VIII

(...) Одного разу дожидали в нас полкових із міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як до Великодня. Сіла панночка зачісуватися... Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного в руку набрала, як мені довелося туманіти коло її русої коси!.. І така, й онака, і геть-пріч пішла, і знову сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалася! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я у двері, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї — страшна така зробилася, що в мене й ноги захиталися. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу кричати — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже від холодної води прокинулася. Дивлюся: дівчата коло мене скупчилися, білі всі як крейда. Панночка на стільчику розкинулася, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у роті чорно.

— Що ти накоїла, ледащо! (...)

А панночку вмовляє:

— Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, Боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде-бо вже, буде! (...)

— А тобі, ледащице (знову свариться на мене), — а тобі буде!..

Та й не знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так пані тільки ногою мене совманула та зараз і звеліла дівчатам до хати віднести.

Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене плачучи:

— Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати Божа! За що се над нами таке безголов’ячко?

ІХ-ХІ

Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи одужала.

Лежу сама, — усі на панщині, — лежу та все собі думаю: «Таке молоде, а таке немилосердне, Господи!» (...)

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.

— Іди, іди, хутенько йди, Усте!

— Куди йти?

— До панночки, до панії! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалася на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо, іди!

— Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!

— Я тебе доведу, голубко! (...)

Ледве я доплелася до будинку. На порозі стріла панночка.

— Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти не бачила й не чула.

Та кричить же то, Боже! Аж задихалася, штовхає мене, за рукав смикає... Годинонько ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик і пані не задлялася прилізти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі Богу, того не дознавали від неї, поки не вселилася панночка. (...) Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) — панночка біжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» Чи хто заплаче: «Бабуню, діла не роблять, та ще й плачуть!» Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає — молодий вік ізгадала!

Тільки й дишемо, було, як наїде гостей-паничів і трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить по-пташиному, привітна, люба — і що то? — не пізнати!.. (...)

XII

Спізнався з панночкою полковий лікар і почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на панича не походив!.. А як із нею спізнався? Уже давненько панночки приїжджі переносили, що який-то вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, й уста рум’яні, і станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старій:

— Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали (...).

— Моя дитино, нацокотали тії верхоумки скосирні, а ти віри пойняла... Велике диво — полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?

— Та нехай я тільки його побачу, бабуню! Чи справді він такий, як славлють (...).

От же як стара одмагалася! А внучечка як на пню стала: лікаря та й лікаря! (...)

XIII

Та вже й убралася того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

— Нащо нам та голь нещадима здалася!

Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.

Коли наїхали полкові, а лікаря немає. «Дякує, — кажуть, — за ласку, та немає в його часу ані години: недужих у його багато — лічить».

— І не силуйте його, — каже стара, — нехай лічить із Богом!

Панночка тільки почервоніла й уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпіли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає, і стогне, і кричить. Стара злякалася, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, — по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, — дожидає.

Приїхав він, подивився, розпитав. А вона ж то вже — і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку та й прощається: «Завтра навідаюся».

Стара пита в онучечки, онучечка задумалася, тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: «Що, як лікар? Показався як?», то вона стрепенулася: «Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний... І що він собі думає!»

Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. (...)

Стара пані тільки що головою в мур не б’ється, та нічого не врадить: «Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!.. (...)»

Стара й годі, тільки охає.

XIV

Спустіло панське подвір’я; не тупочуть коні, не торохтять коляски. І панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує — усе сидить і думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна й убрана, і рум’яніє, як червона маківка. (...)

Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвох, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона внучечки.

Ото вже і сватає він панночку. Плаче стара й журиться тяжко:

— Я ж сподівалася тебе за князя віддати, за багача (...)

— Ох, Боже ж мій! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!

— Та хіба ж таки кращих за його немає? — не сміючи вже відмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знову стара.

— Для мене немає у світі кращого, немає й не буде!

Засумувала панночка, аж змарніла й зблідла. Стара зовсім скрутилася, не знає далі, на яку ступити. (...)

Молодий став помічати, турбується:

— Що таке? Чого смутна?

— Та я не смутная...

— Скажи мені всю правдоньку, скажи! — просить, у руку її цілує.

— Поберемося, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Убого!

— От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

— Бач, ти об мені й не думаєш! — одмовля йому. — А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас і буде з нас глумитися: «От живуть-бідують!»

— Серденько моє, що ж мені, бідному, у світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!

І почнуть отак обоє собі журитися.

XV

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусідок, допитуються:

— Чи правда, що тая гординя та в тебе закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає? (...)

— Уважайте самі, — одказує панночка усміхаючись.

Та й почне перед панночками наругу на його зводити.

— Слухайте, — каже до його, — їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поспішіть, щоб я не гнівалася!

Він зараз їде, купує там, що казано.

— Боже мій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! їдьте та замініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде він, міняє.

Або так. Хоче він води напитися, а вона:

— Не пийте, не пийте!

— Чому?

— Я не хочу! Не пийте!

— Та коли ж я хочу пити!

— А я не хочу! Чуєте? Не хочу! (...)

Панночки приїжджі дивуються:

— Ото! Чи хто сподівавсь од його такого кохання! І що ти робила? Як ти Бога просила?

Наша панночка тільки всміхається.

Питають, що він їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити й атласи, що від старої панії має, та хвалиться:

— Це він мене обдарував! (...)

Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є. (...)

— Справді? — покрикне панночка. — (...) Ах, Боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нічим гаразд хвалитися. А все ж хутір! Усе ж держава!

Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!

XVI

На Різдво їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей із неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилася до самого світу.

Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:

— Що се я поробила! (...) Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!

Стара тим і заручинам не рада, та втішає внучечку, умовляє:

— Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!

К. Трутовський. Від’їзд гостей

— Чому Господь не дав йому панства-багатства! — викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.

— Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша від усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, усе твоє.

Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:

— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, із серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко! (...) Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

— Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки міркую: зостанусь я тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти в хуторі хазяйствуй. (...)

— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на світ одродили!

— То будь же в мене веселенька, не плач...

— Не буду плакати, бабуню, не буду!

Тільки що жених на поріг, панночка до його:

— Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!

Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:

— Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохалися... Пам’ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому:

— Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!

Молодий аж здригнувся та дивиться на неї, ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило...

— Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?

І бере його за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся:

— Ти ж моя, — каже, — хазяєчко кохана!

XVII

Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, купує, крає, складує... Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці — смерть!

На весілля панів, паній понаїздило — гуде в будинку, як у вулику. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: «Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, і се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!» (...) Ледве вже ми їх збулися. (...)

XVIII-XL

Панночка з лікарем переїхали на хутір. Її дратувала простота оздоблення й меблів у будинку. Дізналася, що в хаті порядкує бабуся. На господарстві були візник Назар, його дружина Катря (вони мали маленьку дитину). Також працював тут парубок Прокіп, якому відразу сподобалася Устина.