(...) Аж ось двері — рип! — і Василь у хату. Маруся так і нестямилась і крикнула не своїм голосом: «Ох, мій Василечку!» — та й стала як укопана. Стара Настя теж зрадувалася, неначе бог зна чому, і кинулася до Василя і похристосувалася. От Наум бачить, що Василь із Марусею стоять і тільки поглядають він на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от і каже їм:

— Чом же ви не христосуєтеся?

А Василь і каже:

— Не смію, панотче!

— Чом не сміти? — каже Наум. — Закон повеліва христосуватися зо всяким, і хоч би із смертельним ворогом. Похристосуйтеся же по закону тричі, та нехай вас Бог боронить від усякої поганої думки! Тяжкий гріх у такому святому ділі думати лукаве!

От і похристосувалися гарненько.

Маруся кинулася до нього з розпросами:

— Де се ти, Василечку, був?..

— Знай-бо урем’я, — перебив її Наум, — одно що-небудь: або розговлятися, або говорити. Бог дав празник і паску свячену; дякуючи Бога Милосердного, треба розрішати без усяких хлопот і з веселою душею, а говорити будемо опісля. Сідайте лишень! Господи, благослови!

Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратися, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки в кінці столу. От, перехрестившись, Наум і, прочитавши тричі «Христос воскрес із мертвих», зараз відрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестивсь і сказав: «Спасибі Богу Милосердному! Дай, Боже, і на той год діждать!» Тут же прийнялися за печене: поїли баранця, поросятини; а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидати в піч. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали, крашанок облупили й порізали на тарілочці. От, сеє скінчивши, Маруся все прибрала й із стола теж бережно змела й усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала в піч, та тогді вже стала подавати страву.

М. Івасюк. Козак з дівчиною біля криниці. 1901 р.

Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покришили на дерев’яній тарілочці, посолили та й їли — уже звісно, що не по-панськи, бо виделок не водиться, — пальцями. Опісля подали юшку з хляками, печене було — баранина, а там молочна каша та й годі, більш і нічого.

Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин — опріч празника святого — те, що Василь вернувся і жив, і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилася на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе і вона їсть. Куди їй уже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той уже через силу їв, бо біля Наума сидів і не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитися на свою Марусю.

Пообідавши та подякувавши Богу й батькові з матір’ю, як поприбирала все Маруся, от Наум і каже:

— А в нас новий дяк сьогодні Апостола читав.

Настя зараз і питається:

— А хто такий і відкіля?

— Осьде він, пан Василь, — сказав Наум та й всміхнувся.

— Хіба ж Василь письменний, щоб йому Апостола читати? — спитала Настя; а Маруся так уха й насторожила, щоб чути усе, що будуть говорити.

— Був неписьменний, а тепер Бог йому розум послав, а як і що — я й сам не знаю. Розкажи мені, зділай милость, Василю, як се тобі світ відкрився? Се мені навдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчився письма й співати вмієш, як і сам дяк. Де ти побував?

— Я, дядьку, не був дуже далеко, — став розказувати Василь. — От як ви мені відкрили світ і розтолкували мені, що й я буду пропащий і чужий вік заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав і трохи з ума не зійшов. Правду ви казали, що за гроші вісімдесят рублів, що я від хазяїна брав? Тільки що на одежу. Що ж тут мені було робити? Як то Бог послав на думку: піти до купців, у них хороший заробіток. Прийшов я до залізняка: він мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Він, подумавши, прийняв мене за п’ятдесят рублів на год із тим, що коли буду у своїм ділі справний, то він мені й більш прибавить, і усе буде прибавляти, бачивши моє стараніє. Я зрадувався, почувши, що більше нічого не треба, щоб гроші заробити, як тільки бути чесним і своє діло, не лінуючись, справляти. З товаришами, хоч усе й москалі були, зараз поладнав. Тільки бачу, що вони всі письменні й хто більш чого зна, більш получа жалування. От як сів, як сів... і правду вам, дядюшка, скажу, що ніч і день вчивсь, і Бог мені дарованіє послав; і те таки правду сказать, що нашого братчика куди не піткни — хоч у науку, хоч у яке ремество, — то з нього путь буде; не пропащі за нього гроші. Ото я від Спасівки та до Різдва вивчився читати і церковне, і гражданське, писати потроху вмію, цихвіру знаю і на щотах хоч тисяч десять пудів уроздріб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщиків розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб і копійка нігде даром не дівалася. Товариші, знаєте, охотники на криласі співати замість півчеської; от і мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; і як не тяжко мені було, не бачивши Марусі, та, пам’ятаючи ваше слово, сам себе морив і не ходив сюди. І тож таки, що хазяїн, знавши мою чесність, посилав мене не за великими ділами по маленьких ярмарках; а після Хрещенія посилав уже й дальш, і я тільки що перед празником оце привіз йому немалу суму грошей. Як же він мене потішив добрим словом і розвів мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увірилися, що я не зледащів, от і став я на криласі співати й Апостола прочитав.

Наум, вислухавши його, не стерпів та аж поцілував його у голову й дума: «Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде». Далі й пита:

— Скільки ж ти жалування получаєш тепер?

— Жалування не щот, — каже Василь, — аби б стало на одежу, а те важніш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся й через що ви не віддаєте за мене Марусі, сам хлопоче об мені: тепер посила мене з хурою в Одесу, а відтіля піду в Москву й на заводи та тільки вернуся сюди к Пречистій, а він мені сискає найомщика, каже, хоч п’ятсот рублів потеряю; увосени, як скажуть набор, сам і віддасть, а гроші, каже, будеш одслужувати.

— Нехай тобі Бог помага! — сказав Наум; а далі, подумавши, і каже: — Чого ж більше думати? Присилай у вівторок, післязавтра, людей, бери рушники; і тобі веселіше буде в дорозі, і Маруся тут світом не нудитиме. Тепер нічого боятися. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть Бог, вернешся, увосени й весілля.

Не можна й розказати, як зраділи і Василь, і Маруся! Зараз кинулися аж до ніг батькових, і цілують їх, і руки йому цілують, і самі обнімуться, і знову до нього кинуться, і дякують йому, то до матері, то вп’ять до нього, і не тямлять себе, і що робити, не знають.

Довго дивився на них Наум, та все нишком сміється, та дума: «То-то діти!» Далі й каже:

— Годі ж, годі! Пустіте ж мене; ми ляжемо із старою спати, бо всю ніч стояв на одіянії, аж поки Христа дочиталися; а ви хочете — дома сидіть або гуляти йдіте до колисок; та тільки самі не качайтеся, бо гріх для такого празника із сею пустотою возитися.

Як уже той день у Василя та в Марусі було, нам нужди мало, бо, звісно, чи ходили, чи сиділи, а усе об однім говорили: як одне без одного скучали, коли, що і як думав; як ні думано, ні гадано вони побачилися; яка ще радость буде, як уже посватаються, — отаке все говорили, та голубилися, та милувалися.

Отже, і вівторок настав. До вечора стали дожидати старостів: прибрали хату, засвітили свічечку перед богами; старі нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нічого й казати. От постукали і раз, і вдруге, і втретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було.

Зараз Наум — а раденький же такий! — і каже, буцімто із серцем:

— Та що се напасть така? Жінко! Що будемо робити? Дочко, а ходи сюди на пораду!

Маруся, вийшовши з кімнати, засоромилася — Господи! — почервоніла, що твій мак, і, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупа її пальцем.

От Наум і каже:

— Бачите, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити! Гай-гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красної дівиці, так ми вас пов’яжемо й тогді все добре вам скажемо. Дочко! Прийшла й наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов’язати?

Іще не час було Марусі послухати — знай, колупа.

От вже мати їй каже:

— Чи чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай, чим людей пов’язати. Або, може, нічого не придбала та із сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, так в’яжи хоч валом, коли і той ще є.

Пішла Маруся в кімнату й винесла на дерев’яній тарілочці два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, і положила на хлібові святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далі отцю тричі поклонилася в ноги й поцілувала в руку, неньці так же; і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:

— Спасибі батькові й матері, що своє дитя рано будили й доброму ділу вчили. Спасибі й дівочці, що рано вставала, тонко пряла й хорошенькі рушнички придбала.

Пов’язавши собі один одному рушника, от староста й каже:

— Робіть же діло з кінцем, розвідайтеся з князем-молодцем: ми, приведені, не з-так винуваті; в’яжіте приводця, щоб не втік із хати.

От мати й каже:

— Ану, доню! Ти ж мені казала, що на те по п’ятінкам заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню зв’язати. Тепер на тебе пеня напала, що не всіх пов’язала.

В. Маковський. Дівич-вечір. 1882 р.

Винесла Маруся замість хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама.

Наум їй і каже:

— Сьому, дочко, сама чіпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його й поцілуй.

От вони й поцілувалися, а Василь і викинув Марусі на тарілку цілкового.

Після сього староста звелів посватаним, щоб кланялися перш батькові в ноги тричі; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм і каже:

— Гляди ж, зятю! Жінку свою бий і вранці, й увечері, і встаючи, і лягаючи, і за діло, і без діла, а сварися з нею поусякчас. Не справляй їй ні плаття, ні одежі, дома не сиди, таскайся по шинках і по чужих жінках, — то з жінкою в парці й з діточками якраз підете в старці. А ти, дочко, мужичку не спускай і ні в чім йому не поважай; коли дурний буде, то поїде в поле до хліба, а ти йди в шинок, пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і в печі ніколи не клопочи; нехай паутинням застелеться піч, от вам і вся річ. Ви не маленькі вже, самі розум маєте, і що я вам кажу і як вам жити, знаєте.

А староста й крикнув:

— За таку науку цілуйте, діти, батька в руку! (...)

Далі описано обряд сватання з піснями й приказками.