I

Було се за давніх часів, коли Мукачівський замок одиноко здіймався над цілою долиною Латорищ. Княжив у ньому тоді Федір Корятович, нащадок славних подільських та литовських родів. Був замок нездоланний для ворога: мури у нього камінні, вої — безстрашні, а князь — мудрий.

Одну хибу мала мукачівська твердь — води у ній не було. Щодня возили її волами та конями на круту гору. (...)

Журився не раз Федір Корятович, стоячи на високих вежах, що його гордість, його дитя — замок Мукачівський — не витримає тривалої облоги. Бо ж не напасешся води на місяці! А в ті старі часи облога могла не одне літо тривати.

І задумав князь діло, доти не чуване, — викопати на горі колодязь. Акурат посеред замкового подвір’я, аби був надійно схований мурами від ворожого ока. (...) Викопали глибоку криницю, але вода в ній не з’явилася. Князь пообіцяв заплатити гору золота тому, хто дасть криниці воду.

Аж раз заявився перед княжі очі дідок хирлявенький. Сам маленький, чорненький, худенький, як перст, а очиці так і бігають.

— То правду кажуть, світлий князю, що як у колодязі вода з’явиться, то ти гору червленого золота дасиш? — трясе дідок рідкою борідкою.

— А ти сумніваєшся у слові княжому? — нахмурився Корятович.

— Тілько хотів від тебе почути обіцянку, — заусміхався дідок, мнучи в руках запорошену шапку.

— Буде тобі гора золота! Буде! Але як нап’юся води зі свого колодязя! — схрестив руки на грудях князь.

— От і славно! — потер задоволено долоньки дідок.

А тоді попросив обв’язати себе мотузками і опустити в колодязь. Нічого із собою під землю не взяв, лише порожній глек. Довго звідти нічого не було чутно. Та раптом — як гримне, як двигне, як загурчить десь на великій глибині! Аж курява здійнялася над колодязем.

— Що за дідько! — лається князь посеред хмари пилюки.

— Шкода старого! Мабуть, камінням засипало, — перегукуються дужі дружинники, тримаючи через плечі мотузки, якими дідка під землю спускали.

— Агов! — крикнув князь у колодязь. — Старий, ти ще живий?

— Живий, живий, князю! — ледь почулося звідти. — Хай твої люди тягнуть мене нагору!

— Ти диви, — задумався Корятович, — такий дрібний, а такий живучий! Витягли дружинники дідка з колодязя. Той обтріпався з пороху і йде просто до князя.

— Ти за золотом? — примружив мукачівський володар око.

— Авжеж! — не звертає уваги на князеві кпини дідок і простягає глечика. — Пийте, світлий князю, водицю зі своєї криниці!

— Що?! — здивувався Корятович.

Схопив посудину, надпив. Так і є — підземна водиця, крижана, аж зуби німіють. (...)

Другого дня поїхав Федір Корятович зі своїм першим радником та дружинниками на гору Ловачку. Біля великого каменю їх вже дожидається дідок. Сидить, сперши голову на ціпок-закарлюку.

— Дай боже здоров’я, світлий князю! — здіймає потерту шапку стариган.

— Дай боже і тобі! — хмуриться мукачівський володар.

— Чи смакує тобі водиця з криниці? — посміхається дідок.

— Добра вода тече під моїм замком, — мовить князь, але з коня не злізає.

— То де обіцяна гора золота? — примружує око дідок.

— Та ж ось вона! — кидає Корятович монету червленого золота на Ловачку.

— Що?! — обурився дідок — Ти здурив мене!

— Не мудруй, старий! — гукає княжів перший радник, хапаючись за меча харалужного. — Маєш тут і гору, і золото! Князь своє слово дотримав. А якщо тобі щось не до вподоби, то гляди, аби свої кістки цілими додому доніс.

— Е, князю, погане ти діло вчинив! — не вгавав дідок. — Не будеш ти більше сієї водиці пити! Ні ти, ані твої діти! Не гоже зачіпатися з тими, хто сильніший за тебе! (...)

Тільки хотіли схопити дружинники дідка у свої дужі руки, як той мов крізь землю провалився.

— Свята Маріє! — перехрестився перший радник. — Се нечестивий був, князю!

Очманілі дружинники й собі зашепотіли молитву, роззираючись довкола.

— Їдьмо звідси! — скомандував Корятович, і військо притьмом пустилося до замку.

Про те, що се справді був дідько, скоро дізналося все Мукачево. Бо вода як раптово з’явилася на замковій горі, так несподівано й зникла.

— Се заклята гора! — шепотівся народ по корчмах. — Чортяка хотів князя здурити, та не вийшло!

— Еге! Наш Корятович сам дідька вартує!

Як би там не було, все залишилося по-старому: нечистий — без золота, а замкова гора — без колодязя. Точніше, колодязь був, та геть пересохлий. Навчений бідою князь не схотів його далі копати, добре пам’ятаючи погрози пекельника. (...)

III

А вода у заклятому колодязі таки з’явилася. Але лише по смерті князя з княгинею та їхніх діток малолітніх, котрих мор вигубив. Як і присягнув нечистий на горі Ловачці.

Вимер славний княжий рід. Осиротіла земля руська за горами Карпатами.

А лукавий, кажуть, у замковій горі і понині ґаздує...

Поміркуй над прочитаним

• 1. Дай відповіді на запитання за Правилом читання № 1. Підтвердь свої думки рядками з тексту.
• 2. У робочому зошиті накресли «павутинку». Напиши героїв легенди, з’єднай пари різнокольоровими стрілками. Над стрілками напиши, яку дію виконував кожен персонаж.
• 3. Чому князь Корятович звернувся по допомогу до нечистої сили? Чи одразу він здогадався, із ким має справу? Відповідь підтвердь цитатами з твору.
• 4. Наведи ДВА докази того, що до Корятовича приходив нечистий.
• 5. У робочому зошиті намалюй «хмарку слів», які характеризуватимуть князя Корятовича та його вчинки.
• 6. Спираючись на зміст прочитаного, поясни, як українці ставилися до нечистої сили. Наведи з твору ДВА докази на підтвердження своєї думки.
• 7. Сформулюй основну думку легенди.
• 8. Назви, які ознаки народної легенди наявні у творі Олександра Гавроша.

НАРОДНА БАЙКА

Народна байка (від давньоруського слова баяти, тобто розповідати) — це невеликий фольклорний твір повчального змісту, у якому в образах тварин, рослин чи явищ природи зображено певні риси характеру людей.