Завершивши навчання в гімназії, письменник вирушив у давно омріяний ним Петербург, сподіваючись на блискучу кар’єру й визнання, але дуже швидко розчарувався. У 1829 р. під псевдонімом В. Алов М. Гоголь видав поему «Ганц Кюхельгартен», яка виявилася наслідуванням німецьких романтиків. І публіка, і критика сприйняли книжку дуже скептично. Розчарований автор скупив за останні гроші весь наклад і спалив його. А взагалі, цьому письменникові гарно писалося або в Україні, або ж тоді, коли від матері приходили довжелезні листи з детальними описами народних звичаїв, повір’їв і свят українців. Магніт рідного дому, справжньої батьківщини, постійно вабив письменника, тож його ностальгія деколи виривалася зойком зболеного серця, що відмовлялося приймати російську мораль і порядки: «Туди, туди! У Київ, у древній, прекрасний Київ! Він наш, а не їхній».

Митець гарячково готував статтю про народні пісні, студіював літописи, збирав матеріали для шеститомної історії України, розпочав роботу над романами «Полонянин» і «Гетьман». Деякий час для набуття практики лектора викладав історію в Патріотичному інституті, працював вихователем у дворянських сім’ях. У цей же період він написав свої перші - і найкращі - прозові твори, що увійшли до напрочуд колоритної збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки».

М. Гоголь мріяв викладати у Києві: «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там закінчу я історію України... А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень!» Разом із Михайлом Максимовичем ініціював відкриття в Києві університету. Обидва сподівалися, що навчальний заклад стане найпотужнішим осередком української культури, адже викладати в ньому мали найавторитетніші науковці тих часів. Наприкінці 1833 р., коли формували викладацький склад університету в Києві, М. Гоголь клопочеться про посаду професора історії. Першим ректором Університету Св. Володимира в Києві став М. Максимович. Однак потрапити в омріяний Київ Миколі Гоголю так і не судилося.

Творче піднесення на тлі грандіозних планів сприяло появі другої збірки повістей «Миргород», у підзаголовку якої було вказано, що це питоме продовження «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1835). Центральне місце в книзі посіла історична повість «Тарас Бульба». Один із примірників цієї збірки М. Гоголь вручив міністру народної освіти Сергієві Уварову, щоб той власноручно передав його імператору Миколі І, який розпоряджався і преміями, і стипендіями, й поїздками російської талановитої молоді за кордон. Але виникає закономірне запитання: невже М. Гоголю конче необхідна була царська ласка, якщо любляча матінка володіла в Україні понад тисячею десятин чорнозему й чотирма сотнями кріпаків? Причина того, що Микола Васильович щосили намагався виставляти себе росіянином була єдина: відсутність національної самоідентифікації, намагання навіть ціною афішованого приниження довести російському оточенню, що він типовий вірнопідданий «русский». У листі до російського письменника й дуже впливового чиновника Сергія Аксакова (1791-1859) Микола Васильович улесливо підкреслював: «Тепер я ваш: Москва мені батьківщина. З початком осені притягну вас до моїх російських грудей». На жаль, моральна ціна виявилася надто високою.

До омріяного Києва Микола Гоголь так і не поїхав. Його все наполегливіше залучала до свого оточення імперська влада та російська культурна еліта. Завдячуючи саме «Вечорам на хуторі біля Диканьки» Микола Гоголь став відомим не лише в російських столицях - Петербурзі і Москві, а й у всій Російській імперії.

Закономірно, що в шовіністичному середовищі М. Гоголь піддався імперським впливам, повірив у існування «наднації», «надвітчизни-Русі», що нібито об’єднує всі слов’янські народи. Він почав стверджувати, що російська мова має стати єдиною літературною мовою для всіх слов’ян.

Проте очі й розум афішовано вірнопідданого громадянина імперії бачили й розуміли одне, а талант проглядав глибше. З цим явищем нічого не можна було вдіяти, тож М. Гоголю залишалося хіба що тішитися тим, що творчість приносить йому естетичне задоволення: «Навряд чи є вища з насолод від насолоди творити». Час від часу на сторінках його художніх творів чи приватних листів зринали слова правди, але чим далі, тим усе менше насмілювався Микола Васильович навіть аркушам паперу довіряти такі крамольні висновки й спостереження, у яких ще недавно називав Російську імперію «кацапією», дорікав М. Максимовичу за його симпатії до Москви.

Художні твори вимагали нещадної правди, адже найменші компроміси оберталися творчими невдачами, тож у збірці «Петербурзькі повісті» М. Гоголь показав російське суспільство деспотичним і руйнівним, і цього йому не пробачили російські критики, нацьковані цензорами та сильними світу цього. Жорстоких переслідувань митець зазнав за такі твори, як «Ревізор», але особливо - за «Мертві душі». До краю знервований, М. Гоголь почав усе частіше хворіти і в 1836 р. виїхав за кордон, де перебував з невеликими перервами майже дванадцять років. Він відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.

З 1851 р. письменник мешкав у Москві. В останні роки життя шукав порятунку в релігії. У заповіті, написаному за сім років до смерті, М. Гоголь наполягав, щоб його тіло віддали землі тільки за явних ознак розкладу плоті, оскільки дуже боявся бути похованим живцем. Письменник перебував під гнітючим впливом російського православного протоієрея, який перетворив М. Гоголя на релігійного фанатика. Митець постійно морив себе голодом. Біографи вказують, що незадовго до смерті Микола Васильович довго молився, потім спалив усі папери, зокрема другий том «Мертвих душ», а тоді гірко ридав до самого ранку. Медики пов’язують такий стан митця з глибоким неврозом1, проте тогочасні лікарі наполегливо лікували в М. Гоголя менінгіт, а це тільки погіршило стан здоров’я письменника. 21 лютого 1852 р. М. Гоголь помер.

1 Невроз - спричинений емоційним та розумовим перенапруженням пригнічений стан, поєднаний із проявами істерії та нав'язливим бажанням власної смерті.