У лютому—квітні 1989 р. у Варшаві проходили засідання «круглого столу» представників ПОРП, римо-католицької церкви й «Солідарності», за результатами яких прийняли документи з реформування країни. У політичній сфері призначили вибори до нового парламенту й запровадили посаду президента. Фактично це започаткувало демонтаж тоталітарної комуністичної політичної системи в країні. Першим президентом Третьої Речі Посполитої в 1989 р. обрали В. Ярузельського.

Уряд «національної відповідальності» очолив радник «Солідарності» Т. Мазовецький. Нова влада розпочала демонтаж комуністичного устрою Польщі. Наприкінці 1989 р. країна отримала нову назву — Республіка Польща. Із Конституції вилучили статті про керівну роль ПОРП, дружбу із СРСР, соціалістичну державу й соціалізм.

Періодизація історії Польської держави

Із січня 1990 р. відповідно до заходів із реформування економіки розпочалося здійснення нової програми. Міністр фінансів Лєшек Бальцерович, що був прибічником принципів монетаризму, запровадив план найшвидшого переходу від планової державної до ринкової економіки з приватною власністю, що отримав назву «шокова терапія» («план Бальцеровича»). Він передбачав лібералізацію цін, замороження заробітної плати, девальвацію злотого, приватизацію державної власності, лібералізацію торгівлі тощо.

У 1990 р. сталися дві важливі політичні події: ПОРП заявила про саморозпуск і В. Ярузельський достроково склав президентські повноваження. Новим президентом у грудні 1990 р. населення країни обрало Л. Валенсу.

2. Угорщина. Після згортання економічної реформи ситуація в Угорщині поступово погіршувалася. Зростання заборгованості країни західним кредиторам у поєднанні з неефективною економікою призвело до формування кризової ситуації та падіння життєвого рівня населення. У наступному десятилітті становище в економіці лише ускладнювалося. Політичне життя Угорщини також набувало застійного характеру.

На середину 1980-х рр. країна вичерпала можливості екстенсивного розвитку й потребувала якісного оновлення. Угорщина суттєво поступалася країнам Заходу за рівнем розвитку, а її зовнішня заборгованість на 1989 р. досягла 20 млрд доларів. Під впливом процесів «перебудови», що відбувалися в СРСР, й оновлення в інших країнах «соціалістичного табору» в країні активізувалася критика існуючого режиму. Із середини 1988 р. в Угорщині виникали різні за політичною спрямованістю організації та рухи. Деякі з них відверто закликали до демонтажу комуністичного режиму й повернення до парламентської демократії. Таким чином, у ситуації, коли комуністи не чинили перешкод змінам, багатопартійність в угорському суспільстві стала реальністю.

У жовтні 1989 р. країна отримала нову назву — Угорська Республіка. В економіці країни розпочалося повернення до ринкових механізмів її функціонування. Того ж року УСРП змінила назву на Угорську соціалістичну партію (УСП) і заявила про остаточний розрив зі сталінізмом.

У березні 1990 р. відбулися багатопартійні вибори до Державних зборів. УСП отримала на них 9 % голосів виборців. Ця подія завершила період існування комуністичного режиму в Угорщині.

3. Болгарія. Основою комуністичного режиму в тогочасній Болгарії залишалася сталінська модель соціалізму. У прийнятій у 1971 р. Конституції країна проголошувалася соціалістичною державою, а БКП — керівною силою суспільства. Усі важелі влади утримував у своїх руках її керівник Т. Живков. Складалося враження, що ситуація в Болгарії стабільна, проте кризові явища поступово накопичувалися. Зниження життєвого рівня населення обумовлювало зростання невдоволення особистою владою Т. Живкова, яка мала ознаки авторитарного режиму.

Через необхідність сплатити 4,4 млрд доларів зовнішнього боргу в енергетиці Болгарії виникла криза. Запровадження графіків постачання електроенергії населенню викликало обурення більшості болгарського суспільства.

Відображенням загострення суспільно-політичної кризи й набуття нею системного характеру стала поява опозиційних організацій, які діяли в підпіллі або за кордоном. Це були «Вільна і незалежна Болгарія», «Болгарська ліга прав людини», «Соціал-демократична партія», «Болгарський національний фронт» та інші.

Визначальними для долі режиму Т. Живкова стали процеси «перебудови», що розпочав у 1985 р. в СРСР М. Горбачов. Т. Живков одразу заявив про несприйняття змін, які відбувалися в СРСР, і непотрібність їх для Болгарії. Однак уже в 1987 р. керівники БКП заговорили про необхідність «перебудови» болгарського суспільства на засадах самоврядування. Проте режим Т. Живкова, намагаючись не втратити владу, діяв досить непослідовно. У результаті темпи зростання економіки в 1989 р. порівняно з 1988 р. знизилися більш ніж на 12 %. Проявом наростання невдоволення населення стали демонстрації, мітинги й поява нових громадських рухів.

Поштовхом до політичних змін у Болгарії наприкінці 1989 р. стали революційні перетворення, які відбувалися в інших країнах Центрально-Східної Європи. У листопаді 1989 р. під тиском прибічників реформ у середовищі БКП Т. Живков подав у відставку. Новим керівником став комуніст-реформатор Петар Младенов.

У січні 1990 р. Народні збори під тиском громадськості скасували статтю Конституції, що БКП є «керівною силою в суспільстві й державі». Навесні того ж року БКП змінила назву на Болгарську соціалістичну партію (БСП).

У серпні 1990 р. президентом Болгарії обрали одного з лідерів опозиціонерів Желю Желева. У листопаді того ж року Великі народні збори затвердили нову назву країни — Республіка Болгарія.

4. Румунія. У 1970-х рр. Н. Чаушеску активно формував у країні режим особистої влади. Майже всі головні посади в Румунії обійняли представники його родинного клану, який становив понад 40 осіб. «Культ особи» Н. Чаушеску набув значних масштабів. Від дитячих садочків до «добровільних» багатотисячних хорів на майданах усе румунське населення вихваляло «батька й матір усієї країни, усього народу», як називали Н. Чаушеску та його дружину Єлену. При цьому життєвий рівень населення стрімко знижувався навіть порівняно з іншими країнами «соціалістичного табору».

У другій половині 1970 — на початку 1980-х рр. унаслідок політики клану Н. Чаушеску країна опинилася в глибокій кризі. Економіка перебувала у стагнації. Зовнішня заборгованість країнам Заходу на середину 1980-х рр. досягла 11 млрд доларів. Народ цинічно ошукували, повідомляючи про досягнуті успіхи. Із 1982 р. в Румунії запровадили нормування продуктів харчування, споживання газу, палива й електроенергії. Взимку температура у квартирах пересічних румунських сімей становила 10—12 градусів. Режим «вождя всіх румунів» категорично відкидав можливість будь-яких змін.

На середину 1980-х рр. глибока криза охопила всі сфери життя Румунії. Серед населення запанували апатія і зневіра. Після початку процесів оновлення в інших країнах «соціалістичного табору» Н. Чаушеску заявив, що Румунії вони не потрібні. Ситуацію в країні ускладнювала відсутність організованої опозиції через репресії влади. Проте з кінця 1987 р. в різних районах Румунії періодично спалахували протести. Лунали гасла: «Дайте тепло!», «Нагодуйте населення!», «Геть диктатуру!» та «Геть Чаушеску!». Усі виступи жорстоко придушувалися.

У грудні 1989 р. влада придушила протести в місті Тімішоара у Трансильванії, унаслідок чого загинуло понад 100 осіб. Ці криваві події викликали обурення в усій країні. Для приборкання виступів на вулиці вивели війська й танки, що спричинило велику кількість жертв. Н. Чаушеску з дружиною на вертольоті втік із Бухареста. Біля міста Тирговіште їх схопили й після таємного двогодинного суду розстріляли. У багатьох містах Румунії тривали запеклі вуличні бої, у яких загинули тисячі осіб.

Протести проти режиму Н. Чаушеску. До портрета диктатора домальовані гітлерівські вуса. Тімішоара (Румунія). 1989 р.

23 грудня 1989 р. новоутворений Фронт національного порятунку (ФНП) заявив про повалення режиму Н. Чаушеску й розпуск КПР. У травні 1990 р. в Румунії відбулися перші вільні парламентські вибори. На них перемогу здобув ФНП, отримавши 85 % голосів виборців. Президентом країни було обрано голову ради ФНП Йона Ілієску. Нова влада у важких умовах суспільного протистояння розпочала економічні й політичні реформи.

У 1991 р. парламент прийняв, а населення країни на всенародному референдумі схвалило нову Конституцію. Румунія оголошувалася національною, унітарною, правовою, демократичною і соціальною державою із формою правління у вигляді президентської республіки.

5. Чехословаччина. У Чехословаччині 1970-ті рр. стали періодом реваншу консервативних компартійних сил. Політичний курс режиму Г. Гусака, який очолював КПЧ, а з 1975 р. став президентом Чехословаччини, заводив країну у глухий кут.

Із другої половини 1970-х рр. у чехословацькій економіці з'явилися ознаки кризи. Темпи приросту промислового виробництва й національного доходу щорічно знижувалися. У 1980-х рр. посилилося технічне відставання від країн Заходу. Незважаючи на ці негативні тенденції, держава уникала зовнішніх позик і посідала друге місце за життєвим рівнем населення серед країн «соціалістичного табору». Поступово економіка Чехословаччини увійшла у фазу стагнації.

У суспільному житті влада переслідувала будь-які прояви вільнодумства. Однак зупинити їх поширення вона не могла. Із 1976 р. відбувався підпільний випуск самвидавських опозиційних видань. Наприкінці 1977 р. з'явилася декларація «Хартії 77» — опозиційної групи, що намагалася протидіяти свавіллю комуністичного режиму. Цей документ підписали 800 опозиціонерів. Вони вимагали демократизації суспільного життя в країні.

Виставка «Ми не могли мовчати. Люди Хартії 77». Прага (Чехія). 2017 р.

Чому, на вашу думку, виставка мала таку назву?