Творячи «Чорну раду», П. Куліш брав за взірець історичні романи дуже популярного тоді в Україні В. Скотта. Та це тільки частковий вплив. Загалом же роман дуже оригінальний, самобутній. У тогочасній історичній прозі змагалися дві традиції: • т. зв. «вальтерскоттівська», будована переважно на художньому домислі, фольклорному образі минулого; • і «літописна», зорієнтована на достовірне відтворення історичних подій і постатей. П. Куліш сполучив ці дві традиції, уміло поєднав історичну й художню правду. У чому різниця між цими правдами?

За спостереженням ще давньогрецького мислителя Арістотеля, історія (як наука) має показувати те, що реально відбувалося, а література — те, що ймовірно могло відбуватися. Тобто узагальнені, витворені уявою автора літературні образи передають дух змальованої епохи. Ось і в романі П. Куліша разом із реальними подіями Чорної ради розгортаються вигадані історії: стосунки між Череванями й Гвинтовкою, доля Кирила Тура, кохання Петра й Лесі тощо. Проте ці герої й ситуації не суперечать історичній правді, а наочніше представляють атмосферу тогочасного життя.

Історична основа твору. У романі змальована одна з найтрагічніших в історії України доба Руїни після смерті Б. Хмельницького (1657). Доти єдина й сильна гетьманська держава почала занепадати, її розкололи на дві частини — Правобережжя й Лівобережжя. Почалася довга кривава боротьба за гетьманську владу. Основними претендентами на булаву були: на Правобережжі — Павло Тетеря, якого підтримувала Польща, на Лівобережжі — переяславський полковник Яким Сомко та кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький.

На старшинській раді 1662 р. гетьманом було обрано Сомка, який намагався повернути державі недавню єдність, силу та незалежність, виступав проти польського й московського втручання у внутрішні справи України. До затвердження царем він залишався наказним гетьманом. Проте цар не затвердив Сомка, підозрюючи його в сепаратизмі.

Складна політична боротьба призвела до Чорної ради під Ніжином у червні 1663 р., на якій було скинуто Сомка й обрано гетьманом Івана Брюховецького. Чорною цю раду назвали тому, що в ній брала участь, крім козаків, ще й сільська та міська біднота (чернь).

Брюховецький завоював прихильність царських воєвод хитрощами й підкупом, народ піддурив обіцянками різних полегкостей. Ставши гетьманом, він жорстоко розправився зі своїми суперниками, зокрема стратив Сомка, а феодальне гноблення народу ще більше посилив. Проти Брюховецького, його старшини та царських воєвод вибухали повстання. Під час одного з них він був убитий.

Доба Руїни тривала до 1687 р., коли гетьманом Лівобережної України став І. Мазепа.

Джерела роману:

• козацькі літописи, зокрема «Літопис Самовидця» (який, до речі, саме П. Куліш першим дослідив і надрукував);

• народні історичні пісні й перекази;

• «Історія Русів» та інші праці українських, польських і російських істориків.

Тема, конфлікт і проблематика твору. Тема роману — змалювання подій напередодні й під час Чорної ради 1663 р., а ширше — створення узагальненого образу українського суспільства післябогданівського періоду.

Основний конфлікт — між патріотично-державницькими ідеалами й анархічними1 та корисливими інстинктами.

Визначальні проблеми роману такі:

1. Дослідження причин занепаду держави Б. Хмельницького, перетворення України на Велику Руїну. Корені цієї трагедії П. Куліш цілком резонно знаходить насамперед в українському суспільстві. Основні винуватці:

а) козацька старшина, що, здобувши владу й багатство, починає паніти (Матвій Гвинтовка), немилосердно визискує простолюд, спричиняючи його класове обурення й бунтарство;

б) низове запорозьке козацтво, яке підбурює селянсько-міщанську чернь проти старшини («своєї шляхти», «кармазинників»);

в) названі в романі й зовнішні призвідники руйнації України — польські й московські колонізатори.

1 Анархізм (із грецьк. безвладдя) — заперечення будь-якої державної влади, порядку, дисципліни.