|
Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі й оце приїхали додому. Сини його щойно позлазили з коней. То були два здоровенні парубки, які дивилися ще спідлоба, як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум’яні їхні лиця укривав ніжний пух, що не знав іще бритви. Вони дуже завстидалися з такого батькового привітання і стояли нерухомо, потупивши очі в землю. — Стійте, стійте! Дайте мені на вас гаразд роздивиться, — провадив він, обертаючи їх. — Ото які довгі свитки на вас! Ох же й свитки! Таких свиток ще й на світі не бувало. Ану ж, нехай котрийсь побіжить, а я подивлюся, чи не беркицьне він на землю, у полах заплутавшись... — Перестаньте глузувати, батьку! — промовив нарешті старший із них. — Ти диви, який пишний! А чого ж би то й не посміяться? — А того! Бо хоч ви й батько мені, а сміятись будете — їй-богу, одлупцюю! — Ох ти ж сякий-такий сину! Як то — батька?! — промовив Тарас Бульба і вражено відступив на кілька кроків назад. — Та хоч би й батька, не подивлюсь. Образи не подарую нікому. — А як же ти будеш зо мною битися? Навкулачки чи що? — Та вже як доведеться. — Ну, то давай навкулачки! — промовив рішуче Бульба, засукуючи рукави. — Подивлюся я, що ти за мастак у кулаці! І батько з сином, замість привітання після довгої розлуки, почали гамселити один одного і в боки, і в поперек, і в груди — то відступаючи та оглядаючись, то насідаючи знов. — Дивіться, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з’їхав! — дорікала, стоячи при порозі, бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів. — Діти додому приїхали, більше як рік їх не бачено, а він вигадав казна-що: навкулачки битися!...
|