1. Італія наприкінці 1940-х — у 1960-х рр. Італія вийшла з війни з украй розладнаною економікою. Вона втратила третину національного багатства. П’яту частину промислових підприємств, 60 % шосейних доріг і 40 % залізниць було зруйновано. Чимало міст унаслідок бомбардувань страшенно постраждали. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30 % довоєнного, проте зростала інфляція: у 1947 р. грошова маса, яка перебувала в обігу, в 35 разів перевищувала довоєнний рівень.

У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили і партії, які очолювали антифашистську боротьбу та Рух Опору в роки війни, зокрема комуністична й соціалістична партії. У 1946 р. ці партії підписали пакт про єдність дій.

Найбільш масовою і впливовою партією післявоєнної Італії стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1944 р.

Програма партії передбачала демократизацію політичного життя країни, надання автономії окремим регіонам, проведення аграрної реформи. Християнських демократів підтримував Ватикан, що сприяло поширенню їхньої соціальної бази.

Віруючим казали, що ХДП - справді народна партія, партія всіх католиків. У листопаді 1945 р. після урядової кризи було сформовано новий уряд, що його очолив лідер ХДП де Гаспері, у минулому завідувач бібліотеки Ватикану. Комуністи й соціалісти також входили до уряду.

Король Віктор-Еммануїл III на початку 1920-х рр. передав владу Муссоліні й підтримував фашистів, тому партії демократичної орієнтації, що відігравали провідну роль у Русі Опору, відкрито виступали проти монархічного устрою і за встановлення республіки.

2 червня 1946 р. було проведено референдум про форму державного правління. Більшість населення висловилася проти монархії, і 18 червня 1946 р. Італію було проголошено республікою. Одночасно з референдумом відбулися вибори до Установчих зборів, які мали розробити нову конституцію.

Конституцію було схвалено більшістю Установчих зборів у 1947 р., а з 1 січня 1948 р. вона набрала чинності:

• найвищим законодавчим органом республіки став парламент, що обирається терміном на 5 років;
• парламент складається з двох палат — палати депутатів і сенату;
• право формування уряду одержував один із лідерів партії, яка дістала більшість місць у палаті депутатів;
• президент республіки обирається на спільному засіданні обох палат терміном на 7 років;
• фактична виконавча влада належить Раді міністрів;
• запроваджувався суд присяжних і принцип повної незалежності судової влади.

Американська допомога за планом Маршалла (уже 1947 р. було надано 100 млн доларів) дала можливість Італії відновити її економічний потенціал. Промисловому розвиткові країни сприяли докорінні реформи в економіці.

Економічною доктриною уряду де Гаспері був неолібералізм, тобто повна свобода ринкової торгівлі, конкуренція й розвиток приватного підприємництва.

Християнські демократи здійснили обмежену аграрну реформу. Селяни одержали 1,5 млн гектарів землі. Частину поміщицької землі вони придбали за викуп, решту - завдяки вільному продажеві. При цьому держава надала селянам кредит. За допомогою державних капіталовкладень трохи зменшився розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем. Підприємці були змушені підвищити заробітну платню робітникам. Усе це привело до розширення внутрішнього ринку і підтримало економічне зростання. Італія перетворилася з аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну.

Цьому сприяли зовнішні та внутрішні фактори, зокрема:

• зростання іноземних інвестицій;
• ефективне використання досягнень НТР;
• структурна перебудова економіки;
• державна підтримка приватного підприємництва.

Держава надала велику допомогу корпораціям у вигляді фінансових і податкових пільг. Це дозволило створити великі всесвітньо відомі об’єднання: «Фіат» в автомобільній промисловості, «Монтектіні» в хімічній, «Піреллі» в гумовій, «Едісон» в електроенергетичній. Італія увійшла до сімки найбільш індустріально розвинених країн світу.

Урядові установи й корпорації були зацікавлені в стабільному розвиткові держави і тому звертали серйозну увагу на соціальні програми. У країні бурхливо розвивалося будівництво дешевого житла для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров’я, проте з безробіттям нічого суттєвого зробити не таланило: кількість безробітних перевищувала 1 млн, а понад 200 тис. щороку були змушені емігрувати до ФРН, Швейцарії, Франції, погоджуючись на будь-які умови життя та праці. З іншого боку, з огляду на безробіття оплата праці в Італії була значно нижчою, ніж в інших західних країнах. Це зменшувало собівартість товарів і дозволяло експортувати їх за найнижчими цінами, що, своєю чергою, стимулювало розвиток виробництва.

2. Соціально-економічний і політичний розвиток країни наприкінці XX — на початку XXI cт. Протягом усіх післявоєнних років керівництво ХДП перебувало при владі в різних коаліціях. Праве крило ХДП не раз намагалося урізати конституційні права трудящих і повноваження парламенту. Але прагнення встановити авторитарний режим у демократичній Італії виглядало безперспективно. Консервативний курс правоцентристського уряду і тяжіння його до блоку з неофашистами викликали невдоволення не тільки демократичних сил, а й представників впливового лівого крила ХДП. Країну стрясали могутні антифашистські демонстрації, почастішали зльоти борців Опору. Великі страйки (в тому числі загальнонаціональний страйк 20 млн трудящих на початку 1973 р.) з вимогами поліпшити умови життя і праці, а також здійснити невідкладні соціально-економічні реформи остаточно похитнули становище правоцентристського уряду. Зокрема влітку 1973 р. в Італії було сформовано уряд лівого центру. До нього увійшли демохристияни, соціалісти, республіканці й соціал-демократи.

У 1970-х рр. у середовище італійської молоді проникали лівацькі настрої, поширювався тероризм - як ліво-, так і правоекстремістський, який посилено підтримувався з-за кордону. Лівацькі групи створили «червоні бригади», які вбивали політичних діячів, суддів, прокурорів.

Водночас за фінансової підтримки великого, у тому числі - зарубіжного, капіталу стали активізуватися неофашисти - партія, «яка сумує за минулим». Банди «чорносорочечників» за потурання влади чинили напади на активістів демократичного руху, організовували вибухи, підпали. У травні 1978 р. було вбито лідера ХДП А. Моро, який виступав за співробітництво з лівими силами. Під час судового процесу в 1982 р. з’ясувалося, що вбивство А. Моро було частиною підривного плану з метою дестабілізувати ситуацію в країні.

А. Моро (у центрі).

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ

Альдо Моро - голова Ради міністрів Італії в 1963-1969 та 1974-1976 рр. від партії християнських демократів. Його перший лівоцентристський кабінет був за участі соціалістів. У 1970-х рр. був автором задуму, що отримав назву «історичний проект». Суть його полягала в тому, що комуністи, які на виборах отримали третину голосів, мали увійти до складу уряду. Це був безпрецедентний крок на Заході, оскільки в більшості країн НАТО комуністи були відсутні в уряді ще з кінця 1940-х років.