостий,
у якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію. «На! Тепер ти загадуй...»
Заснув Сашко Циган і... одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім. Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала в хліві льоха. Життя було прекрасне.
Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.
«Ні! Так далі жити не можна!» — подумав він, і раптова рішучість охопила його. Він швидко зліз із горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.
Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне й скорботне.
— Альо! — торкнув його за плече Сашко Циган.
— Га? — перелякано розплющив очі Марусик.
— Уставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.
— Що? — не второпав спросоння Марусик.
— Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому, — важко зітхнув Сашко Циган.
— Як?!
— Звичайно. Утечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком... розмова була.
— І в мене, — зітхнув Марусик.
— Нецікаво мені стало вдома. Розумієш? Нецікаво.
— А куди ж ти тікатимеш?
— Не знаю ще...
— Слухай, — несподівано збадьорився Марусик. — Надовго втекти, звичайно, важко. Усе одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх, — це можна. Тоді і я з тобою. Га?
— Давай! Хоч на кілька днів... — Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як утече.
— Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш? — спитав Марусик. Він звик, що ідеї надходять від Сашка Цигана.
— Ну... я думаю... — Сашко Циган насупив брови, що мало означати задуму, — я думаю... краще за все... у ліс.
— У ліс? — скривився Марусик.
— А що? У македонському курені сховаємося.
— А їстимемо що?
— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди... (...)
— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
...Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора. Тому так рано й устав.
Побачивши друзів, він здригнувся — дуже вже рішучий вигляд вони мали. А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.
— А я? Мене, значить, кидаєте?
— А тобі тікати нічого. У тебе немає причин. Та і їсти нам носитимеш, — сказав Сашко Циган. — І тобі ж треба... он повітку... і дрова, і воду... (...)
Македонський курінь хлопці виявили торік зовсім випадково, коли ходили по гриби. Він стояв на краю западини серед густих кущів і був майже не помітний. (...)
— Ого! — виглянув Журавель. — У ньому, мабуть, ще Александр Македонський жив.
Він саме тоді читав книжку про Александра Македонського. Так і прозвали вони його — македонський курінь. І якось, коли їх застала в лісі гроза, вони сховалися в курені від дощу. Було затишно, пахло грибами, прілим листям і глицею. Десь угорі шамотів у кронах дерев дощ, блискало й гриміло, але в курінь не потрапляла жодна краплина. (...)
Найкоротший шлях до македонського куреня пролягав повз Бакай. Та хлопці, не змовляючись, звернули вбік і дали доброго гака, обминаючи озеро. Хай йому грець! Ніхто його, звичайно, не боїться, але просто неприємно дивитися на нього. А для чого, питається, робити те, що неприємно?! (...)
Ішли мовчки. Сашко Циган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри.
У лісі було тихо, хоч мак сій. Наче ліс разом із ними переживав урочистість моменту.
Вони ледве розшукали курінь. Двічі проходили повз нього й повертали потім назад. Десь має бути отут, а не видно...
— Не знайдуть, — упевнено сказав Сашко Циган. — Раз ми не відразу знайшли, ніхто нас тут не знайде.
— Ага, — сказав Марусик, і в голосі його було не стільки радості, скільки прихованого суму.
Журавель м’явся, переступав із ноги на ногу. Йому не хотілося розлучатися з друзями.
— А може... може, давайте гриби пошукаємо, — несміливо запропонував він.
— А що, давайте, — підтримав Сашко Циган.
І гайнули хлопці по гриби. (...)
Сьогодні хлопцям щастило, як ніколи. А коли щастить, і час летить мов на крилах. Сонце вже повернуло на вечірній пруг, коли вони нарешті схаменулися. Грибів у кожного було — повні торби.
— Що з ними робити? — знизав плечима Сашко Циган, коли підійшли до куреня.
— Може, хай Журавель додому забере? — сказав Марусик.
— Ні! Ні! — замахав руками Журавель. — Я і свої вам залишу, бо відразу ж зрозуміють, де я був. І вас почнуть шукати в лісі.
— О! Правильно! Розумно! — похвалив його Сашко Циган. — У тебе іноді каструлька варить. (...)
— Іди! — повторив Сашко Циган. — А то стемніє, самому боязко буде йти.
— Ви ж тут обережніше... З вовками й ведмедями не заводьтеся, — пожартував на прощання Журавель.
Після того як він пішов, Сашко Циган і Марусик деякий час мовчали, потім Циган сказав:
— А мені тут подобається. Ніхто не дорікає, моркву не шкребе.
— Ага, — без особливого захоплення кивнув Марусик.
— Хай!.. Хай вони тепер ділять ту машину... хоч пилкою ріжуть. Я її, щоб мене тепер просили, не хочу.
— І я, — вже зовсім щиро підхопив Марусик.
У лісі темніє швидко. Тільки зайшло сонце, і — не встиг озирнутися — хоч в око стрель.
Сашко Циган хотів запалити вогнище, але Марусик гаряче запротестував:
— Ні! Ні! Ще страшніше буде. Давай спати вкладатися.
Циган не став наполягати.
Загорнувшись у ковдри, вони лежали в цілковитій темряві, чекаючи сну. Але сон не приходив. (...)
Циган не міг би сказати, скільки минуло часу. Аж раптом... Почулися кроки. Блимнуло світло ліхтарика. І... У курінь хтось зазирнув.
— A-а, давні знайомі! Привіт! Здоровенькі були!
Циганові перехопило подих, наче хтось холодними пальцями стиснув горло. То був незнайомець...
— Ну, як? Тепер переконалися?.. Тож-то...
«Ні! Ні! Не хочу! Досить із мене...» — подумки вигукнув Сашко Циган.
Але незнайомець почув його.
— Ну, це вже твоя справа. Не хочеш — не треба... Можна й відмінити. Ну, спи, спи! Тільки не забудь зранку передати чарівний талісман іншому...
Світло ліхтарика погасло. Незнайомець зник. Сашко Циган наче полетів у чорну безодню. І відразу прокинувся. (...)
Сашко Циган не міг навіть збагнути, чи то наснилося йому, чи справді зазирав уночі в курінь незнайомець. Настільки чіткою була згадка про нього, настільки виразно чувся його голос. «Ні, мабуть, таки сон», — вирішив він.
Хлопець виліз із куреня. Ранковий ліс був такий гарний і веселий, що нічні страхи уявлялися тепер просто дивними та сміхотворними. «А навіть якби й зазирав уночі? Нічого страшного. Він же нічого злого не робить. Навіть навпаки. Чого ж боятися?» І таємничий незнайомець уже здавався йому навіть симпатичним.
Прокинувся й Марусик. З куреня вистромилася його заспана, скуйовджена голова. Очі дивилися перелякано.
— Привіт!.. Здоровенькі були! — весело вигукнув Сашко Циган. — Вилазь. Снідати будемо.
Він уже розпалював вогнище. Ніде так смачно не їсться, як ранком у лісі. Хлопці навернули трохи не пів торби харчів.
— Цікаво, як там наші старі, — усміхнувся Сашко Циган.
Марусику хотілося зітхнути, він ледве стримався. Він дуже переживав. «Мої, мабуть, очей не зімкнули. Тато курив цілу ніч, хоч три роки, як покинув. Він, коли дуже хвилюється, завжди закурює. І потім йому погано. Мати корвалол пила й плакала...»
Роздуми його перервав Сашко Циган.
— На! — сказав він і простягнув Марусику жаб’ячу лапку.
— Нащо? — здригнувся Марусик.
— Як «нащо»? Тепер ти загадуй. Тільки гляди, не так, як я...
— Та... Не треба. Не хочу я...
— Як це не хочеш? Це ж, можна сказати, через тебе усе заварилося. Я ж хотів викинути, пам’ятаєш. А ти... Ні, візьми! Тільки дивися: не забери з магазину все під віничок. Не будь жаднюгою! — І Сашко Циган силоміць сунув жаб’ячу лапку Марусику в кишеню.
Розвиваємо компетентності
У будь-якому колективі є лідер — людина, яка веде за собою. Хто з-поміж трьох Сашків — лідер? За які якості його вважають своїм ватажком? Висловте свої міркування з поданих питань.
• Лідерами народжуються чи стають?
• Як виховати в собі лідера?
Теорія літератури
Портрет
Уважні читачі та читачки завжди у своїй уяві малюють зовнішність кожного/кожної героя/героїні. Переглядаючи кінофільм чи виставу, ми бачимо персонажа: його стать, вік, зріст, риси обличчя, одяг та ін. У літературному творі письменник/письменниця описує нам, який вигляд мають дійові особи.
Змалювання зовнішнього вигляду літературних героїв чи героїнь називають портретом. Звичайно, найдетальніший портрет мають головні дійові особи. Змальовуючи другорядних персонажів, автор/авторка, як правило, або взагалі не подає портрета, або згадує лише якусь яскраву деталь, скажімо, великий ніс, згорбленість статури чи руде волосся.
Портретна деталь — це зображення лише однієї, але прикметної, дуже яскравої риси зовнішності. Наприклад, в описі зовнішності Скорохода з казки «Летючий корабель» використано лише одну портретну деталь: «Іде чоловік шляхом, одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче». В уяві читачів / читачок щоразу, коли з’являтиметься в казці Скороход, поставатиме образ чоловіка з прив’язаною за вухо ногою.
Слово портрет походить із французької мови, що в перекладі означає «зображення обличчя людини на фотографії або картині». Узагалі, літературне поняття «портрет» не треба сприймати вузько, як зображення зовнішності на фотокартці. Літературний портрет уключає опис як обличчя, волосся, статури, одягу, так і міміки, жестів і навіть голосу та манери говорити. Такий портрет дає можливість глибше зрозуміти внутрішній світ героя/героїні. Одяг людини часто свідчить про її естетичні смаки, риси вдачі, майновий стан і рід занять.
Міміка й жести теж промовисті, вони можуть нам розповісти про рівень внутрішньої культури й вихованості героя. Міміка — це рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній стан людини. Жести — це рухи тіла чи рук, які супроводжують людську мову або замінюють її.
• Прочитайте два описи. Визначте, який із них є портретом, а в якому міститься лише портретна деталь.
Марусик. «Он воно [сонце — Авт.] зазирнуло у віконце крайньої над річкою хати й ковзнуло своїм променистим поглядом по веснянкуватому обличчю русявого хлопчика років дванадцяти, який солодко прицмокує губами крізь сон».
Таємничий незнайомець. «Одягнений він наче по-міському Але на голові мав старого солом’яного бриля, потемнілого й обшарпаного, як у діда баштанника. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було — голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот... На таких людей і в натовпі обертаються».
Відтворюємо прочитане
1. На честь Александра Македонського хлопці називали
- А ліс
- Б річку
- В озеро
- Г курінь
2. Село, у якому відбуваються події повісті «Чарівний талісман», має назву
- А Гарбузяни
- Б Бамбури
- В Мурава
- Г Бакай
3. Установіть відповідність.
Аналізуємо зміст та особливості художнього твору
4. Назвіть головних героїв повісті Вс. Нестайка «Чарівний талісман». Коротко охарактеризуйте кожного з них.
5. Доведіть на конкретних прикладах, що події твору відбуваються не в наш час. Коли була написана повість?
6. Чим відрізняється портрет від портретної деталі? Знайдіть і прочитайте портрет таємничого незнайомця та портретні деталі хлопців. Навіщо автор уводить портретні характеристики до художнього твору?
7. Хто виявив ініціативу втекти з дому? Як поводили себе Сашко Циган і Марусик під час перебування в лісі?
8. Із чого видно, що хлопці люблять Бровка? Як це їх характеризує?
9. Знайдіть пейзаж на початку першого розділу й прочитайте його. Які деталі свідчать про те, що оповідач захоплюється описаною місцевістю?
10. Коли та чому хлопці образилися на своїх батьків? Як ви прогнозуєте подальший розвиток подій у повісті?
Творчо мислимо
11. Стисло перекажіть шостий розділ повісті.
12. Розкажіть історію походження прізвиська Марусик. Чи давали ви клички собаці, коту або іншій тваринці? Як ви вибирали наймення своїм молодшим друзям?
Виконуємо домашнє завдання
Прочитайте повість Вс. Нестайка до кінця. Випишіть незрозумілі слова.
Розділ сьомий
Уранці Журавель прийшов до куреня й розповів, що батьки збираються в міліцію. Хлопці зрозуміли, що треба повертатися додому. Батьки зраділи, побачивши синів, на радощах вони їх не сварили. Увечері листоноша приніс звістку: у газеті переплутали трійку з вісімкою, тож хлопці нічого не виграли. Батьки дуже зраділи, помирилися й відсвяткували цю подію.
Розділ восьмий,
у якому ви знайомитеся з кіногрупою, а також із феноменальним талантом шестикласника Гриші Пасічного. «Ех ти! Артист!» Сварка
Минуло кілька днів. Пригода з лотерейним білетом потроху почала забуватися. Життя, як пишуть у романах, входило у свою звичну колію. І про чарівний талісман, про жаб’ячу лапку, не згадували.
Журавель про неї, здається, зовсім забув. А Сашко Циган вирішив, що Марусик, мабуть, просто боїться загадувати. І махнув рукою: боїться, то боїться — його справа.
Якось Сашко Циган поїхав із батьком на мотоциклі в район. Після тієї пригоди з виграшем машини батько Сашка Цигана помітно подобрішав і став часто катати сина на мотоциклі.
Марусик і Журавель сиділи на колодках біля воріт і лузали насіння. І враз побачили, як дорогою, здіймаючи куряву, прямо до них мчить машина.
Бровко аж зайшовся, шалено рвучись на прив’язі.
Не доїжджаючи до воріт, машина спинилася. То була «Волга» із шашками — таксі. Тільки на лобовому склі косо застромлена довгаста табличка з написом «Кінозйомочна».
Марусик раптом зблід як полотно. Та Журавель не помітив цього. Уся його увага була зосереджена на машині.
Троє дверцят відчинилися одночасно — як у кіно, коли ловлять злочинців і з машини вискакують детективи. Вийшли четверо: троє чоловіків та одна жінка.
Жінка була вже не молода, але вдягнена, як студентка, — у потертих джинсах, майці з емблемою авторалі й у велосипедній кепці з довгим козирком.
Височенний, з двома фотоапаратами на шиї чолов’яга захоплено сплеснув руками й вигукнув:
— От село! Писанка! Ельдорадо! (...)
— Тож-то й воно! Надто вже гарне. Неприродно, — скривився Гелій Борисович.
— Операторові подобається, режисеру подобається, мені подобається... Це головне. А дивіться, які типажі! Ми тут ще й головного героя знайдемо! — Курнатовський жестом показав на Журавля та Марусика.
І спершу жінка, а за нею і чоловіки попрямували до хлопців.
— Здрастуйте, хлопці! (...) — привіталася жінка.
Чоловіки мовчки кивнули. Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як із хреста знятий.
— Ми з кіностудії, — сказала жінка. — Я — режисерка. Це — головний оператор. Це — художник. А це — директор картини. Знімаємо фільм для дітей. Про пригоди сільських хлопчаків. Шукаємо натуру, тобто село, де б можна було проводити натурні зйомки. І кандидатів на ролі заодно шукаємо. Як тут у вас, є гарні хлопці, жваві, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре? Га?
Хлопці перезирнулися.
— Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить, — Курнатовський кивнув на Марусика. — Точно за сценарієм. Кирпатий, веснянкуватий (...).
Марусик, здавалося, от-от знепритомніє.
— А що? Можна. Спробуємо, — лагідно промовила режисерка. — Як твоє прізвище, хлопчику? Ім’я, адреса... — Вона вийняла з кишені джинсів блокнот. Директор Курнатовський запобігливо простягнув їй авторучку.
Прізвище, ім’я та адресу Марусика сказав Журавель. У самого Марусика відібрало мову. (...)
— Ти що? Отетерів від щастя, чи що? Схаменися! — Журавель ляснув його долонею по спині.
Але Марусик не зреагував. Не на жарт наполошений, Журавель ляснув його ще раз — з усієї сили. Марусик поточився, мало не впав, і нарешті вимовив пересохлими губами:
— Жа... жаб’яча лапка...
— Що? — Журавель відчув, як у нього похололо в животі.
— Жаб’яча лапка, — повторив Марусик і перевів на Журавля скляний погляд. — Я ще вчора подумав, чого мені найбільше хотілося б. І вирішив — мабуть, стати кіноартистом. І от, бачиш...
— Тю! — тільки й зміг вимовити Журавель.
Аж тут почулося диркання мотоцикла, і до воріт під’їхали Сашко Циган із батьком. (...)
— Здорові будьте, хлопці! — бадьоро вигукнув він і раптом, пильно глянувши на них, здивовано підняв брови вгору. — Що це ви якісь, наче вас із криниці тільки що витяти? Що трапилося?
І Журавель, збиваючись, почав розповідати, що саме трапилося.
Сашко Циган слухав, і на обличчі його мінялася, як то кажуть, ціла гама переживань: і здивування, і захоплення, і жаль, що його не було в цей час, і, не будемо приховувати, заздрість до Марусика.
На закінчення Журавель поспішив додати:
— Не хвилюйся, ні я, ні ти за сценарієм не підходимо. За сценарієм їм треба веснянкуватого, кирпатого, саме такого, як Марусик.
— Гм... — задумливо гримнув Сашко Циган — (...) А про Гришу Пасічного ви не сказали?
Марусик густо почервонів та одвернувся. Журавель розгублено усміхнувся, глянув на Марусика й знизав плечима.
— Ну ви кадри! Я вам кажу!
Гришу Пасічного знало все село. Жодного свята не було, жодного вечора, щоб Гриша не виступав у художній самодіяльності. І як виступав! Такого успіху не мав ніхто. (...) Коли тільки оголошували: «А зараз виступить Гриша Пасічний», — зал уже вибухав оплесками. І цей хлопчина таке виробляв, таке виробляв на сцені — глядачі аж боки рвали, за реготом не чути було половини слів. А слова у виступі Гриші Пасічного мали неабияке значення. Тому що номер його називався «Художнє читання». Він читав гуморески Остапа Вишні, уривки з повісті Івана Микитенка «Гавриїл Кириченко — школяр», оповідання Панаса Висікана й інші смішні речі. Здавалося, на сцені не один кирпатий веснянкуватий п’ятикласник, а цілий театр сатири. То був талант, справжній талант! Як то кажуть — од бога.
— Не згадати Гришу Пасічного — це, знаєте... — презирливо скривився Сашко Циган.
Журавель знову розгублено усміхнувся, глянув на Марусика. Той червонів дедалі більше. Не дивлячись на Цигана, він пробурмотів:
— А де... де його було шукати?.. І взагалі... вони ж поспішали... ті кіношники.
— Не напускай туману в очі! — одрубав Сашко Циган. — Скажи, що сам хотів. Сам випхався. Слави забажалося. Не думав я, що ти такий... Артист!
І тут раптом Марусика прорвало:
— Ти... ти сам, а не я... Ти просто заздриш, що не ти... що не тебе... Звик завжди командувати, бути першим, а тут... Хтось йому, бач, носа втер. Просто заздриш! І все! (...)
Це був справжній бунт. Уперше в житті Марусик підняв голос проти Сашка Цигана. Та ще й як підняв! Що це буде зараз?
Сашко Циган зблід, потім почервонів, потім знову зблід.
— Ну... ну... ну й пень... Я заздрю! Йому! Ха! Та... та хай тобі жаби в болоті заздрять! Та я... та я після цього й знати тебе не хочу! Усе! Ти мені більше не друг! Щоб і стежку забув до мене!
Він круто повернувся й пішов геть.
Журавель якусь мить розпачливо дивився йому вслід, потім обернувся до Марусика:
— Нащо ти так?
— А чого ж він? Чого? Завжди... Завжди давить... Йому все можна, а іншим нічого. Набридло! Набридло! Проживу й без нього! Що я йому — горох при дорозі: хто йде, той скубне. Я теж людина. А ти... біжи за ним, як тобі його жаль! — І Марусик теж повернувсь і пішов геть. Тільки в інший бік. (...)
Розділ дев’ятий,
у якому ви дізнаєтеся про пригоду на річці Голубеньці, про те, що відбулося потім і чим закінчилася наша незвичайна пригода
Ця новина, дорогі друзі, вразила мене, можна сказати, у самісіньке серце. Я в голову не клав, що таке може статися. З дитинства, з немовлячого, сказати б, віку були вони разом. Не без того, звичайно, що іноді й сварилися, чубилися, билися навіть, але до вечора вже й мирилися.
Та цього разу вечір миру не приніс. Ні вечір, ні наступний ранок, ні день, ні знову вечір... Та й другий день, і третій, і четвертий... Журавель робив відчайдушні спроби помирити їх, але ті спроби лопалися, як бульки на воді.
— Ач, роги показав! Я йому ті роги вкручу! Ще засвербить йому в носі! — цідив крізь зуби Сашко Циган і ні про яке примирення не хотів і слухати.
Марусик теж бурмосився:
— Не хочу-у!.. І все! Не хочу-у!..
Журавель розривався навпіл. Половина тягла до Сашка Цигана, половина до Марусика.
А головне, розривалося його серце. Бо він бачив, що хоч.
Так-так, і Сашко Циган теж. (...)
Бунт Марусика зачепив Сашка Цигана за живе. І зрадила йому його легка вдача. Утратив він бадьорість свою і веселість. Що називається, нудив білим світом. Нічого йому не хотілося, ніщо його не радувало.
Ну, а Марусик — так той зовсім, як то кажуть, перевівся на смик — схуд, змарнів... Не Марусик, а сама тінь.
Кіношники ж — анічичирк, ні пари з уст. Поїхали та як у воду канули. І де вони поділися? Марусику вже й чекати несила.
Одного дня тинявся він по селу без діла, і ноги якось самі собою принесли його до подвір’я Гриші Пасічного.
Гриша сидів на призьбі, ушнипившись у книжку. Чи новий номер готував, чи просто так читав — хто його знає.
Марусик відчув себе раптом, наче злодій, спійманий на гарячому.
Став як укопаний і не міг зрушити з місця. І враз несподівана рішучість оволоділа ним. Він кілька разів глибоко вдихнув і пішов до Гриші.
— Гришо!
— Га? — стрепенувся той, відриваючись од книжки.
— Тут недавно... кіношники приїздили... — Марусик одвів очі. — Тебе десь не було. То вони мене записали. На зйомки. Фільм для дітей зніматимуть.
— Та ну! — вигукнув Гриша та враз примружився: — А ти мене за носа не водиш?
— О! — Марусик черконув себе відстовбурченим великим пальцем по шиї. — Хлопець їм потрібний. Кирпатий, веснянкуватий... Але я... я їм скажу, як вони приїдуть, щоб вони тебе взяли... — І, не давши Гриші опам’ятатися, повернувся та кинувся тікати.
Дома не встиг Марусик відхекатися, як прийшов Журавель. Розмова не клеїлася. Скільки не забалакував до нього Журавель, Марусик відмовчувався, відмахувався рукою. А потім раптом дістав із кишені жаб’ячу лапку й простягнув Журавлю:
— На!
Журавель закліпав очима, він уже й думати забув про чарівний талісман після тої сварки.
— Візьми! — зітхнув Марусик. — Вона мені більше не потрібна. Тепер ти долю спокушай.
Журавель якось напівусміхнувся і прихилив до плеча голову:
— Давай!
І ледве встиг він сховати жаб’ячу лапку до кишені, як рипнула хвіртка й з’явився захеканий Гриша Пасічний.
— Слу-уха-ай!.. — просто від хвіртки загукав він Марусику. — Чого ж ти втік, чудило? Ти ж мені толком розкажи, що то за кіношники й що вони таке зніматимуть... — Він повернувся до Журавля: — А то, розумієш: «Я скажу, щоб узяли тебе» — і навтіки! Хто ж так робить? От чудило!
Марусик утягнув голову в плечі і, як спійманий горобець, зиркнув на Журавля.
Журавель розплився в усмішці.
— Та то він до мене побіг. Я його чекав. У нас із ним справа одна. А про кіношників тих толком і розказати нічого. Ми отуто біля воріт сидимо, насіння лузаємо, раптом під’їхали... Тир-бир, ми кіно знімаємо про сільських хлопчаків. Чи є у вас хлопці підходящі, щоб і в самодіяльності, і вчилися добре?.. Ну, ми зразу про тебе подумали... От і все.
Але від Гриші не так легко було відкараскатися. Він іще не менше пів години розпитував про кіношників: і які вони, і як були вдягнені, і що точно говорили, і як стояли, і як сіли, і як поїхали... Хотілося людині побалакати на цю тему. Та й не дивно. Якби вам, друзі, світило знятися в кіно, ви б теж, мабуть, про це балакали.
Коли він нарешті пішов, Журавель ляснув Марусика по плечу:
— Молодець! Я так і знав, що ти це зробиш.
— Та! — махнув рукою Марусик. — Я як подумав про ті зйомки... Кругом люди товпляться, витріщуються на тебе... Ні, це не для мене... Хай уже Гриша цим займається. Він звичний.
Треба ж було Марусику щось говорити.
Коли того ж вечора Журавель розказав Сашкові Цигану про все, той тільки хмикнув:
— А мені що? Знімається, не знімається... Мені байдуже.
Але видно було, що йому не байдуже. Зовсім йому не байдуже. Бо настрій у Цигана відразу покращав, очі засвітилися, і навіть якась пісенька замугикалася на губах.
Та коли Журавель заговорив про примирення, Сашко Циган мовчки заперечно похитав головою. Витримував марку.
Не захотів перший іти з поклоном і Марусик. Він, мабуть, вважав, що з його боку головне зроблено — від кінозйомок він відмовився. Тепер, мовляв, слово за Сашком Циганом.
«Як легко посваритися і як важко помиритися», — із сумом думав Журавель.
Минуло ще кілька днів.
Серпень того року був напрочуд спекотний. Пекло й смалило немилосердно. Температура сягала тридцяти п’яти... Єдиний порятунок — річка.
Голубеньку нашу при всій до неї любові й повазі, на жаль, не можна назвати судноплавною магістраллю. Океанські лайнери на неї не запливають. У більшості місць її спокійно перебродять корови.
На Бамбурах була лише одна глибока місцина, де можна купатися. І, хоч-не-хоч, Сашкові Цигану й Марусику доводилося там зустрічатися. І вони зустрічалися.
Журавель то до Марусика підпливе, побалакає, то до Сашка Цигана. А вони й погляду один на одного не кинуть, удають, ніби просто не помічають, не знайомі наче...
От і цього разу так було.
Під берегом хлюпалася малеча. А хлопці плавали посеред річки на глибокому. Сашко Циган — з одного боку, Марусик — з іншого. А Журавель між ними... У воді було гарно, не хотілося вилазити. (...)
Зненацька Журавель зойкнув:
— Ой! Ой, корчі схопили... ногу!.. Ой, хлопці, як зводить! — Він занурився з головою, потім виринув і вже перелякано, пирхаючи, загукав: — Ой хлопці! Рятуйте! Ряту... — І знову занурився з головою.
Першим кинувся до нього Марусик. Він був ближче.
Підплив, зловив Журавля за руку, що на мить вистромилася з води, і не встиг опам’ятатися, як Журавель обхопив його руками.
І вони вже вдвох занурилися з головою.
Буль-буль!
«Ну, все! — майнуло в Марусика. — Пішли годувати раків!»
Він одчайдушно замолотив руками й ногами, вириваючись. Та Журавель тримав його міцно, як у лещатах.
Проте від тих, мабуть, одчайдушних Марусикових рухів вони почали випливати. Ще якась мить — і голова Марусика вже над водою.
— А... а... а... — жадібно ковтає він повітря і помічає, що поруч Сашко Циган.
— Бий його по голові! А тоді хапай за волосся! — гукає Циган.
— Не мо-о-жу... Він ме-е-не... держить... — ледве встигає вигукнути Марусик і знову занурюється.
І майже в ту ж мить відчуває удар по голові.
«Ой! Це ж він замість Журавля мене вгилив», — останнє, що подумав Марусик.
...Коли він прийшов до тями й розплющив очі, то побачив, що лежить на березі. Його оточує цікава бамбуринська малеча, серед якої, як телевізійна вежа, стовбичить мокрий Журавель.
— О! Нарешті! — побачивши, що Марусик розплющив очі, вигукнув Журавель. — Ну й налякав ти нас!
— Ти... А ти ж як? — спитав Марусик, важко дихаючи.
— Одпустило... Тільки-но ти пішов на дно, корчі зразу відпустили. — Журавель винувато всміхнувся (не вмів Журавель брехати, і коли доводилося говорити неправду, він завжди винувато всміхався).
Сашко Циган підвівся, теж винувато всміхнувся і сказав:
— Ти пробач... я не хотів... я ж думав, що то він... Ваші макітри у воді такі схожі... (...)
А потім вони йшли додому й весело сміялися втрьох. І ніхто з них не згадував про сварку, наче її і не було. Найвеселіше сміявся Журавель. Він підстрибував на ходу, захлинався, заливаючись радісним сміхом.
— До речі, а як там... жаб’яча лапка... чарівний талісман? — спитав раптом Марусик.
— О! Жаб’яча лапка! Будь здоров! — захоплено вигукнув Журавель.
— Ти хоч побажав що-небудь?
— Аякже!.. Побажав, звичайно! Аякже. І — справдилося! Справдилося! — Він лукаво усміхнувся.
Хлопці перезирнулися і... враз зрозуміли, що саме побажав Журавель. Через те побажання вони і йдуть зараз разом, і сміються, і радіють, і... Хоча й без усякого талісмана вони б, звичайно, помирилися. (...)
Отака незвичайна пригода сталася в наших Гарбузянах. Хоча, якщо добре подумати, що ж у ній надзвичайного?
Нічого надзвичайного в ній немає. Нічогісінько. Усі події цілком реальні, нічого неймовірного, а тим паче чарівного не відбулося. Звичайнісінький збіг обставин.
А втім... Якщо подумати ще раз, то... хто його знає...
Чесно кажучи, я дуже люблю надзвичайні події. Без них якось нудно жити на світі.
Відтворюємо прочитане
1. Хлопці загадували бажання в послідовності, що подана у варіанті
- А знятися в кіно — отримати авто — помирити Сашка Цигана й Марусика
- Б помирити Сашка Цигана й Марусика — знятися в кіно — отримати авто
- В отримати авто — помирити Сашка Цигана й Марусика — знятися в кіно
- Г отримати авто — знятися в кіно — помирити Сашка Цигана й Марусика
2. НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження, що
- А Сашко Циган і Марусик помирилися під час купання в річці
- Б Журавель загадав бажання помирити своїх друзів
- В чарівний талісман — це жаб’яча лапка
- Г тато Сашка Цигана працював бухгалтером
3. До другорядних героїв належить
- А Гриша Пасічний
- Б Сашко Циган
- В Журавель
- Г Марусик
Аналізуємо зміст та особливості художнього твору
4. Хто з трьох друзів боязкий і невпевнений у собі, хто з них поміркований та спокійний, а хто авантюрний і має лідерські здібності? Додайте до цих характеристик інші риси вдачі.
5. Кластер1 «Мій улюблений герой». Кому з хлопців ви найбільше симпатизуєте? Чому?
6. Чи траплялися у вашому житті люди, схожі на героїв повісті «Чарівний талісман»?
7. Які вчинки трьох друзів вас найбільше вразили? Чим саме?
8. Який фрагмент повісті «Чарівний талісман» ви б проілюстрували? Опишіть цю ілюстрацію (усно).
9. Які бажання виконав чарівний талісман? Ви вважаєте здійснення загаданих бажань казковими елементами чи збігом обставин?
10. Чого вас навчила повість Вс. Нестайка «Чарівний талісман»?
1 Кластер передбачає запис на дошці ключового слова (або фрази), що доповнюють словами-супутниками (або фразами-супутниками). Наприклад, на дошці — ключове слово Бровко, а навколо нього записують слова-супутники: добрий, кумедний, люблячий, відданий...
Творчо мислимо
11. Інсценізація. Інсценізуйте дев’ятий розділ повісті Вс. Нестайка «Чарівний талісман».
12. Запишіть у зошиті, яке б ви загадали бажання, якби мали чарівний талісман? Озвучте свої бажання в класі й виберіть найцікавіше.
Виконуємо домашнє завдання
Прочитайте фрагменти твору Дмитра Красицького «Дитинство Тараса». Випишіть незрозумілі слова.
Подумайте й розкажіть
• Що таке портрет і портретна деталь?
• Якого літературного героя чи героїню Г. Малик ви зіграли б у кіно?
• З яким літературним героєм Вс. Нестайка ви подружилися б у реальному житті? Чому саме з ним?
Коментарі (0)