Валентин Чемерис (нар. 1936 р.)
- 3-01-2023, 13:34
- 262
8 Клас , Українська література 8 клас Міщенко
Валентин Чемерис
(нар. 1936 р.)
Валентин Чемерис
І все, як пісня солов’їна,
Чуття загострює моє...
Прекрасна мить, коли людина,
Людина птицею стає.
Володимир Сосюра
«ДОКИ ПРАВДА ІЗ КРИВДОЮ ВЕСТИМЕ БІЙ...»
Є письменники, що вміють розмовляти з дорослими і маленькими читачами, вміють смішити і разом з тим розповідати про найсерйозніші речі - незалежність Вітчизни, її історію. Уява письменника може вільно переносити його читачів до фантастичних світів, а потім запропонована розмова може торкатися вкрай серйозних речей, над якими замислюється кожен. І ось читач завмирає над романами - роздумами письменника Валентина Чемериса. Із найбільш цікавими сторінками, що належать його перу, познайомитесь тепер і ви.
Валентин Лукич Чемерис народився на Полтавщині в селянській родині. З 1953 року майбутній письменник жив і працював у Дніпропетровську. Саме тут почався його шлях у велику літературу. До Спілки письменників його було прийнято в 1963 році.
Визнання Чемерис здобув спершу як поет-сатирик. Про веселі й дотепні сюжети написаних ним творів ви можете здогадатися навіть за назвами виданих збірок: «Сватання по телефону», «Хто на току, а хто й на боку», «Вуса № 3». За блискучу сатиричну й гумористичну творчість письменник був удостоєний літературної премії імені Остапа Вишні. Між іншим, саме Валентин Чемерис здійснив унікальну творчу акцію: зібрав докупи і видав антологію «Українські анекдоти»!
Але не лише сатира і гумор заволоділи уявою письменника. У його творчій лабораторії мешкають загадково прекрасні образи героїв української історії. Напевно, ви з ними познайомитесь пізніше. І, будьте певні, одержите справжню насолоду! Адже недаремно за свої історичні твори автор одержав престижну літературну премію імені Дмитра Яворницького. Для того, хто пише історичні твори, вищої премії немає, бо Дмитро Яворницький - відомий український письменник та історик, що написав «Історію Запорізької Січі». Серед кращих історичних романів Валентина Чемериса - «Ольвія», «Смерть Атея», «Фортеця на Бористені».
Не викликає сумніву, що серед вас є й ті, хто над усе захоплюється фантастикою. Є у Валентина Чемериса твори й спеціально для вас: «Білий король детективу», «Приречені на щастя» та інші.
А нині на нас з вами чекає знайомство з веселою і дотепною повістю Валентина Чемериса.
ВІТЬКА + ГАЛЯ, АБО ПОВІСТЬ ПРО ПЕРШЕ КОХАННЯ
(Скорочено)
ЧАСТИНА ПЕРША. ДУЕЛЬ
Стрілялись ми.
Баратинський
Ех Вітько, Вітько!..
25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілятися на дуелі з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка. (...).
Умови дуелі:
1) Дистанція - 12 кроків.
2) Зброя - вогнепальна.
3) Право першого пострілу - Вітька Горобець.
4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний. (...).
- Мені пора, - зводиться Федько, підтягуючи штани. - На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.
- Чо-чого це? - удає спокійного Вітька.
- Так належить, - розводить Котигорошко руками. - Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті і думати про даму свого серця. (...).
Вітька, залишившись сам, зітхає... Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з простреленими грудьми і над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. ех, ліпше не думати таке проти ночі... та все ж він стає у позу і з пафосом, - а це значить, що на все горло, - декламує... (...).
- Вітька? - чується насмішкуватий батьків голос із-за тину. - Чого ти ото проти ночі виєш?.. Ану, марш спати.
Робити було нічого, і Вітька понуро поплівся до хати.
«Ех, - думав він, - яке безкультур’я! Людина, можна сказати, смерті в вічі дивиться, а їм - чого виєш?». (...).
Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:
- Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію...
І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем в чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі, та так, ніби не йому завтра доведеться із зброєю в руках ставати до бар’єра та цілитися в Петра Білого... (...).
Чому Вітька не розповів батькам про причину свого безсоння? А чи треба такими переживаннями ділитися з батьками?
Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за носа, а тоді безжалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший вогонь, і надала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає од чого, але й відчаюватись та ставати до бар’єра - теж... І взагалі, коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли? Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. (...). І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися і не бачити їх?.. Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия і маленькі груди, важкі коси й довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька, немов вирізьблена, фігурка й чарівна посмішка, що вона вся струнка, весела й швидка, як вогонь на сухій соломі?
Ну, побачив, що вона гарна. Але нащо ж було так закохуватись? Щоб почалося твоє велике страждання? І до чого ж ти достраждався? До дистанції в дванадцять кроків? До команди: «Вогонь!». Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. (...).
Своїми переживаннями Вітька вирішив поділитися зі своїм другом Федьком Котигорошком. Федько завдяки сестрі-бібліотекарці багато читав, навіть дорослих книжок, і вважав себе неабияким фахівцем у питаннях кохання.
Вітька зізнався приятелеві, що покохав Галю Козачок аж до смерті, а Федько порадив товаришеві негайно освідчитись коханій. Для цього вірний Вітьчин товариш вирішив написати серенаду, якою Вітька вразив би кохану.
Вірш було придумано.
(...). Дорогая Галю,
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься.
В жилах кров вирує -
І любов мою нуртує.
Світ мені не милий,
І не милі ріки.
Сам стаю я не свій,
ти моя навіки,
Я навіки твій.
Чи сподобався вам цей вірш? Чому?
- (...). І що я мушу робити з цією серенадою?
- Тю! - здивувався Федько. - Та це ж простіше простого. Ти мусиш її проспівати. На даному етапі! І діло в шляпі, як казав наш завмаг, коли продав з-під прилавка фетрові капелюхи.
Вітька нічого не міг уторопати:
- Але де співати? (...).
- Ясно, що біля Галиної хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її за саме серце взяла... І будь здоров! Це ж простіше простого. (...).
- Але ж я навіть співати не вмію.
- Це вже гірше, - зітхнув Федько. (...).
- Брешу!.. Я можу співати: «Чижик-пижик, де ти був?».
Федько досить авторитетно зауважив:
- З таким репертуаром даму свого серця не завоюєш... Чижик-пижик... Сам ти чижик! Серенаду про любов треба співати, а не про чижика... ти ж не милостиню просиш, а серце дами своєї завойовуєш! (...). Не падай духом. Щось зараз придумаємо. Бо що б там не було, а Галю Козачок треба вкручувати. Покоряти на даному етапі, як каже наш міліціонер. (...). Вище голову, Вітько!.. Я допоможу тобі співати! (...).
- Ур-ра! - вигукнув зраділий Вітька. - Я тобі вірю! Починаймо! Сьогодні ж підемо до Галі під вікно!
- Стривай, - спинив його Котигорошко, - до співів потрібна ще й гітара, сомбреро і місячна ніч.
Як гадаєте, Федько справжній друг чи тільки вдає такого із себе?
І куди тільки техніка дивиться!..
Гітару Федько позичив у сестри-бібліотекарки, замість сомбреро Вітька вирішив використати старого бриля з житньої соломи, який стирчав на опудалі в городі діда Свирида. З місячною ніччю було гірше: пішов затяжний дощ. Федькова сестра з дідом Свиридом посилено шукали свої речі, а дощ, як на зло, не вщухав. І от нарешті на небі з’явився молодик.
Серенада
Приятелі прийшли з гітарою до хати дівчини.
- (...) Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, - порадив Федько. - Трохи завеликуватий, та нічого... І гітару візьми як треба.
- Так я ж гра-грати не вмію, - в останню мить згадав Вітька.
- Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди, - знайшов вихід Федько. - Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Головне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!.. (...).
Вітьчина рука смикалась на струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:
- Дорогая Галю, я тебе кохаю... - з-за спини підказував Федько. - Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю ніч тут проволоводимося!
Вітька зажмурився і - наче з мосту у воду стрибав - щодуху загорлав: «Дорогая Галю, я тебе кохаю. Серце в грудях б’ється і до тебе рветься...».
- Тю, тю! - злякано закричав позад нього Федько. - Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!
Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином скільки було сили: «В жилах кров вирує і любов мою нуртує...».
- Ніжніше, задушевніше, на даному етапі, - коригував Федько спів свого друга. - Ти ж не граків лякаєш на городі, щоб кукурудзиння не висмикували, а даму свого серця із хати викликаєш!
Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше. Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака... та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері і на ганок хтось вийшов.
- Галя вибігла... - прошепотів Федько. - Таки взяло... тепер не підкачай... Піддай сердечного жару... Щоб вона, як лід на сонці, розтала...
Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару (...).
- І яка воно трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало!! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на погибіль!..
- Тю! Та це ж баба Хівря! - злякано крикнув Федько. - Ми переплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!.. (...).
Чому хлопці заплуталися вночі в рідному селі, знайомому з дитинства?
Тоді хлопці вирішили надіслати вірш у газету, щоб його надрукували і Галя все зрозуміла.
«Шановний товаришу Горобець!»
Хлопці не могли дочекатися листа з редакції. Аж одного разу стріли Галю, яка влітку підробляла листоношею. Вітька засоромився, а Федько мимоволі відкрив Галі таємницю - розповів, у кого закоханий Федько. Галя зраділа, бо їй самій подобався Вітька. Просто хлопцеві явно бракувало спостережливості, щоб те помітити.
Нарешті Галя віддала Федькові листа з редакції. Лист їх розчарував: замість схвального відгуку, літературний консультант редакції порадив їм писати твори на актуальніші теми, зокрема про боротьбу з довгоносиком, який знищує врожаї.
Зілля, що приворожує...
На другий день сталася ось така подія, варта того, щоб її записати до історії Вітьчиного кохання.
Читаючи «У неділю рано зілля копала», Федько Котигорошко зненацька ляснув себе по лобі й голосно вигукнув:
- Дурень!.. І як же я про зілля забув? Ай-ай!.. Приворожувать треба Галю на даному етапі! Щоб не Вітька за нею сохнув, а вона за ним засихала. І перемога буде за нами. Ур-ра!..
І повеселілий Федько чимдуж покурів вулицею за поміччю до баби Векли, котра добре зналася на травах і лікувала зіллям від усіх хвороб, в тім числі і від сердечних.
«З цього б і треба було починати, - думав Федько дорогою. - А ми вірша в газету слали! Та баба Векла зараз такого зілля дасть, що Галя по самі вуха закохається у Вітьку... Бігатиме за ним, як тінь за хмарою в ясний день!..».
Баба Векла саме годувала курей у дворі. (...).
- Бабо Векло! - вкрай був обурений Федько. - Та я ж за поміччю до вас примчав... Людина, можна сказати, гине, а ви - тю-тю... Дайте хутчіше зілля, щоб приворожити Галю Козачок до Вітьки Горобця!
А ви вірите у приворотне зілля? У те, що можна щось зробити людині без її згоди на те за допомогою трав, ворожінь, чар?
- Гась?... - баба Векла відігнула край вигорілої на сонці хустки і виставила маленьке вушко. - Ворожить? (...).
- Та чи ви, бабо, зовсім оглухли? - ледь не зірвав голосу Федько. - Кажу вам ясно: одну даму треба приворожити до одного... Ну, кавалера, чи що... Щоб вона втріскалась у нього. Щоб сохла за ним день і ніч... Ну що ж тут не ясного? Дайте пошвидше зілля - і ділу кінець. Бо в мене від цього крику аж живіт заболів! (...).
- Коли живіт, то ходімо в хату, добрий молодець.
Спираючись на ціпок, стара пошкутильгала до хати, Федько нетерпляче задріботів за нею. Коли переступив поріг і вдихнув духмяні пахощі трав, то здалось, що потрапив на луки. Всюди - на вікнах, на лаві - лежали пучки трав, висіли, позатикані за сволок, виглядали з-за коминів, з усіх кутків... У Федька аж голова закрутилась від пахощів. (...).
Стара довго перебирала то один пучечок, то інший, ходила в хижку, там шаруділа і нарешті принесла глиняний кухлик з якоюсь зеленкуватою рідиною, що пахла запашним чаєм.
- Пий, добрий молодець! (...).
- А зілля? - витріщився Федько. - І що, подіє?..
- Гась?..
- Тьху!.. Скільки вам кричать? Живіт уже болить від крику!
- Зілля від живота ти вже випив...
- Ой, що ж ви наробили, бабо? - Федько аж за голову вхопився. - Та не мене треба було приворожувати... (...). А Гальку Козачок до Вітьки Горобця! Та я ж вам ясно сказав, що ж ви переплутали?
Але тут негадано в животі Федька так забурчало, що він, тільки ойкнувши, кулею вилетів з хати... Так і закінчилася історія з зіллям... Того дня Федько, раз у раз хапаючись за живіт, бігав у бур’ян та все бурчав, що глуха тетеря переплутала зілля. (...).
Чи не видається, що баба Векла провчила Федька?
Федько готує агресію
За день хлопці вирішили здійснити ще одну «атаку» на Галю. Федько склав любовного листа від імені Вітьки. Лист був написаний високим стилем, аж Вітька нічого не второпав. Але йому здалося, що лист написаний красиво, він «забиває дух», і Федькові було доручено доставити листа Галі особисто до рук. Вітька заприсягнувся ніколи не забути дружньої допомоги Федька. У листі Галі призначалося побачення.
Діалог про підготовку до штурму
Федько віддав Галі листа, вона була вражена прочитаним і призначила Вітькові «рандеву». Що це таке, хлопці не зрозуміли, але вирішено було йти.
Федько дав другові цілий ряд порад, як поводитися на побаченні. Ключовою була порада: якщо з’ясується, що Галя кохає Вітьку, називати її лагідними словами, якщо ні - то «зміюкою лукавою».
На перший погляд, Вітька повинен був би ніби й зрадіти, адже Галя сама призначила йому перше побачення. А він насправді просто злякався.
На голгофу!
І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як на страту. Ой, та й довга ж дорога! (...).
- Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті! - Сів Федько край дороги, підпер голову руками і, дивлячись услід Вітьці, важко зітхнув: ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі на свою голгофу чи у свій едем!.. І в Федька аж похололо всередині. «Яка тільки доля нещасна в мужчин, - сумно думає він, - і чого дівчата не йдуть до нас самі?..» (...).
Тетяна Яблонська. Юність
Вітька уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:
- О! Вже й на нашій вулиці орли літають!..
Чи рада була Галя бачити Вітьку?
І на воротях - Галя. Ні, не Галя, а ясне сонце. І Вітька в першу мить зажмурюється од дівочої посмішки.
- Добривечір! - гойдається Галя на воротях. - Дозвольте поцікавитися, куди це ви путь-доріженьку тримаєте і які думи оповили ваше ясне чоло?
- Та-а... - зам’явся Вітька. - Я... е-е... прогулююсь. Свіжим повітрям дихаю.
- А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!
О Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу і так наповал! Ну, дай же йому опам’ятатися, пожалій його.
- Залітай, орлику! - ще ширше відчиняє Галя хвіртку. - А я думала, що ти замість себе Федька пришлеш.
Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить. (...).
Вітька сідає на лавочку і все ж залишається рівним і високим. Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.
- Яка сьогодні гарна була погода, - нарешті каже він.
- Авжеж, гарна, - згоджується дівчина. - Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.
І тут тільки Вітька помічає, що у дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори; нічні фіалки вже починають несміло розкривати свої ніжні пелюстки...
- Ти лю-любиш квіти? - чомусь пошепки питає хлопець.
- Лю-люблю, - також пошепки відповідає дівчина.
Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці...
Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху і ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з напіввідкритим маленьким ротом - і хлопець мало не задихається... Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. о сліпець!.. о великий сліпець!.. І добре, що хоч вчасно прозрів!
«Пора вже зітхати», - спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Потім скоса дивиться на дівчину. Подіяло чи ні? Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. Тоді Вітька вдруге зітхає, ще натужніше, але Галя, як і раніше, не помічає. (...).
- Галю!.. - наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь. - Галю...
- Що, хлопчику? - Галя покуйовдила його білявий чубчик. - Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще хочу жити.
- Галю... Я... - Вітька наважився і взяв її за руку. - Я...
Дівчина ніби й чекала цього.
- Ой, забула! - схопилася. - Мені ж треба повну діжечку води натягати. Ой, дасть мені мама, як прийде. Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..
- Та я! - зривається на ноги Вітька. - Для тебе хоч цілий океан!
- Мені не океан, а діжечку, Вітюньчик.
Так і сказала: Вітюньчик. Та хто ж на Вітьчиному місці після такого слова не буде носити воду? Та після такого слова можна всі океани долонями вихлюпати! Вітька хапає відро і мчить до колодязя.
- Діжечка біля сараю, Вітюньчик! - кричить навздогін Галя. - Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..
Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означа в порівнянні із словом «Вітюньчик»? І Вітька заходився з такою енергією і таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:
- Ну, як?
Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька виливав у «діжечку». Так витарабанили і вилили ще п’ятнадцять відер води.
Про що свідчить вчинок Федька?
- Я й не підозрював, що кохання таке важке, - зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.
Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і весело заторохтіла:
- Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву, я буду рада-радісінька!..
Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.
Спали хлопці як мертві. Вітька всю ніч бурмотів: «Тягни, тягни, Федько, та не хлюпайся!..».
О зміюко лукавая!!!
Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?
- Спасибі тобі, Вітюньчик! - заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру. - А я думала, що замучуся з клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчик!
І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і затанцював там од радощів! Подумати тільки! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова?
Тетяна Яблонська. Дівчинка з сачком
Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, дзвеніла і, здавалося, теж співала.
Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами в руках.
- Як ти здогадався взяти? - здивувався Вітька.
- Бачив учора, що в неї дрова не рубані, - коротко відповів той.
Яка риса Федька виявилася в цьому діалозі?
Робота закипіла. (...).
Аж раптом хлопці заніміли й не повірили власним очам.
Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг. І до нього так привітно посміхалася Галя, його перша любов...
Вітька ворухнув похолоділими губами і не спромігся й слова сказати. Федько все ще непорушно стояв і високо над головою тримав кувалду. Був схожий на скульптуру молотобійця в Парку культури і відпочинку. Його погляд наче приріс до того городу. І в ту ж мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю...
- О зміюко лукавая!! - нарешті повернув язиком у пересохлому роті. (...).
- Ну, ходімо, поки нам нової роботи не знайшли. На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося.
Вітька вискочив з двору, наче окропом ошпарений. Тепер він уже спізнав усього: перше кохання, перше побачення і першу зраду. (...).
- Уб’ю! - раптом стис Вітька кулаки.
- Кого? - повернувся до нього Федько. - Коли Галю, то дарма. Чи ж винувата дівчина, що ми з тобою такі капловухі вродилися? Петро й води не носив, і дров не рубав, а, бач, одразу ж у город! А ми кувалдами гепали. Ні, коли бить, то, по-моєму, треба Петра. І побити добряче, щоб не посмів до Галі і в двір заходити. Може, ще і вдасться його відігнати. Бо жінки, як казав дядько Гаврило, визнають того, хто їх вкрутить.
- Я готовий! - сказав Вітька, засукуючи рукави. - Я йому покажу Галю! Він мене запам’ятає!
- Підожди, не гарячися, тут треба добре обміркувати. Можна Петра застукати в темному місці і...
- Я не злодій, щоб кидатися до нього вночі, - перебив його Вітька. - Якщо битися, то вдень і по-чесному. (...).
- Тобто на дуель? - задумався Федько. - Я читав, як на дуелі б’ються, і знаю правила. Оце буде по-благородному. А коли хочеш і зовсім бути благородушним, то бери мене своїм секундантом.
- А зброя де?
- Ну, шаблюк ми не дістанемо, а самопалів можна. Я ще підчитаю в Пушкіна про дуель, і Петрові боком вилізе Галя Козачок!..
От вам і все!
(...) Пора вставати, Вітю. Твій час настав.
А ти все ще спиш із гарячим піском на животі, закоханий мій мужчино чотирнадцяти неповних років, ти спиш останній раз перед дуеллю, спиш і... (...).
- Н-не-е хо-о-очу-у-у!!! - зненацька кричиш ти.
- То вставай, як не хочеш! Чого ти репетуєш, як тітка Марфа, коли в неї гроші на базарі витягли, - хтось каже голосом Федька Котигорошка. - А потім вона прийшла додому і знайшла гроші в себе під подушкою, в панчосі...
- Е-е... Г-га-а?!. - Вітька закричав і схопився. - Що?
- Чого ти як самашедший кричиш? - Федько аж відскочив. - Вставай, пора вже...
- Що?.. Га?.. - важко дихав Вітька. - Мене вже убили?
- Ще ні, - утішає Федько і, підтягнувши штани, оптимістично закінчує, - але можуть... (...).
- Який гарний ранок, - зітхає Вітька.
- Як завжди перед смертю... - по-філософському каже Федько. - Трохи не забув... Виходячи з хати, не озирайся, бо потім не повернешся назад... Носа не вішай і йди з гордо піднятою головою. Коли раптом що, ну, вгепають тебе, всі будуть казать, що він ішов з гордо піднятою головою в свою останню, так сказать, путь!
І вони пішли. На поле бою.
Які саме переживання полонили Вітьку перед дуеллю?
Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою (...). Федько позад нього шморгає носом.
- Ти чого? - не обертаючись, питає Вітька.
- Жа-жалко... - пхикає Федько. - А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний.
- Будь мужчиною, - радить Вітька. - Якщо і загину, так на полі бою, як і подобає справжнім мужчинам!
- Я збережу про тебе світлу па-пам’ять у серці, - Федько витирає сльози і вмить стає по-діловому зібраним. - Значить, так... Давай швидше, бо Петька ще подумає, що ми злякалися... (...).
Дуель
Самопали вже заряджені.
Секунданти уточнюють останні деталі дуелі. (...).
- Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися, - заспокоює старший секундант. - Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам в цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.
- Пішов ти к чорту з своїм мирінням! - вигукує Вітька. - Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!
- Ніколи в світі! - чвиркає Петро і береться руками в боки. (...).
Дуелянти звели самопали й націлили один на одного... Ще мить - і...
- Юрку! - звернувся Федько до Петрового секунданта. - Ану, відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..
Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що був винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було. (...).
А потім утік і Петро.
- Боягуз! - застогнав Вітька і в ту ж секунду відчув, як його руку з силою рвонуло вгору... Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло його по зубах...
Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахтіло порохом.
Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув - і до ніг випав почорнілий од пороху зуб...
- На кий чорт здалася така дуель? - здвигнув він плечима. - Всі повтікали, а я собі зуб вигатив. (...).
- А де ж Петро? - озирнувся Федько. - Уже в раю?
- Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала!
Прокоментуйте ці слова Вітьки.
- Але ж ми бачили їх разом? - розгублено кліпав Федько.
- Тут щось не те. Галя не могла покохати такого боягуза! - азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.
- Вітько!!! - жахнувся Федько. - Тікай!..
Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний етап, і немилосердно сюрчав. Цього вже не було передбачено умовами дуелі. (...).
Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька повільно побіг у протилежний бік, перечепився, впав. Доки він зводився, підбіг захеканий Причепа і схопив його за руку. (...).
- Я ось тебе сюркну по потилиці! - важко хекав Причепа. - Що це твориться?.. До чого ми... дожилися... на даному етапі?.. У Чаплях дуель. Заборонена ще при царю дуель! Із-за якогось... дівчиська... Два дурні, не досягши паспортного віку!..
- А ви не смійте згадувати Галю! - наїжачився Вітька. - З мене питайте, я головний зачинщик!
- Спитаємо, голубе, спитаємо! - запевнив Причепа. - Подумати тільки! Вони стрілялися! І де? У Чаплях! У моїй дільниці, де навіть самогонників нема! Та це ж, на даному етапі, добре, що зубом відбувся. А коли б голову... одірвало? Як би я мав реагувати? На даному етапі? Скласти акт про дуель? Прикласти до нього твою дурну голову? Як речовий наочний доказ? Дивіться, мовляв, до чого Причепа дослужився? За двадцять років! Бездоганної служби! В рядах міліції! На даному етапі! (...). Кроком руш, дуелянт!..
Арешт
Причепа замкнув Вітьку у старому сараї, куди прийшов і Петро.
- (...) Я не боягуз, я з повинного прийшов. А повинну голову не січуть. Це все ти винуватий, - Петро схлипував. - Ти перший викликав мене на дуель, і стріляв ти...
- А чого ж ти погодився?
- Так я думав, що це гра якась.
- Було б не лізти до чужої дівчини.
- Та я Гальки й бачити не хочу!
- Ах ти ж боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? - схопився Вітька із стисненими кулаками. - Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?
- Полов...
- Що-що?
- Кажу, що полов кукурудзу, - витирав сльози Петро. - Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки - і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти...
Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:
- Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..
- А ти дрова рубав.
- Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! От Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?
- Виполов. Вона прийшла й каже: «Дякую, тепер ти можеш іти додому». Ну, я й пішов.
Як дотепна Галя провчила недолугого кавалера?
- Ти, Петре, дурний, як сто пудів диму! Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер... (...).
А потім прийшов міліціонер Причепа й почав виховувати хлопців. Але хтось знадвору несподівано покликав міліціонера.
(...). Вітька неуважно глянув услід Причепі і від несподіванки аж свиснув... Біля стільця лежав пояс з кобурою...
У Вітьки ростуть крила
Вітька вирішив провчити міліціонера Причепу за допомогою револьвера, а з’ясувалося, що у кобурі замість зброї Причепин обід - кусень хліба та помідори. Вітька поділився з Петром, і вони пообідали.
Несподівано до сарая Причепа заштовхнув і Федька з лопатою, який шморгав носом. З’ясувалося, що він вирішив урятувати заарештованих за допомогою підкопу. І тільки-но Причепа зібрався знову читати друзям лекцію, як до сараю заскочила Галя.
- (...) Вітюньчику?! Ти живий?! - крикнула вона радісно.
І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки житиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому на плечі і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.
- Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! - не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. - Ой, та який же ти замурзаний, дуелянтику мій!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику! (...).
- Лекція відміняється, - першим порушив мовчанку Причепа. - На даному етапі прибув новий лектор... (...).
Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною все ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але росли ті крила, од яких людина стає крилатою.
ЧАСТИНА ДРУГА. ГОЛУБА КУНИЦЯ
Коли любиш - так женись,
а не любиш - відступись.
Народне прислів’я, яке любив повторювати Федько Котигорошко
Чаплівський цирульник
(...) Перед побаченням з Галею Вітька пішов до старого цирульника. Стриг дід старою машинкою, якою колись стриг іще овець. Вітька одразу зрозумів, що йому доведеться витерпіти пекельні муки, але навіть він не очікував, що машинка заплутається у волоссі й повисне в нього на потилиці. Зрештою, вона зламалася зовсім.
Ножицями дід стригти відмовився і пішов у двір шукати дроту.
Трагедія Федька Котигорошка
Федько взявся роздобути гроші для Вітьки, щоб той сходив у кіно з Галею. Хотів продати в сільському буфеті два десятки яєць, але під буфетом побачив коня й маленьке лошатко, яке кінь весь час злостиво відганяв. Федько вирішив прочитати коневі лекцію, але кінь випадково штовхнув хлопця, який побив усі яйця й мусив довго прати вдома штани.
А згодом з’ясувалося, що то кінь міліціонера Причепи, який заплатив Федькові карбованця за побиті яйця й поїхав шукати кобилу, маму малого лошатка.
Скільки буде двічі по два?
Дід устиг достригти Вітьку. І хлопчина нетерпляче поглядав на будильник, узятий з дому, бо наручного годинника в нього не було. Галя запізнювалася.
(...) Хлопець мріє про ту щасливу мить, як між вербами з’явиться Галя. От якби їй хто-небудь погрожував. Ну, звичайно, не смертельно, а так, в міру, щоб Вітька міг себе як слід показати. Приміром, сікається до дівчини злющий собака. Вітька відважно йде на того злюку грудьми й рятує кохану... Собака? Теж знайшов небезпеку! Та Галю всі чаплівські собаки знають як облуплену, бо в кожний двір пошту розносить! (...).
За хвилину на мирній леваді клекотіли жахливі битви. На Галю зграями кидались леви, підступно повзли чорні пантери, рикали тигри, важкою ступою сунули африканські слони, звивалися бразильські пітони, скрадалися дивізії кащеїв, ескадрильями налітали баби-яги, повзли семиголові гідри; на беззахисну дівочу голову, до всього, обрушувалися урагани й тайфуни, під ногами в неї провалювалася земля, а в небо шугали вулкани, і, користуючись бідою, з ножами в зубах повзли ще й пірати!
Левада гуркотіла, ревла, вила, гула, стугоніла, тріщала, тряслася... Непереможний Вітька Горобець, мов той демон, носився в скаженій круговерті й виносив Галю на руках... Виносив трохи злякану, але цілу-цілісіньку.
Чому Вітька малював в уяві подібні пригоди?
- Добрий вечір, орлику!..
Горобець здригнувся і застиг. У вухах ще ревіло побоїще, перед очима маячили леви, тигри, пантери, кащеї, пірати, слони, і він ледве розгледів за ними Галю. Вона підходила до нього, струнка й висока, в білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.
- Здрастуй, Галю, - опам’ятався нарешті хлопець.
- Пробач, я трішки затрималась. Заледве встигла рознести сьогоднішню пошту. Стільки листів та газет!..
Ходили поміж вербами, і Вітька розгублено мовчав, бо не знав, як поводитись і що говорити. Галя, схиливши голову набік, задумливо перебирала в руках квіти. (...).
Вітька безпомічно озирнувся. О, де та грізна небезпека, котра загрожувала б його коханій?.. Щоправда, Галя - дівчина не з лякливих. Сам Причепа колись потиснув їй руку і подякував за відвагу. Він тоді їхав велосипедом мимо колгоспної ферми, звідти вискочив бугай Кордебалет. Бугай задрав хвоста, роги до землі і як зареве та навперейми... Звісно, Причепі нічого не лишилося, як тільки кинути велосипед і оперативно видряпатися на телефонний стовп. Правда, як він ухитрився без кігтів зафурчати аж до самих фарфорових чашечок, навіть сам начальник райміліції не знає.
Коли Галя з’явилася на вулиці, Причепа вже сидів на стовпі й так оглушливо сюрчав звідти, що аж дроти гули. А Кордебалет у відповідь люто ревів та все бив лобом у стовп, розгойдуючи його разом з Причепою. Проте відважний міліціонер не здрейфив, а продовжував немилосердно сюрчати, як він згодом казав, - «для підтримки порядку».
- Як тобі не соромно дядю на стовп заганяти! - з докором підійшла Галя до бугая. - Ану, геть звідси, бо дядя Причепа всі чашечки поскручує. Кому сказала?.. Як візьму хлудину, то знатимеш мене!..
На превеликий подив Причепи, Кордебалет скорився. Востаннє трахнув об стовп і понуро пішов до ферми, а його вигляд так і говорив: «Ех, завжди ці жінки лізуть не в свої справи».
Миттю зсунувшись на землю, Причепа обтрусився, сховав у нагрудну кишеню сюрчок, поправив кобуру, міцно потиснув Галі руку і сказав:
- Ось так повинно наше населення допомагати працівникам міліції в повсякденній роботі! (...).
Отака була Галя. (...).
Як ця пригода з Кордебалетом характеризує Галю?
«Казбек»
(...). Йшли вузькою звивистою вуличкою, що вела з левади у центр села до клубу. Вітька був радий, що вірний Федько таки роздобув для нього карбованця і він тепер купить Галі квиток, як справжній мужчина.
А поки що хлопець елегантним жестом (принаймні так йому здалося) витяг з кишені коробку «Казбеку». Він не курив і терпіти не міг їдкого тютюнового диму. Але всезнаючий Федько авторитетно заявив, що всі закохані неодмінно смалять цигарку за цигаркою у всіх романах, повістях, кінофільмах, бо диміння - то ознака благородного хвилювання. Вітька Горобець змушений був погодитися і потягти в батька коробку «Казбеку».
Подавивши в собі огиду до тютюну, запалив цигарку, затягнувся і хрипло закашляв.
- Вітю! - здивувалась Галя. - Ти куриш?..
- Тягну, - відповів недбало і прикусив губи, бо кашель так і рвався з грудей. (...).
«Як закохані цю гидоту смалять? - кусав губи, аби хоч трохи стримати кашель. - Якщо ще раз потягну, то, мабуть, впаду серед вулиці».
А зараз це престижно - почати палити якомога раніше?
Та більше тягти не відважився. Тихцем за спиною викинув недокурену цигарку і сапнув свіжого повітря. Трохи полегшало.
Та не зробив після того й десяти кроків, як позаду почувся відчайдушний жіночий вереск:
- Рятуйте!!! Якась трясця підпалила!!!
Вітька сполошено оглянувся. Біля двору бігала язиката Пріська Деркач, прозвана в селі за довгий язик Тиліхвоном, і, б’ючи об поли руками, щодуху лементувала:
- Пужар!.. Горю!.. Тушіть!.. (...).
Пожежу загасили швидко. Тину згоріло мало, щось метрів з півтора, а решту рятівники в поспіху розтягли й розкидали по вулиці і навіть ринули було валяти тин у Прісьчиної сусідки. (...).
Тільки тоді Галя розшукала у натовпі Вітьку.
- Ой, який же ти замурзаний! - сплеснула руками. - І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.
«Ех, - тяжко думав хлопець. - Раз трапилось показати себе, та й те, коли сам підпалив бабі Прісьці тин. Треба ж було кинути цигарку. Чого доброго, міг півсела з димом пустити»...
І везе ж ото людям!
У кіно Вітька і Галя спізнилися, хлопець довго шукав місця, радісно тримаючи в руці Галину руку. Кіно було про лицарів, що билися на шпагах, яким Вітька страшенно заздрив. А потім на екрані лицар вирішив поцілувати прекрасну даму, Галя засоромилась, а у Вітьковій кишені підступно задзвонив будильник. Враження було зіпсоване.
Ой співали цвіркуни, заливалися...
Вони йшли, побравшись за руки, а куди - і самі не знали. (...).
І сталося чудо: якийсь особливо меткий і голосистий цвіркун заспівав у Галиних косах. Він співав, заливався, він тріщав, кричав у дівочому волоссі, і Галя стояла зачарована, приголомшена, боячись ворухнутися, навіть кліпнути віями, притискала руки до грудей, аби стримати серце, аби воно билось не так бентежно й лунко, аби не сполошило цвіркуна.
І Вітька застиг зачарований, трепетний і теж боявся дихнути й жмурився, боячись радісними блискучими очима стривожити співака. Відчув себе найщасливішою людиною. Розумів, що не кінолицарю треба заздрити, а хай той лицар заздрить йому, Вітьці Горобцю, бо не в його принцеси, а в Галі Козачок заливається цвіркун, і не принцеса, а Галя - найчарівніша дівчина у світі.
Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.
- Я й не знала, що ти так гарно смієшся, - шепотіла дівчина.
А Вітька відповідав їй, що він найщасливіший у світі, бо найкраща дівчина планети Земля йде поруч з ним. (...).
Стояли на тому місці, де зовсім недавно відбулася дуель і де гримів постріл кохання.
Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі, мов у пречисту криницю, і бачив у них і червонястий місяць, і білі зорі, і себе, і навіть бачив, як скидалися у ставку сонні коропи, а з них тихо крапали червонясті краплі... Незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ...
І здригнулась планета Земля...
Коли з клітки вискакує лев
Але романтичне побачення довелося перервати, бо закоханих налякав Федько. Він, виявляється, вирішив їх охороняти з ножем і сокирою, бо стало відомо, що в Одесі зі звіринця втік лев. Довелося закоханим під охороною Котигорошка йти додому.
Дарунок
Федько порадив Вітькові зробити Галі подарунок. Але хлопці довго не могли придумати, який саме. І тут Федькові спала на думку, як завжди, чудова ідея. Він подався в садок діда Свирида, в якому росли надзвичайно смачні соковиті сливи.
Але дід Свирид піймав Федька на гарячому і хлопцеві довелося тікати.
Народні прислів’я про кохання
Усю ніч Федько просидів над книжками, вивчаючи народну мудрість, а наступного дня рано-вранці розбудив Вітьку і заявив другові, що народна мудрість зобов’язує його одружитися з Галею.
- (...). Що ти сказав? - стрепенувся Вітька.
- Не я сказав, а народна мудрість, - поправив Федько. - Слухай уважно: «Коли любиш - так женись, а не любиш - відступись!».
Вітька був приголомшений, вкрай здивований і вражений. Навіть його білявий чубчик настовбурчився здивовано і вражено.
- Ого! - врешті вигукнув Горобець. - Виходить, я можу одружуватися?
- Не можеш, а зобов’язаний! - впевнено відповів Котигорошко. - Народна мудрість з цього приводу ясно говорить: любиш - женись, а не любиш - відступись. Що ж тут неясного? Як не любиш і не хочеш женитися, дай, мовляв, другому дорогу. Не сиди, як собака на сіні: сам не гам і другому не дам.
- Я Галі нікому не віддам! (...).
Отож хлопці вирішили, що Федько буде сватом. Вітька переживав, чи не зарано ще і чи не піднесуть йому гарбуза, а Федько побіг до магазину по хлібину.
Турецький охотник
І сталося диво дивнеє у чотирнадцяте літо Галі Козачок року 1964, дня двадцять п’ятого, місяця серпня. (...).
(...). A-а, Федько! - відклала Галя книжку. - Проходь, чого ж ти стоїш, хати нам не засидиш.
- А я вам і не Федько, - насупився гість, переступаючи з ноги на ногу. Проте до столу пройшов і зупинився, як вкопаний. - Не Федько я...
- А хто ж ти такий? - Соломія Кіндратівна вдала, ніби не впізнає хлопця, котрого минулого літа застукала під грушею з повною пазухою речових доказів.
- Охотник я турецький, - буркнув Федько. - (...). За голубою куницею йду!
- Ох ти ж, боже мій! - охнула мати, опускаючись на лавку. - Невже ото з Турції аж у Чаплі за голубою куницею?
- За нею, - кивнув Федько головою. - Я, значить, із землі турецької. Випала у нас пороша. Пішов я, значить, шукати звіриного сліду. От іду та й іду собі, сліду катма, коли це навстріч мені князь. «Ей ти, охотник, - каже він, - поможи мені, бо не сплю, й не їм, і спокою не маю. Трапилась мені голуба куниця - красна дівиця. Пособи мені спіймати тую куницю. Десять городів тобі дам, тридев’ять кладів золота». (...). І кажу я вам: віддайте за нашого князя та вашу голубу куницю!
Сват змовк, стомлено сопучи та спідлоба чорними очима поблискуючи.
- Вік живи - вік учись, - по хвилі озвалася Соломія Кіндратівна. - Скільки живу, а й не відала, що в моїй хаті та голуба куниця знаходиться.
- Та он же вона перед вами, - ткнув Федько пальцем у розгублену й зніяковілу Галю і на всякий випадок уточнив: - Дочка ваша.
Наскільки кумедно виглядав Федько в ролі свата?
Галя так знітилась, що не знала, що й діяти. Жарт це чи серйозно?.. Ах, яка там серйозність, звичайно, жарт. Але чому при матері? А втім, коли Вітька відважився з-за неї на дуель іти (їй і досі заздрять усі чаплівські дівчата), то чому б і не пожартувати зі сватанням? А гарно виспівує цей Федько. Що він язикатий - знала, але щоб так складно небилиці плести... А щоки горять... Ах, які капосні щоки, так і горять, горять... Ну й утнув же Федько!..
- То що ж ти відповіси, голуба кунице? - звернулася до неї мати. Запитувала серйозно, навіть суворо. Але Галя бачила в глибині її променистих очей, що пірнули в сітку зморщок, нестримний сміх. - Чому мовчиш? Було б раніше сліду не лишати, а тепер треба щось турецькому охотнику відповідати. Людина до нас аж з Турції йшла. Не близький світ. (...).
- А що ж це ви, охотнику, забули сказати про вашого князя? Чи, може, він такий незугарний, що вам ім’я називати його ніяково? То ми йому од воріт поворіт.
- Та це Вітька Горобець! - відповів Федько. - Він, правда, не князь, але хлопець. - О! То віддасте за нього свою куницю?
- Як вам, свате-охотнику, і сказати? - задумалась мати. - Не хочеться аж у Турцію свою дочку віддавати. Далеко дуже.
Федько заспокоїв:
- У вік техніки живете. Реактивні он літають. (...). Та що ж тут голову ламати?.. - нервував сват. - Все й так ясно. Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш - так женись!..
Мати спершу ніби й погодилась.
- Воно-то й так... Але народна мудрість говорить: поспішиш - людей насмішиш. А ви самі бачите, як розгубилась наша куниця. Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова.
- І довго ж ви будете думати? - Котигорошко невдоволено засопів. - Чи ви думаєте, що мені так легко аж з Турції до вас бігати?
- Та років так через десяток і прибіжіть. (...).
Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.
- Від куниці, - шепнула, покуйовдивши сватів чубчик. - Заходь, Федюшо, не гордися.
І довго з сінешнього порога проводжала його затуманеними очима та все шепотіла:
- Думала, дитина... А вона вже куниця...
«Вітька + Галя»
Федько розповів другові про своє невдале сватання. Вітька зажурився. Удвох вони думали, навіщо Галина мати насипала Федькові повну кишеню гарбузового насіння. Аналогій у світовій літературі вони не знайшли.
(...) Сват з молодим лузали й думали. Кабачки були смачні. Безперечно, Федько має рацію. Наполеону під Ватерлоо було гірше. Отже, носа нічого вішати. Та, власне, йому й не відмовили прямо, а попрохали зачекати. Десять років - час величенький, але що вдієш, треба зачекати. Справжня любов усе життя чекає.
- Еге! - раптом сказав Котигорошко, уважно розглядаючи явір. - Еге! - повторив він, мацаючи кору.
І з цими словами витяг з кишені складений ножичок.
- Ти що надумав? - стривожився Вітька.
- Те, що закохані роблять, - спокійно відповів Котигорошко і видряпав на корі «Вітька + Галя». - От, - задоволено мовив, упоравшись із своїм ділом. - Для історії. Так би мовити, для майбутніх поколінь. Хай читають. Хай заздрять. А то тільки й знають: «Ромео + Джульєтта».
- Для чого ти псуєш дерево? - образився Вітька.
Але Федько діловито перебив:
- А ти хочеш ніякого сліду в історії не лишити? Ні, так не годиться. Хай усі знають: «Вітька + Галя». Хто після цього посміє до Галі підсокирюватися? Галі ми зайвий раз доведемо, що вона всього лише твій плюс і ніякого самостійного значення не має. «Вітька + Галя», або повість про перше кохання. От! (...).
Чи сподобалась вам Федькова ідея про напис на дереві? Чому?
Гарячий пісок — ліки універсальні
А потім Вітька побачив дивний сон. Він гнався і гнався уві сні за голубою куницею й уві сні кричав. Мати запідозрила в нього гарячку і поклала синові на живіт гарячий пісок, яким лікувала від усього.
КОЛИ ЗА СПИНОЮ РОСТУТЬ КРИЛА
Ну от ми і посміялися, прочитавши про кумедні пригоди Вітьки Горобця, Гальки Козачок та Федька Котигорошка. Справді, автор немовби підгледів стільки кумедних ситуацій, які можуть трапитися з людиною в житті, що на перший погляд життя трьох друзів здається суцільним набором дотепних історій.
Але це тільки на перший погляд. Насправді на наших з вами очах герої дорослішають, вчаться вирішувати серйозні житейські, зовсім дорослі проблеми, вчаться товаришувати, вірити, прощати, допомагати одне одному.
Дія відбувається у звичайному українському селі, де мешкають наші герої. Мальовнича природа, щирі та приязні люди, що їх оточують, батьки, школа - звичайний плин життя кожного школяра. Проте автор застав своїх героїв у дуже незвичайний момент їхнього життя: вони закохалися.
Я не буду розповідати вам, що таке кохання. Напевно, ви добре знаєте, як це почуття може окрилити і водночас змусити страждати, яким воно буває: взаємним та нерозділеним, яскравим, сонячним, святковим і - тихим, непомітним, сором’язливим.
До речі, а яким вам видається кохання Вітьки і Галі?
Але ніхто не сперечатиметься, що це прекрасне почуття. І як би смішно не виглядав шлях героїв до визнання свого почуття, все ж коли вони змогли довіритись одне одному, твір немовби заграв іншими барвами. А оповідь автора стала із дотепно-дошкульної - м’якою, ліричною, піднесеною.
Перед нами - звичайні підлітки, зі своїми проблемами, яскравими характерами, уподобаннями. Дещо нерішучий, але чесний, безкомпромісний і роботящий Вітька. Справжній друг, винахідливий, начитаний і по-дорослому самостійний Федько, кмітлива, весела і щиросердна Галя. Вони щирі у всьому - у праці, у почуттях, у ставленні одне до одного. Завжди готові допомогти, знають ціну обіцянкам, уміють відрізняти добро від зла.
Зверніть увагу: події у творі описані таким чином, що ми спостерігаємо не просто низку пригод героїв, а процес їхнього дорослішання. Їм і справді доводиться вирішувати цілком дорослі проблеми.
Які саме дорослі проблеми вони вирішують, на вашу думку?
Діти спостережливі й допитливі, їм жилося зовсім не так, як вам, їхнім нинішнім одноліткам. У них не було гаджетів і можливості подорожувати світом. Не було мобільних, і навіть стаціонарних, телефонів і брендового одягу. Але ті цінності, які були важливими в часи їхнього дитинства, не знецінились і донині.
Так само важливо мати справжніх щирих друзів, так само високо цінується відданість, порядність, співпереживання, щирість.
А які якості людини вважаєте найважливішими ви?
В. Чемерис змальовує своїх героїв, користуючись різними засобами. Маємо і власне авторську характеристику, і розкриття особливостей їхньої поведінки через стосунки з іншими, через монологічне та діалогічне мовлення.
Повість написана легко, у ній багато крилатих висловів, дотепних порівнянь. А побудовано твір за класичним каноном комедії становищ, оскільки герої постійно потрапляють у кумедні ситуації, з яких за допомогою одне одного шукають виходу.
Автор найбільшу увагу приділяє опису того, як народжується і міцнішає в душі людини перше світле і прекрасне почуття кохання. Валентин Чемерис поетизує його, намагається змалювати його красу й трепетність максимально тактовно й чуло. Зверніть увагу: це виявляється можливим тільки за умови, якщо дорослі завжди будуть уважними до своїх дітей, а діти ділитимуться з ними своїми проблемами, переживаннями, навіть страхами. Адже підтримка старших часто виявляється надзвичайно важливою у складних, а то й скрутних ситуаціях.
Хто з дорослих, на вашу думку, виявив найбільше уваги до почуттів юних закоханих?
Головна заслуга автора повісті в тому, що його героям віриш. Беззастережно, щиро. Вони справжні, не вигадані, не лялькові, не штучні. Вони - ваші ровесники, які вчаться бути дорослими.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Повторюємо
- 1. Де відбувається дія повісті? Назвіть головних і другорядних героїв твору.
- 2. Які цікаві пригоди хлопців вам запам’яталися? Перекажіть уривок своїми словами.
- 3. Чи хотілося б вам мати такого друга, як Федько? Поясніть, чому саме.
2. Міркуємо
- 1. Хто з дорослих розумів переживання дітей? Підтвердьте свою відповідь цитатами.
- 2. Чому Вітька соромився зізнатися Галі у своїх почуттях?
- 3. Здійсніть порівняльну характеристику Федька і Вітьки. Хто з друзів вам ближчий і чому?
3. Аналізуємо
- 1. Схарактеризуйте образи Вітьки та Галі. Чи схожі вони між собою? Якщо так, то чим саме?
- 2. Чи відчуваєте ви, що твір було написано дуже давно, ще наприкінці 60-х років XX століття? Що саме вказує на час написання твору?
- 3. Доведіть, використовуючи цитати, що це гумористична повість.
4. Дискутуємо
- 1. Чи переживає автор за своїх героїв? Звідки це видно?
- 2. Від першого виходу повісті друком минуло чимало часу. Чи змінились відтоді стосунки, почуття закоханих?
- 3. Як авторові вдалося в гумористичному творі так романтично описати перше кохання? Які художні засоби він для цього використав?
ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
Придумайте коротеньке оповідання або опишіть пригоду з власного життя, в описі якої можна було б використати приказку, прислів’я чи крилатий вислів із тексту повісті Валентина Чемериса.
ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА
Упродовж п’яти хвилин пригадайте й запишіть у зошит якнайбільше крилатих висловів, прислів’їв, приказок, які трапилися вам на сторінках повісті «Вітька + Галя...». Переможцем вважатиметься той, хто пригадає їх якнайбільшу кількість. Успіхів!
Коментарі (0)