В економічних відносинах усередині РЕВ переважала торгівля, причому країни Центральної та Східної Європи одержували пільгові умови на торгові відносини із СРСР. Радянський Союз поставляв у Східну Європу насамперед природні ресурси. РЕВ припинила свою діяльність у 1991 р.

2.3. Організація Варшавського договору. У відповідь на створення в 1949 р. НАТО Радянський Союз прагнув створити під своєю егідою воєнно-політичний союз країн Східної Європи. У травні 1955 р. у Варшаві пройшла конференція країн східного блоку, що закінчилася підписанням вісьма країнами Договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу терміном на 20 років (у 1975 р. Договір був продовжений ще на 20 років). Його підписали СРСР, Польща, Чехословаччина, НДР, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина.

З утворенням ОВД почалося блокове протистояння у світі, відбувалося постійне нарощування збройних сил. СРСР ніс головні витрати з утримання ОВД і фактично повністю визначав політику Організації Варшавського договору. Цей воєнно-політичний союз був розпущений у 1991 р.

3. СТАНОВЛЕННЯ ПРОРАДЯНСЬКИХ РЕЖИМІВ В КРАЇНАХ РЕГІОНУ

3.1. Польща. У ході звільнення Польщі від нацистської окупації в 1944- 1945 рр. конфронтація між Армією Крайовою і Армією Людовою поставила Польщу на межу громадянської війни. Однак, відповідно до рішень Кримської конференції, в Польщі почався процес формування уряду національної єдності. 28 червня 1945 р. був утворений Тимчасовий уряд національної єдності, до складу якого ввійшли представники Польської робочої партії (ППР), Польської соціалістичної партії (ППС), Польської селянської партії (ПСЛ), а також Партії людовців і Соціал-демократичної партії. Уряд соціаліста Е. Осубка-Моравського визнали СРСР, США, Велика Британія. Емігрантський уряд у Лондоні перестав існувати.

Новий уряд розгорнув репресії стосовно колишніх бійців Армії Крайової, що викликало збройний опір національно-патріотичних сил Польщі. У країні фактично вибухнула неоголошена громадянська війна.

Новий уряд, незважаючи на проголошення його коаліційного характеру, був прорадянським за своєю суттю. Перебування на території Польщі частин Червоної армії, дії радянських спецслужб, величезна матеріальна і фінансова допомога, що надавалася СРСР, поступово схиляли чашу терезів на користь лівих сил.

На парламентських виборах 1947 р. у результаті грубих підтасувань голосів урядовий блок здобув перемогу. Селянська партія на чолі із С. Миколайчиком фактично була розгромлена. Президентом Польської Республіки і головою Державної ради був обраний Б. Берут - один із найпослідовніших провідників сталінізму в Польщі. Незабаром він став і лідером польських комуністів.

У грудні 1948 р. відбулося поглинання комуністами залишків Польської соціалістичної партії та була створена нова комуністична партія - Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП), де переважали сталіністи. Був проголошений курс на побудову основ соціалізму. Держава одержала нову назву - Польська Народна Республіка (ПНР).

3.2. Угорщина. Під час Другої світової війни (у грудні 1944 р.) на сході країни, де знаходилися радянські війська, антифашистськими силами був створений Угорський Національний фронт незалежності (УНФН). Політрада УНФН сформувала коаліційний уряд і призначила прем’єр-міністром генерала Б. Міклоша. 20 січня 1945 р. уряд Б. Міклоша підписав угоду про перемир’я із СРСР, США, Великою Британією та оголосив війну Німеччині. На початку квітня 1945 р. завершилося повне звільнення Угорщини Червоною армією від гітлерівських військ, і влада УНФН та його уряду поширилася на всю країну.

На парламентських виборах у листопаді 1945 р. беззаперечну перемогу здобула Партія дрібних сільських господарів (ГІДСГ). Ця партія і сформувала новий уряд. 1 лютого 1946 р. парламент проголосив Угорщину республікою. ПДСГ виступила проти революційних і насильницьких методів у здійсненні реформ, захищала приватну власність, відстоювала демократичні принципи. Протистояння Угорської комуністичної партії (УКП) і ПДСГ стало неминучим.

Після «об’єднання» комуністів і Соціал-демократичної партії Угорщини (СДПУ) у 1948 р. була створена нова комуністична партія - Угорська партія трудящих (УПТ). Лідер УПТ М. Ракоші, відстоюючи на практиці принципи сталінізму, форсував «соціалістичні перетворення» україні.

Опозиційні комуністам політичні партії були незабаром ліквідовані.

У виборах до Державних зборів (парламенту) у травні 1949 р. могли брати участь тільки схвалені комуністами кандидати. За прийнятою Конституцією країна називалася Угорська Народна Республіка (УНР).

Новий режим форсованими темпами проводив індустріалізацію, запроваджувалося централізоване планування економічної діяльності. У сільській місцевості насильницькими методами проводилася колективізація. Влада жорстоко розправлялася з будь-якими проявами інакомислення.

У Кремлі в цілому розуміли необхідність виправлення явних недоліків режиму М. Ракоші. У травні 1953 р. угорські лідери були викликані в Москву для одержання інструкцій. Члени президії ЦК КПРС буквально продиктували гостям заходи щодо зміни методів діяльності УПТ. Посада першого секретаря ЦК УПТ була залишена за М. Ракоші, а на посаду прем’єр-міністра був рекомендований І. Надь, який і став главою уряду. З 1953 р. І. Надь став головним критиком курсу Ракоші. І. Надь рішуче виступив проти проведення насильницької колективізації, його уряд знизив податки й обов’язкове постачання сільськогосподарської продукції.

Почалася демократизація громадського життя.

Імре Надь

Однак в протиборстві з Ракоші Надь програв та втратив посаду прем’єр-міністра. Його обвинуватили в «ревізіонізмі» і «націоналізмі». Криза командно-адміністративної системи в Угорщині продовжувалася. Ім’я Ракоші викликало загальну ненависть. У липні 1956 р. М. Ракоші був усунутий з посади першого секретаря ЦК УПТ. Його наступники намагалися проводити реформи, однак напруженість у суспільстві наростала.

3.3. Болгарія. На завершальному етапі Другої світової війни в Болгарії сформувався антифашистський Вітчизняний фронт (ВФ), що об’єднав комуністичну Болгарську робітничу партію (БРП), Болгарську робітничу соціал-демократичну партію (БРСДП), Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) і впливову політичну групу «Ланка».

На початку вересня на територію Болгарії вступили війська Червоної армії. 9 вересня 1944 р. у Софії комуністами був здійснений організований державний переворот. До влади прийшов Вітчизняний фронт, який сформував свій уряд, де переважали комуністи. Вони відразу почали репресії проти своїх недавніх партнерів по Вітчизняному фронту. Після парламентських виборів у листопаді 1945 р. комуністи забезпечили собі більшість у парламенті та сформували однопартійний уряд. Опозиційні партії ці вибори бойкотували. США і Велика Британія не визнали результати виборів і уряд ВФ. На нових виборах восени 1946 р., у яких взяли участь і представники опозиції, перемогу здобули болгарські комуністи, їхній уряд очолив Г. Дімітров. Підписавши в 1947 р. мирний договір із Болгарією, західні країни фактично визнали нову владу.

На референдумі у вересні 1946 р. з питання збереження монархії більшість болгарських громадян (понад 90%) висловилися за її ліквідацію. 9-річний цар Сімеон II разом зі старшими членами своєї родини залишив межі країни. Незабаром держава одержала нову назву - Народна Республіка Болгарія (НРБ).

У 1947 р. був фактично заборонений БЗНС. Існуючи формально в 1950- 1980-ті рр., він не мав реального політичного впливу в країні. У 1948 р. Болгарська робітнича партія і прихильники союзу з комуністами з БСДРП об’єдналися в Болгарську комуністичну партію (БКП).

Правляча БКП проголосила своєю метою будівництво соціалізму в країні. Основу економіки становила державна власність. Затверджувалися командно-адміністративні методи управління, ліквідувалася багатопартійність. Розвиток освіти і культури перебував під твердим пресом марксистської ідеології.

3.4. Румунія. 20 серпня радянські війська почали наступ на Бухарест. 23 серпня почалося антифашистське повстання в столиці. Король Румунії Міхай І віддав наказ про арешт глави фашистського уряду маршала І. Антонеску та сформував антифашистський коаліційний уряд. Наступного дня новий уряд оголосив війну Німеччині. У жовтні 1944 р. на базі патріотичного антифашистського блоку був створений Національно-демократичний фронт (НДФ), у якому домінуючий вплив мали комуністи і соціал-демократи. СРСР надавав усебічну моральну, фінансову й військову підтримку лівим силам.

6 березня 1945 р. був створений коаліційний уряд НДФ. У країні почалося багато перетворень, у тому числі аграрна реформа. Однак уже в жовтні 1945 р. (раніше, ніж інші компартії в Східній Європі) РКП проголосила курс на «мирне переростання народно-демократичної революції в соціалістичну».

У 1946 р. на парламентських виборах, сфальсифікувавши їхні результати, перемогу здобули комуністи. У 1947 р. представники опозиції були видалені з уряду, а самі опозиційні партії незабаром були розпущені. Король Міхай І, опинившись в ізоляції, змушений був 30 грудня 1947 р. зректися престолу. Країна була проголошена Румунською Народною Республікою (РНР).

У лютому 1948 р. комуністи поглинули соціал-демократів. Створена на базі «об’єднання» двох партій Румунська робітнича партія (РРП) будувала свою діяльність на принципах ідеології марксизму-ленінізму. На чолі партії стояв сталініст Г. Георгіу-Деж. З багатопартійною системою було покінчено.

3.5. Чехословаччина. 5 квітня 1945 р. у м. Кошиці було оголошено про створення коаліційного уряду Національного фронту, у якому переважали комуністи. У травні 1945 р. уряд переїхав до Праги. У своїй діяльності він передбачав відродження демократичних принципів, збереження багатопартійної системи, ліквідацію наслідків нацистської окупації, забезпечення рівноправності чехів і словаків, проведення аграрної реформи. Широкі права мав президент Е. Бенеш, але державний апарат формувався під контролем комуністів, які зайняли в ньому ключові посади. На виборах у Законодавчі збори в травні 1946 р. більше за всіх мандатів одержали комуністи. Новий уряд країни очолив лідер КПЧ К. Готвальд, завзятий прихильник сталінізму.

У лютому 1948 р. комуністи свідомо загострили обстановку в країні з метою захоплення влади і встановлення диктатури пролетаріату за радянським зразком. Під керівництвом К. Готвальда був сформований новий уряд, контрольований комуністами. Після державного перевороту Національні збори 9 травня 1948 р. ухвалили нову конституцію країни, що проголосила утворення держави «народної демократії», але насправді знаменувала встановлення комуністичної диктатури за радянським зразком. Е. Бенеш відмовився підписати нову конституцію і вийшов у відставку.

Нова конституція набрала сили тільки після обрання президентом країни К. Готвальда. Почалася повальна націоналізація промисловості. Незабаром було оголошено про проведення колективізації в сільській місцевості. Супротивників нової влади репресували.

3.6. Югославія. У жовтні 1944 р. був звільнений Белград. Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) продовжувала наступ, відтісняючи гітлерівців і хорватських усташів на захід. У травні 1945 р. югославські партизани ввійшли в столицю Хорватії Загреб і міста Адріатичного узбережжя. Незалежність і єдність держави були відновлені. Глава королівського уряду І. Шубашич змушений був погодитися на утворення єдиного югославського уряду замість тимчасового комуністичного уряду (Національного комітету визволення Югославії (НКВЮ), створеного в 1943 р. на звільненій території країни) й емігрантського уряду в Лондоні.

У березні 1945 р. Й. Броз Тіто відповідно до рекомендацій Кримської конференції сформував Тимчасовий народний уряд Демократичної Федеративної Югославії (ДФЮ), який офіційно визнали СРСР, США і Велика Британія. Більшість членів уряду були прихильниками Тіто.

Тіто Йосип Броз (1892-1980) - політичний і державний діяч. Народився 5 травня 1892 у селі Кумровець (Хорватія). Його батько за національністю був хорватом, а мати - словенкою. З 15 років Йосип навчався слюсарній справі, працював у Загребі і Любляні на машинобудівних заводах. У роки Першої світової війни воював в австро-угорській армії, потрапив у російський полон, брав участь у революційних подіях у Росії. Восени 1920 повернувся на батьківщину, вступив у КПЮ, був неодноразово заарештований. У 1937 очолив ЦК КПЮ. У 1941-1945 - Верховний головнокомандувач НВАЮ і партизанських загонів країни. З 1943 - голова Антифашистського віче народного визволення Югославії, а в березні 1945 зайняв посади голови уряду і міністра оборони. Маршал Югославії. У листопаді 1952 обраний генеральним секретарем Союзу комуністів Югославії (СКЮ), з 1966 - голова СКЮ. Із січня 1953 - президент Югославії. У 1953-1963 очолював уряд країни. З 1971 - голова Президії СФРЮ. Помер 4 травня 1980 у Любляні.