Прометей. Скульптура на вершині Орлиних скель, де, за легендою, титана було прикуто. Автор А. Капралов. 1998 р.

Прометей став одним з «вічних образів» світової літератури, про нього писали Гесіод, Овідій, Кальдерон, Вольтер, Ґете, Шеллі, Байрон та інші визначні митці. У всіх авторів він символізує незламного борця за щастя людства, ворога й жертву тиранії.

Шевченків Прометей — це трагічний і водночас оптимістичний образ, що уособлює страждання кавказців, а також їхнє непереможне прагнення до волі («Воно знову оживає / І сміється знову»). У поемі цей образ виникає цілком виправдано тому, що міф про Прометея пов’язаний із Кавказом, а ще тому, що кат-орел легко асоціюється з орлом — гербом Росії. З цих двох контрастних символів Прометея й орла починається розгортання двох протилежних мотивів твору.

II частина. У цій частині яскраво виявляються риси стилю Т. Шевченка — діалогічність, амбівалентність, трансформація. Перед нами пристрасний монолог-звернення до Бога. Починається він традиційним для християн висловленням смиренності й покори перед Творцем. Однак розхвильована душа цим не може обмежитися й болісно запитує у Всевишнього, коли ж нарешті запанує справедливість («правда») у світі.

Поки що «кати знущаються над нами, / А правда наша п’яна спить». Чим це пояснити? Хіба неприхильністю чи байдужістю Бога до долі українського й кавказьких народів? У відчаї поет кидає навіть докір Усевишньому (адже молитва має бути цілком щирою — що на душі, те й у слові): «Коли одпочити / Ляжеш, Боже, утомлений? / І нам даси жити!»

Кинути такий тяжкий докір Творцеві нестерпно боляче побожному поетові, але цей біль очисний. Він посилює віру у силу й справедливість Бога, у перемогу добра в майбутньому:

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

Так поет ніби отримує відповідь від Бога, веде діалог. До речі, у цих рядках започатковується нова ідейно-тематична лінія у творчості Т. Шевченка — пророча. Відтепер у багатьох творах поет намагатиметься побачити майбутню долю української нації. Безпомильність його прогнозів досі викликає захоплення й здивування та є, може, найпереконливішим свідченням геніальності митця.

Кінцеві слова «А поки що течуть ріки, / Кровавії ріки!» ніби повертають нас із високих сфер на грішну землю, до кавказької війни. Знову перекидається асоціативний місток до наступної частини.

III частина. Тут Т. Шевченко переходить до навдивовижу майстерного й гострого сатиричного слова:

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо.

Зверніть увагу, як непомітно діалогізуеться авторський монолог. Заміняти множиною однину й наголошувати на милості було прийнято в монарших указах і грамотах. Отже, Шевченко дає змогу висловитися основному ініціатору війни Миколі І, а в його особі — російському тоталітаризму загалом. Утративши пильність, цей співрозмовник непомітно для себе тут і далі цілком відкриває свою потворну суть.

Отже, «милостиве» самодержавство застукало «сердешну» волю й зацьковує її, винищує тисячі людей, проливає море сліз. На цьому очевидному контрасті виникає їдка іронія, що відразу переростає в сарказм.

Далі постає жахлива картина результатів тієї загарбницької війни: для обох сторін вона виливається тяжкими втратами рідних, пекучим горем. По тому — короткий, але неймовірної сили сатиричний удар по винуватцях цього безглуздого смертотворення:

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава!

Слава «хортам, і гончим, і псарям», тобто слава тим, хто цькує волю! І поряд з ними — слава «і нашим батюшкам-царям». Усі — хорти, псарі та царі — поставлені поетом в одну шеренгу. Сарказм досяг вершини. Насправді та «слава» — сором, гріх. По цьому спостерігаємо майстерну трансформацію: «слава»-ганьба загарбникам непомітно перетікає в достеменну славу горянам. Поет пристрасно закликає їх:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Так основну тему вивершує мотив релігійний. У цих словах — провідна ідея твору. Вони стали одним з найвідоміших Шевченкових афоризмів. їх вишивали на прапорах Армії УHP і Української повстанської армії. Саме за ці слова так люто ненавиділи й досі ненавидять Т. Шевченка російські шовіністи.

IV частина. Розпочатий у III частині діалог з російським шовінізмом триває. Дискусія загострюється. Перший голос належить персонажеві, що виражає офіційну позицію російського самодержавства. Ми ніби слухаємо якогось царського чиновника чи військовика, який умовляє горян припинити опір і добровільно скоритися Російській імперії. Поет уміло пародіює основні вигадки офіційної великодержавної пропаганди. Іноді він змушує пародійованого імперіаліста ніби обмовитися — тоді в нього з язика зривається те, що мав би тримати тільки в умі. Другий голос належить самому ліричному героєві, тобто опонентові імперіаліста. Його слово пристрасно-викривальне, інвективне.

Розпочинає діалог імперіаліст. Він підступно запевняє у своїх нібито добрих намірах, прагне сподобатися, вихваляється здобутками своєї держави й умовляє: «Приєднуйтеся до нас».

А тим часом кожен народ, що потрапляв під владу Російської імперії, потерпав від злиднів і голоду. Ось чому так іронічно звучить обіцянка навчити кавказців, «почому хліб і сіль почім».

Російські колонізатори однією з основ самодержавства називають «православіє», постійно підкреслюють своє святенництво й при цьому цинічно топчуть основи християнства.

Ось імперіаліст у творі бундючно заявляє: «Ми християне... Усе добро, сам Бог у нас!» — і тут же, розслабившись, утративши самоконтроль, випадково виказує найпотаємніші істинні свої думки, які зазвичай старанно приховує. Чужу власність він з доброго дива починає вважати своєю. Його дратує, що не він у цих краях повний господар, що не все підпорядковане йому, що не всі плазують перед ним (озивається щойно згадана тоталітарна психологія). Отакі «християне».

Шевченкова фраза «Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!» стала знаменитою формулою вираження суті національної політики Росії, царської та комуністичної. Усі народи залякані, позбавлені права на самовираження — «Все мовчить». «Бо благоденствує!» — в’їдливо насміхається поет. Сатиричну влучність цього вислову можна до кінця зрозуміти, лише врахувавши, що «благоденствіє» було офіційним визначенням становища народу в царській Росії.

Далі Т. Шевченко іронічними штрихами представляє найрізноманітніші вияви лицемірства вищих кіл російської держави — чиновництва, поміщицтва, офіційної церкви, ідеологів самодержавства. Це середовище, де ненавидять намагання демократично влаштувати суспільство («французів лаєм»), де програють у карти своїх же людей, православних, лишень кріпаків, і водночас лукаво виступають проти торгівлі неграми десь в Америці.

І знов у відповідь на це блюзнірство займається болючим гнівом поетова душа — ниці люди на пекло перетворили світ. І лунає грізна інвектива всім цим «суєсловам і лицемірам».

У цю мить поет згадує про того, хто пожертвував собою, пішов на хрест заради порятунку людства — про Спасителя. Отак ми цінуємо його жертву!

І знову вже підсумкове, найвибуховіше звинувачення російських «православних» імперіалістів. У цьому місці гнів, осуд, ненависть авторського слова посилює яскрава алітерація на [р]. І оцю пекельну «комедію» (пригадаймо образ зі «Сну»), цей сатанинський карнавал, у якому примушують животіти своє суспільство, загарбники силяться поширити й на інші, поки що вільні народи.

V частина. Іронічні викриття колонізаторів, саркастичні вибухи, громи й блискавки інвектив залишилися позаду, трансформувалися в елегію щемного прощання з дорогою людиною, якій «довелось запить / З московської чаші московську отруту». Т. Шевченко знав прив’язаність свого друга до України, тому свято вірив, що його душа буде постійно літати над рідним краєм.

Т. Шевченко. Розп’яття. 1850 р.

• Завдання основного рівня. Чи актуальна проблематика цього твору сьогодні? Відповідь обґрунтуйте, наведіть приклади.