Ідейно-художні особливості романтизму
- 9-12-2022, 11:28
- 343
9 Клас , Українська література 9 клас Пахаренко 2017
ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ
ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ РОМАНТИЗМУ
• Завдання основного рівня. Що вам відомо про романтизм? Кого з українських і зарубіжних письменників-романтиків ви знаєте?
Сутність напряму. Романтизм1 — літературно-мистецький напрям, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини XIX ст. Романтики рішуче виступили проти канонів та обмежень класицизму. Вони вважали, що жодні правила не повинні стримувати творчу уяву й волю митця. Отже, визначальна ідея романтизму — цілковита свобода творчості, а ширше — культ свободи як такої.
У всьому романтики помічали внутрішні протилежності, антитези. Зокрема, підкреслювали роздвоєність людини, одночасну належність її до двох світів — духовного й матеріального.
Людина, на думку романтиків, — істота насамперед емоційна, а не раціональна. Пізнання здійснюється не розумом, а серцем (через почуття, інтуїцію). Тому митець в ідеалі є пророком, генієм, що здатен говорити з Богом, відкривати Істину. Саме мистецтво, просвітлюючи людські душі любов’ю та красою, може покращити, урятувати світ.
У центрі зацікавлень романтиків — людина, її внутрішній, душевний світ, зокрема позасвідомі, «сердечні» вияви психіки — сни, марення, пристрасть, натхнення тощо. їх приваблювали таємничі, містичні сторони життя, виняткові події, сильні особистості, бунтарі проти світового зла, найчастіше самотні у своїх пошуках ідеалу.
Націю романтики розглядали як єдину природну форму суспільного існування людини. Давні звичаї, обряди, народну мову сприймали як першорядні цінності, вияви національної душі. Звідси — такий потужний патріотичний пафос практично кожного митця-романтика.
1 Романтизм (від старофр. romanse — романський). Первісно словом романтичне іменували все незвичайне, дивне, фантастичне — таке, що траплялося лише в романах (книжках), а не в повсякденному житті.
Природа для романтиків — не лише джерело образотворення, а могутня стихія, жива краса, нерозривно пов’язана з людиною. Це вища від суспільно-побутової метушні, наближена до Бога субстанція, «книга», яку треба читати задля духовного очищення.
У добу романтизму оновлюються традиційні та з’являються нові теми й жанри. Дуже поширеною стає інтимна лірика (надто ж мотив нерозділеного, нещасливого кохання), емоційно-особистісного забарвлення набуває релігійна лірика. Змішуються вже наявні жанри: поєднуються поезія й проза, з’являється ліро-епічна поема. Виникають також нові жанри: романтична (байронічна) поема, балада. Простежується взаємопроникнення та взаємодія різних видів мистецтва — поезії, музики, живопису. Особливо бурхливо розвивається в цей час музичне мистецтво (адже музика — найбезпосередніший вияв емоцій, енергії, гармонії). Серед видатних композиторів цієї доби — Ф. Шуберт, Р. Вагнер, Ф. Ліст, Р. Шуман, Ф. Шопен, Г. Берліоз.
У романтичній манері виразно проступають індивідуалізм та активна постать автора. Автор намагається бути людиною всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопності романтичний митець досягає часто тим, що стає людиною рухливою, мінливою, постійно змінює свій стиль, характер, інтереси, іноді — навіть переконання.
Митець-романтик розглядав і моделював навколишній світ як систему символів, намагаючись у такий спосіб пізнати надматеріальну суть буття. Тому кожний образ, картина в романтичному творі мають подвійне значення — безпосереднє й символічне.
Видатні представники літературного романтизму в Англії — Дж. Байрон, П. Б. Шеллі, В. Скотт; у Німеччині — Г. Гейне, Ф. Шиллер; у Франції — В. Гюго, Ф. Р. Шатобріан; у Польщі — А. Міцкевич, Ю. Словацький; у Росії — О. Пушкін (у певній частині творчості), М. Лєрмонтов.
Український романтизм. З огляду на жорстоке пригнічення колонізаторами культури романтизм в Україні утвердився на 20-30 років пізніше, ніж на Заході. До речі, еволюційно, без гострого протистояння з попередньою класицистично-просвітницькою настановою. У творчості митців того перехідного періоду нерідко поєднувалися елементи й суто класицистичного, і бурлескного, і сентиментального, і романтичного стилів.
Визначальною в нашому романтизмі виявилася саме народно-фольклорна течія — за взірець для своєї творчості митці брали фольклорні мотиви, образи, художні прийоми, розвивали й популяризували народну мову, змальовували життя простого народу. Такий культурний націоналізм поступово переростав у політичний. У 1840-х роках інтелігенція створила перші політичні організації, які ставили за мету побудову української держави. На Наддніпрянщині це було Кирило-Мефодіївське братство (1845), на Галичині — Головна руська рада (1848). Закономірно, що саме доба романтизму ознаменувала наступне після барокового потужне культурно-національне відродження в Україні, і то попри надто несприятливі умови брутального імперського поневолення. Найяскравіші представники українського романтизму — М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш.
Початки напряму. У 20-30-х роках XIX ст. українське письменство поповнила ціла плеяда яскравих, непересічних поетів, таланти яких пробудила нова, романтична хвиля національного відродження. Деякі автори розпочинали свою літературну працю ще як класицисти, але потім перейшли на позиції романтизму, приваблені свободою, життєствердною енергією цього стилю.
I. Соколов. Ніч на Івана Купала. 1856 р.
Першими друкованими зразками українського романтизму були балади «Твардовський» і «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, що з’явилися на сторінках московського журналу «Вестник Европы» 1827 р.
Які особливості романтичного стилю ви помітили на картині І. Соколова «Ніч на Івана Купала»?
Провідна роль у розвитку напряму на початковому етапі належала Харківській школі романтиків — гурткові літераторів і науковців, засновником якого був професор І. Срезнєвський. У різний час сюди належали викладачі й студенти Харківського університету: П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко. Гуртківці писали не лише художні твори, а й наукові праці з української історії та філології, збирали зразки фольклору, друкували їх окремими книжками, видавали часописи й альманахи.
Серед перших українських романтиків можна назвати також Є. Гребінку, В. Забілу, О. Волинського, М. Шашкевича й інших авторів.
Про деяких із них розповімо докладніше.
Визначним українським поетом, прозаїком, драматургом, літературознавцем, істориком і фольклористом був Микола Костомаров (1817-1885). Народився в с. Юрасівці Воронезької губернії. Батько — поміщик, мати — кріпачка. Сам був звільнений із кріпацтва тільки в одинадцятирічному віці. Навчаючись у Харківському університеті, брав активну участь у роботі гуртка І. Срезнєвського. Працював учителем історії, а згодом — професором Київського та Петербурзького університетів.
М. Костомаров — один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Разом із братчиком М. Гулаком написав програмний документ організації «Книга буття українського народу».
За участь у братстві був заарештований, відбував заслання в Саратові. Відтоді до кінця життя його переслідувала імперська влада.
Серед найвідоміших його праць — розвідки про С. Разіна, І. Мазепу; перша історична драма в новій українській літературі «Сава Чалий», історичні повісті «Син», «Кудеяр» (російською мовою), «Холуй», чимало фантастичних оповідань («Легенда кровозмісника», «Дитяча могила», «Тайновидець»), повість «Худобиний бунт».
М. Ге. Портрет М. Костомарова. 1878 р.
В. Забіла
Як поет М. Костомаров найактивніше виступав у ранній період творчості. Більшу частину поезій опублікував у збірках «Украинские баллады» (1839) і «Вітка» (1840) під псевдонімом Ієремія Галка.
Один із характерних зразків романтичної лірики М. Костомарова — вірш «Соловейко». Мотив твору — трагічна самотність співця, мрія про близьку, споріднену душу, яка зрозуміє його переживання й пориви. Вірш побудований на фольклорному паралелізмі: соловей, що «один біля могили сам співає на ялині», символізує поета, не прийнятого світом, людьми («страмній спів його людей уже не порушає»).
Серед найздібніших поетів раннього романтизму — Віктор Забіла (1808-1869). Народився на хуторі Кукуріківщина (Чернігівщина). Навчався (разом із М. Гоголем) у Ніжинській гімназії. Служив офіцером у драгунському1 полку. Згодом вийшов у відставку й повернувся до рідного хутора.
Сучасники згадували, що був це чоловік середнього зросту, стрункої постави, мав чорний густий чуб, карі очі. Вдачею — щирий, веселий, дещо сентиментальний. Наділений приємним голосом, гарно грав на бандурі.
Чому Віктор залишив успішну військову кар’єру? Додому кликало щире перше (як виявилося, довічне) кохання. Ще з дитинства дружив з Любою Білозерською — красунею, донькою господаря сусіднього хутора. Далі дружба переросла в любов. Це почуття пробудило в юнакові яскравий поетичний талант. Уже відбулися й заручини. Однак батько несподівано вирішує віддати доньку за значно старшого, але дуже багатого вдівця. Дівчина та її мати всіляко противилися цьому шлюбу. Закохані ще якийсь час таємно зустрічалися. Довідавшись про це, батько посадив дочку під домашній арешт, а Віктора звелів і на поріг не пускати. Батькова воля все ж перемогла. Юнак невимовно страждав, свої почуття виливав у трагічні сповідальні поетичні рядки.
Коли дівчина з матір’ю їхали в Ніжин купувати посаг, В. Забіла перестрів їх на шляху й попросив дозволу ще раз поговорити з коханою. Боячись чоловікового гніву, мати відмовила. Не тямлячи себе від горя, юнак кинувся під коні. Однак візник зумів їх стримати. Тоді Віктора взяли в екіпаж і змусили поклястися, що рук на себе не накладе.
Незабаром батько примусив доньку повінчатися з нелюбом. Життя для закоханого поета втратило будь-який сенс. Єдиною розрадою залишилися вірші та спілкування з добрими людьми.
1838 р. він познайомився зі славетним М. Глинкою2. Зав’язалася щира дружба. Гостюючи в Кукуріківщині, композитор написав два романси на вірші поета «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі». Ніжні, ліричні пісні відразу стали відомими по всій Україні та Росії.
1 Драгуни (з латин. draco — дракон) — вид кавалерії, призначений для бою як у кінному, так і в пішому строю.
2 Михайло Глинка (1804-1857) — видатний російський композитор українського походження. Створив у російській музиці національну школу. Автор опер «Іван Сусанін», «Руслан і Людмила», творів для оркестру (увертюр), пісень.
Теорія літератури
Романс (від латин. romance — по-романськи) — невелика за обсягом пісня про кохання, призначена для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Спочатку так називалися пісні народною мовою, на противагу пісням латиною, в Іспанії. Пізніше романси поширилися в інших країнах (Англія, Франція, Росія, Україна), набувши значення суто любовних пісень.
Останні роки В. Забіли пройшли на самотині. Доживав віку в сестри.
Його перу належить майже 40 ліричних і гумористичних віршів. Основний мотив лірики — нещасливе кохання, глибокий смуток, ноти розпачу. Герой порівнює себе з «човником без весельця», якого розбили хвилі під час бурі.
Ці настрої проймають і найвідоміший вірш митця «Не щебечи, соловейку». Ставши улюбленою народною піснею, він поширювався в багатьох варіантах. В. Забіла найорганічніше серед ранніх романтиків використовував у творчості народнопісенну традицію.
Про життя цього поета-романтика відомо дуже мало. Михайло Петренко (1817-1862) народився в м. Слов’янську на Донеччині. Навчався в Харківському університеті, після закінчення працював чиновником у повітових судах. Останні роки прожив у м. Лебедині на Харківщині. Мав щасливу немалу родину — ростили з дружиною 8 дітей.
Ще студентом поет належав до літературного гуртка І. Срезнєвського. Саме на цей час припадає початок його творчості. Досі відомо лише 20 віршів зі спадщини митця. Деякі з них («Дивлюсь я на небо...», «Туди мої очі...», «Ходить хвиля по Осколу») стали народними піснями.
Основні мотиви творчості М. Петренка — патріотичне захоплення красою рідної землі, людьми, народними піснями (цикл «Слов’янськ»), а також порив до чогось високого, світлого, духовного.
Особливо характерна в цьому плані поезія «Дивлюсь я на небо...». У ній талановито передано прагнення духовно багатої натури до ідеалу, до абсолютної краси й досконалості. Відчуваючи себе чужим серед людей, сиротою, приблудою долі, ліричний герой мріє соколом полинути в небо.
Як і більшість романтичних творів, вірш побудований на різкій антитезі: земля (доля) — як символ поневолення людини матеріальністю, побутом, суспільством; небо (зорі, сонце, хмари) — як символ духовної свободи. Туга ліричного героя за небом — це одвічна туга кожної людини за ідеалом, за цілковитою свободою.
О. Чередниченко. Портрет М. Петренка
До речі, поетова мрія полинути в небо здійснилася. Його пісню любив видатний український конструктор космічних кораблів С. Корольов. Тому 1962 р., коли в космос полетів перший українець П. Попович, він з орбіти заспівав для С. Корольова «Дивлюсь я на небо». А нещодавно українські астрономи, відкривши новий астероїд, дали йому назву Михайло Петренко.
Знайдіть в Інтернеті й послухайте пісні «Не щебечи, соловейку» (адреса: https://www.youtube.com/watch?v=kC2tByjzyKw) і «Дивлюсь я на небо» (адреса: https://www.youtube.com/watch?v=RjOs663zaVw) у різних виконавських манерах. Яке виконання припало вам до душі найбільше? Чому?
Коментарі (0)