§ 19. Ідеологічне осмислення нових реалій суспільного життя: консерватизм і лібералізм, неолібералізм, комунізм, соціал-реформізм, інтегральний націоналізм, фашизм

З-поміж різноманітних ідейно-політичних течій, які мали значний вплив на вибір напрямів суспільного розвитку, форм і методів розв’язання соціально-економічних проблем, на початку XX ст. помітно вирізнялися консерватизм, лібералізм і соціал-демократія (соціал-реформізм). Після Першої світової війни до них долучились інші течії. Від соціалістичного руху відкололося ліворадикальне крило — комуністичні партії. Праворадикальний напрям утілювали фашисти. Крайні рухи та їхні тоталітарні партії протиставляли свою ідеологію і свій режим ліберально-демократичним ідеям і парламентаризму. Неприйняття диктаторських форм влади, революцій і радикальних реформ, які могли призвести до зміни суспільного устрою, демонстрували представники і ліберальних, і консервативних сил.

1. Консерватизм

Консерватизм (від лат. conservo — охороняю, зберігаю) в Європі виник як реакція феодальної верхівки на Велику французьку революцію кінця XVIII ст. Уперше термін ужив письменник Ф. Шатобріан для визначення ідеології французької аристократії. Прихильники старих порядків, консерватори, були проти становлення нових капіталістичних відносин. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у зв’язку з наростанням соціал-демократичного руху, поширенням марксизму, який орієнтував пролетарські верстви на повалення існуючого ладу і претендував на одноосібне визначення ідеології робітничого класу, ідеями консерватизму перейнялися найпереконаніші захисники капіталізму.

Схильність до фундаментальності й надійності в усьому, належної перевірки і скрупульозного вивчення нового зумовили запозичення консерваторами ідейних елементів інших політичних течій. У їхньому світогляді це трансформувалося в переконання необхідності збереження традицій в економіці, політиці, культурі. Для консерватизму були характерними риси: переконаність у доцільності усталених інститутів влади, які повинні дбати про стабільність суспільства загалом, визнання недосконалості людини й одвічної нерівності, що природним чином зумовлюють ієрархію соціальних, економічних і морально-етичних взаємовідносин у державі.

Загальна світова криза 1929-1933 рр. загострила не лише економічні суперечності, а й ідейно-політичну боротьбу довкола питань про роль і функції держави. Консерватори обстоювали свободу ринкових відносин. їм небезуспішно опонували ліберали, наполягаючи на регулюванні економіки державою, яка, на їхню думку, повинна була перебрати на себе низку соціальних функцій.

2. Лібералізм і неолібералізм

Витоки лібералізму (від лат. liberalis — вільний) сягають корінням у XVII-XVIII ст., коли волелюбний дух охопив Європу і став ідейним ореолом боротьби за соціальне й національне визволення. У західноєвропейських країнах термін набув поширення в XIX ст. разом із утворенням ліберальних партій.

До початку XX ст. прихильники економічного лібералізму сповідували свободу приватного підприємництва й торгівлі, незалежність економіки від державного втручання. Однією з найважливіших функцій держави ліберали вважали створення належних умов для приватної ініціативи, підтримки розвитку вільного рингу і захисту приватної власності. З початку XX ст., коли держава почала відігравати більшу роль в економічному житті суспільства, погляди лібералів на соціально-економічну сутність держави змінились. У 30-х рр. XX ст. неолібералізм став альтернативою тоталітарним режимам. Ні соціал-демократичний, ні комуністичний рухи, ні тим паче фашизм не виявилися історичним вибором народів. Гнучко снуючи між консерваторами й соціал-демократією, неолібералізм набрав національних форм і зумів урятувати економіку, не вдаючись до крайнощів політичного правління.

Стати домінуючою течією в суспільстві неолібералізм спромігся завдяки діяльності під гаслами парламентаризму й реформізму. Якщо комуністичний рух мав на меті революційні, негайні докорінні зміни в усіх сферах суспільного життя, то лібералізм передбачав поступові кроки з удосконалення існуючого ладу. Ліберальний напрям мав сильні позиції серед рішуче налаштованої частини буржуазії та реформаторського крила у робітничому русі. Західноєвропейська соціал-демократія допускала існування реформізму в своїх рядах; радикальне крило російських соціал-демократів, очолюване В. Леніним, запекло боролося проти опортунізму (прихильників реформізму) і в міжнародному соціал-демократичному русі.

У 20-30-х рр. і консерватори, і ліберали (неоліберали) виступали за свободу ринкових відносин. Одначе ліберали, на відміну від консерваторів, вважали, що механізм ринкового регулювання не може функціонувати довільно, а потребує постійного державного втручання з метою створення оптимальних умов для конкуренції. Внаслідок парламентських виборів консерватори і ліберали, маючи спільну соціальну базу, заступали одні одних біля державного керма, не міняючи сутності існуючого ладу.

3. Робітничий і соціалістичний рухи

Перша світова війна справила значний вплив на організований робітничий рух. До війни робітничий і соціалістичний рухи були єдиними в національному і міжнародному масштабі. У кожній країні Заходу були соціалістичні або соціал-демократичні партії, які об’єднувались у Робітничому (2-му) Інтернаціоналі. Війна розколола робітничий рух за національно-державними ознаками. Соціал-демократи більшості воюючих країн підтримали свої уряди й опинилися по різні боки фронтів. Це призвело до припинення функціонування 2-го Інтернаціоналу.

Після закінчення війни соціал-демократи зробили спробу відродити 2-й Інтернаціонал. Вони скликали в Берні (Швейцарія) конференцію. На ній підтримала плани перебудови світу на умовах країн Антанти, проголошених на Паризькій мирній конференції. Європейські соціалісти засудили вимогу встановити диктатуру пролетаріату, яку висунули більшовики, і заявили про можливість переходу до соціалізму через реформи й парламентську демократію.

Соціал-демократи поновили свої позиції в робітничому русі. У 1919 р. на міжнародному конгресі професійних спілок в Амстердамі заснували Міжнародне об’єднання профспілок — Амстердамський Інтернаціонал. Він об’єднав 23 млн членів.

Головну роль у цій організації відігравали англійські тред-юніони. Керівництво Амстердамського Інтернаціоналу намагалося реформами покращити становище робітників. Соціал-демократичні партії багатьох європейських держав у повоєнний період входили до урядів, мали свої фракції в парламентах і в такий спосіб впливали на ухвалення законів, на вироблення внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу своїх країн.

У 1920 р. на конгресі в Женеві було організаційно оформлено Соціалістичний Інтернаціонал. Він об’єднав 15 партій. Найбільший вплив у ньому мали англійська лейбористська та німецька соціал-демократична партії. На конгресі ухвалили резолюцію, в якій декларувалася необхідність захищати парламентську демократію.

У 1921 р. на міжнародній конференції у Відні представники 11 центристських партій створили Міжнародне об’єднання соціалістичних партій. Центристи займали проміжну позицію між Комінтерном і Соцінтерном. Провідну роль у цій організації стали відігравати Незалежна соціал-демократична партія Німеччини, Соціал-демократична партія Австрії та Незалежна робітнича партія Великої Британії.

Наступного року ухвалили рішення про об’єднання двох в Соціалістичний робітничий Інтернаціонал.

Емблема Соціалістичної партії США Гасло: «Робітники світу єднайтесь»

У міжнародному робітничому русі 20-30-х рр. існували дві впливові організації: Соціалістичний робітничий Інтернаціонал і Комуністичний Інтернаціонал. Обидва прагнули прийти до соціалізму, але перший — через реформи, а другий — встановленням так званої диктатури пролетаріату.

4. Комуністичний рух. Комінтерн

Події Першої світової війни призвели до розколу і ліквідації 2-го Інтернаціоналу, сприяли поглибленню незгод усередині соціал-демократичних партій.

Внаслідок затягування війни і наростання економічних труднощів зростав авторитет радикально налаштованих діячів партій. Вони виступали за перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську обездолених верств проти заможних, проведення соціалістичної революції, викоренення самого джерела війни — капіталізму. їхні опоненти прагнули збереження громадянського миру, здійснення соціальних і демократичних реформ для досягнення соціальної справедливості. Таке розмежування породило відкритий антагонізм, коли почалися революції та постало питання про їхню спрямованість. Досвід більшовиків у Росії відлякував одних, а в інших породжував прагнення їх наслідувати. Майже в усіх країнах почали формуватися комуністичні партії. Більшовики на чолі з В. Леніним вирішили створити новий Інтернаціонал — комуністичний.

У Петрограді було скликано нараду, на якій обговорювалися принципи відбору учасників, засновників Комінтерну. Найважливішими умовами вважалися ведення партією боротьби проти свого уряду за припинення війни і визнання радянської влади.

У 1919 р. в Кремлі почала роботу міжнародна комуністична конференція. Вона конституювала 1-й (установчий) конгрес 3-го, Комуністичного Інтернаціоналу. На ньому, як оголосили, були присутні 52 делегати з 21 країни. Слід зауважити, що всі делегати від інших країн були іноземними представниками лише за національністю, а насправді вони належали до РКП (б) і проживали в Росії. Тільки один делегат прибув із-за кордону. Конгрес прийняв «Маніфест Комінтерну до пролетарів світу», в якому зазначалась мета організації — здійснення світової революції, та створив виконком Комінтерну на чолі з Г. Зінов’євим.

На 2-му конгресі затвердили статут і 21 умову вступу до Комінтерну. Першочерговими умовами стали підтримка радянської Росії та визнання необхідності світової соціалістичної революції. Статут й умови вступу до Комінтерну передбачали, що ця організація, власне, буде єдиною всесвітньою комуністичною партією, а національні партії — її секціями.

В. Ленін виступає на III конгресі Комуністичного Інтернаціоналу

Концепція світової пролетарської революції стала стрижнем теоретичної та практичної діяльності Комінтерну.

5. Фашизм

Повоєнне загострення соціальної та політичної боротьби, криза інститутів влади породили й нове політичне явище — фашизм.

Фашизм — переважно європейський політичний рух XX ст., особлива форма державного правління. Його соціальну базу становили люмпенізовані верстви суспільства, розорені дрібні власники, військові, які прагнули активних дій.

Саме слово «фашизм» — італійського походження (fascismo, від лат. fascis — в’язка хмизу). Спершу воно використовувалося стосовно італійської дійсності 20-х рр. Згодом ним почали називати й аналогічні рухи в інших країнах. Німецькі фашисти називали себе «нацистами», «наці».

Фашизм як політичний рух має низку рис, які визначали його специфіку.

Перша — це націоналізм, що переходив у шовінізм і расизм. Для фашистів інтереси нації були вищими від індивідуальних, групових, класових. Останні безумовно приносили в жертву першим. Фашизм неначе увібрав у себе всю хвилю шовінізму й націоналізму часів Першої світової війни.

Для фашистів демократія була синонімом хаосу, альтернативою якому вони вважали порядок і дисципліну.

Зближувало фашистів із традиційно правими возвеличення держави: і ті, й ті вбачали в ній зосередження національного духу, основу стабільності й порядку. І ті, й ті виступали проти будь-якої модернізації, закликаючи до механічного повернення до джерел, коріння, національних святинь.

Але фашизм увібрав і нові риси, не притаманні старому консерватизмові правих. Його прибічники висунули і прагнули реалізувати на практиці не просто ідею сильної держави, а держави тоталітарної (від франц. totalitaire — повний, цілий), яка поглинає громадянське суспільство.

Потворною рисою фашистів була схильність до насильства, яке вони утверджували, робили з нього культ. Це споріднювало їх з ортодоксальними соціалістами й комуністами.

Фашизм виступав і з антикапіталістичними гаслами. На відміну від соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції та індивідуалізмі вбачалася загроза для національної єдності.

Запозичивши в соціалістів низку гасел, фашизм вважав їх та комуністів основними своїми ворогами. Антикомуністичні гасла сприяли об’єднанню італійських фашистів, німецьких нацистів і японських мілітаристів в Антикомінтернівський пакт.

Нацистський плакат

У різних країнах фашистський рух мав свої, специфічні риси. Будучи націоналістами, його прихильники не докладали зусиль, щоб виробити спільну програму.

У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В італійському цього не було. На думку німецьких нацистів, історія людства була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У цій боротьбі перемагає сильніший. Переможений повинен загинути або підкоритись. Найбільш життєздатною нацією вони вважали арійську нордичну расу, до якої зараховували себе. Її історична місія — завоювати світове панування. Термін «арійська раса» було впроваджено в XIX ст. для обґрунтування теорії про вищу расу людей. Її підхопили ідеологи нацизму. Вони вважали німців найчистішими представниками цієї раси, яка загартувалась у суворих умовах півночі.

Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську імперію і прагнув перетворити Середземне море в «італійське озеро». Його соціальною опорою були фронтовики, декласовані елементи, національно налаштована частина інтелігенції.

Іспанський фашизм — реакція на революційні виступи населення і проникнення комунізму. Його підмурками були монархізм, клерикалізм й антикомунізм, а соціальною базою — інтелігенція, підприємці, промисловці, військові. На відміну від Німеччини й Італії, в Іспанії фашизм виник не як наслідок Першої світової війни, а наприкінці 20-х — початку 30-х років під впливом світової економічної кризи.

6. Національно-визвольний рух

Перша світова війна, революції, реформи, Версальсько-Вашингтонська система не усунули причин, які породжували національно-визвольні рухи. Головними приводами національно-визвольної боротьби народів Азії, Африки та Латинської Америки були збереження колоніальної системи, економічна й фінансова залежність навіть за умов політичної незалежності, невідповідність державних кордонів межам етнічного розселення народів, ігнорування прав національних меншин. Ці мотиви визначили характер, спрямованість, ідеологію національно-визвольних рухів.

В основній масі національно-визвольна боротьба народів Азії, Африки, Латинської Америки була спрямована проти європейського панування.

Боротьба за власну державність неминуче робила домінуючою ідеологію націоналізму, а партії, які її сповідували, стали в основному керівниками національно-визвольних рухів. У різних країнах національні рухи прибирали і різних форм — від збройних повстань до відносно мирних акцій протесту.

Учасники курдського визвольного повстання проти Туреччини

Найвищою формою національно-визвольної боротьби є національна революція. Вона може відбуватись як мирними засобами, так і збройними.

У національно-визвольних змаганнях можна вирізнити два напрями: демократичний і тоталітарний. Через об’єктивні обставини домінуючим став тоталітарний напрям, носіями якого були комуністичні й націоналістичні партії. Це пояснюється загальною тенденцією у 30-х рр. до авторитаризму, прикладом Німеччини та впливом Ідеології фашизму на формування ідеї сильної національної держави.

Важливим чинником національної революції є міжнародне середовище, в якому вона відбувається. За відсутності зацікавленості в існуванні нової (відновленої), незалежної країни з боку великих (зацікавлених, впливових) держав, у більшості випадків національна революція приречена на поразку.

Національна революція — це переважно радикальні дії, спрямовані на здобуття, відновлення, об’єднання, зміну статусу держави чи обстоювання національної незалежності. Очолювати революцію можуть будь-які сили, що захищають національну незалежність і підтримуються більшістю населення.

Національно-визвольний рух мав регіональні особливості. У Латинській Америці він виражався в політиці урядів, спрямованій на завоювання економічної та фінансової незалежності. Основними засобами її досягнення стали ліквідація феодальних пережитків, націоналізація іноземної власності, індустріалізація.

Країни Азії поділялися на колонії та залежні держави. Для них першочерговим було завдання модернізації існуючих політичних, економічних, соціальних структур і залучення до здобутків світової цивілізації. Це породжувало цивілізаційний шок і домінування консервативних сил у національно-визвольному русі.

У 20-30-ті рр. тільки-но почали формуватися нові тенденції у визвольному русі народів Африки. На півдні він набув організованих форм, на півночі виявлялися ті самі тенденції, що й в Азії.

Головні причини національно-визвольних рухів у Європі були пов’язані з несправедливістю Версальської системи. У більшості країн Європи щодо національних меншин проводилась імперська політика.

У складному становищі опинились українці. їхня територія була розділена між СРСР, ЧСР, Румунією та Польщею. На чолі визвольного руху стали найбільш радикальні націоналістичні сили. Вони виробили теорію інтегрованого націоналізму, згідно з якою національна держава була вищою цінністю.

Схожі ідеї виробили словаки й хорвати, які в роки Другої світової війни під протекторатом Німеччини здобули власну національну державність.

8. Демократичні рухи

Запитання і завдання:

1. Коли зародились і на якій соціальній основі розвивались ідейно-політичні течії лібералізму й консерватизму? 2. З’ясуйте ідейні основи консерватизму. 3. Порівняйте економічні й політичні пріоритети лібералів та консерваторів. 4. Чому ліберально-демократичні ідеї заперечували тоталітарні партії? 5. Які зміни в ліберальній доктрині стались у 30-ті рр? Що таке неолібералізм? Які його основні відмінності? 6. Чому розпався 2-й Інтернаціонал? 7. Як утворився Соціалістичний робітничий Інтернаціонал? 8. Порівняйте діяльність Комуністичного й Соціалістичного інтернаціоналів. 9. Які основні відмінності між комуністичним і соціалістичним рухами? 10. Що таке фашизм і яка його соціальна база? 11. Які причини виникнення і поширення фашизму? 12. Що спільного й відмінного між фашизмом і правими (консервативними) політичними течіями? 13. Розкрийте особливості німецького фашизму (нацизму). 14. У чому полягала сутність расової теорії нацистів? 15. Деякі дослідники вважають фашизм феноменом XX ст. Доведіть або спростуйте такий погляд

Запам’ятайте дати:

1919 р. — створення Міжнародного об’єднання профспілок (Амстердамського Інтернаціоналу).

1919-1943 рр. — діяльність Комуністичного Інтернаціоналу.

1923 р. — створення Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу.

1935 р. — 7-й конгрес Комінтерну.

Практичне заняття

Тоталітарні та диктаторські режими

Узагальнення знань за розділом III «Провідні держави світу у міжвоєнний період»

скачать dle 11.0фильмы бесплатно