Країни Латинської Америки
- 4-02-2022, 00:40
- 1 256
11 Клас , Всесвітня історія 11 клас Ладиченко, Заблоцький (профільний рівень)
§ 25. Країни Латинської Америки
АКТУАЛІЗАЦІЯ ПРЕДМЕТНИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ
Пригадайте з курсу всесвітньої історії за 10 клас, яким було становище в Латинській Америці до війни.
1. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку країн регіону в повоєнний час (1945-1950 рр.). Прискорення розвитку латиноамериканських країн у повоєнні роки. Одним із наслідків Другої світової війни для Латинської Америки стало різке скорочення надходження імпортних промислових товарів та іноземних капіталів (особливо з країн Європи). Натомість на світовому ринку значно зросли ціни на латиноамериканську аграрно-сировинну продукцію. Завдяки збільшенню вартості свого експорту, держави регіону змогли нагромадити значні кошти, які спрямували на розвиток місцевого виробництва. Розпочалася так звана «імпортзамінна індустріалізація», тобто створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. Імпортзамінна індустріалізація охопила головним чином Аргентину, Мексику, Бразилію, Чилі, Уругвай, Венесуелу, Колумбію і Перу.
Пріоритет надавався розвитку галузей легкої й харчової, а також цементної, нафтової, будівельної промисловості. У провідних за рівнем економіки країнах (Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі, Уругваї) із цим періодом пов’язане також становлення нових галузей: металургійної, хімічної, нафтопереробної, енергетичної. Випуск промислової продукції в регіоні в 1958 р. перевищив довоєнний рівень майже в 3 рази. Видобуток нафти виріс у 4 рази, досягти 1/5 світового виробництва (80 % цієї кількості добувала Венесуела). У кілька разів збільшилося виробництво електроенергії, а виплавка сталі - у 13 разів.
За рівнем промислового розвитку в Латинській Америці перше місце тривалий час утримувала Аргентина. 10 % населення регіону, яке проживало на її території, у 1950 р. забезпечувало чверть всієї промислової продукції Латинської Америки, тоді як Бразилія з 30 % населення - лише шосту частину. Президент Аргентини Хуан-Домінго Перон у 1946-1955 рр. провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині було створено перший у Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США виробництво його припинили.
У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відновив свою політику 1930-х рр., але вже без спроб копіювання фашистських держав. Наступний президент (із 1955 р.) Жуселіно Кубічек продовжив імпортзамінну індустріалізацію. На початку 1960-х рр. Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.
Виникло багато нових промислових підприємств. В Аргентині й Бразилії їх число за 1940-ві рр. подвоїлося. Було побудовано ряд великих сучасних заводів. Більше чверті промислових робітників Бразилії й Мексики в 1950-ті рр. працювали на підприємствах з кількістю зайнятих понад 500 осіб. Паралельно розвивалося дрібне і середнє промислове, а також кустарне виробництва, що задовольняло потреби місцевого ринку.
Впровадження імпортзамінної індустріалізації сприяло збільшенню кількості міських жителів. Між 1940 і 1960 рр. середня кількість городян з 34 досягла 46 %. Найбільше городян проживало в Уругваї та Аргентині (понад 70 %), до них наближалися Чилі й Венесуела. Натомість у більшості країн Центральної Америки, у Парагваї, Болівії й Еквадорі від 70 до 90 % населення усе ще мешкало в сільській місцевості.
Позитивні зміни відбувалися й у виробництві сільськогосподарської продукції. Проте цей процес стримувався невисоким рівнем технічного забезпечення і незадовільними умовами та можливостями для праці. Майже повсюди (за винятком Мексики і Болівії) в країнах регіону, як і раніше, переважав латифундизм. У 1950-х рр. 47 % усіх господарств Латинської Америки мали в розпорядженні лише 0,9 % сільськогосподарських угідь, а 100 тис. великих поміщиків (1 % усіх господарств) та власників маєтків контролювали 62 % сільськогосподарського земельного фонду, частину з якого вони взагалі не використовували. Злиденне існування мільйонів безземельних і малоземельних селян відчутно впливало на ефективність імпортзамінної індустріалізації.
Важливим фактором промислового зростання стала стимулювальна роль держави, зокрема сприяння у створенні нових виробництв та підприємств важкої промисловості, а також націоналізація власності іноземних компаній. Так, на частку держави в післявоєнні роки у Бразилії й Мексиці припадало близько третини всіх інвестицій.
Втім, імпортзамінна індустріалізація все ж не змогла забезпечити достатні умови для самостійного економічного розвитку латиноамериканських держав. Зберігся високий ступінь залежності їх економіки від експорту продукції сільського господарства та сировини й, відповідно, від коливань світового ринку, де ситуація в 1950-ті рр. почала для Латинської Америки погіршуватись.
Дефіцит державного бюджету також спричиняло здійснення дорогих і амбіційних проектів. Так, наприклад, 1957 р. у Бразилії розпочалося будівництво нової столиці в центрі країни подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, збудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німеєра на невпорядкованій території. Його назвали Бразиліа. Нова столиця мала стати символом майбутнього розквіту країни. Своєю чергою Мексика домоглася права проведення у своїй столиці Мехіко Олімпійських ігор 1968 р., що спричинило значну реконструкцію багатомільйонного міста. Подібні проекти призвели до інфляції (у Бразилії національна грошова одиниця - крузейро - за період із 1961 по 1964 р. «схудла» у п’ять разів) і зростання соціальної напруженості в суспільстві.
Вид на місто Бразиліа.
2. Воєнні перевороти та диктаторські режими. В умовах політичної нестабільності, якою характеризувалося повоєнне життя більшості республік Латинської Америки, значної ваги почала набувати армія. Збройні сили все частіше втручалися в конституційний процес, чинили тиск на виборні органи, підштовхували до зміни урядів чи безпосередньо здійснювали переворот, перебираючи владу у свої руки. Уряди, створені військовими, прийнято називати хунтами. Як правило, втручання армії було обумовлене інтересами окремих груп панівних верств суспільства, або, ще частіше, іноземного капіталу. Проте траплялися і випадки, коли військові (переважно середні й молодші офіцери) і справді прагнули оновити країну, вирішити наболілі соціальні питання, послабити позиції іноземних монополій. З їхньою допомогою у 1944-1945 рр. було відновлено (у більшості випадків, на жаль, ненадовго) демократичний лад у Сальвадорі, Гватемалі, Еквадорі, Бразилії та Аргентині.
ГОВОРЯТЬ УЧАСНИКИ ПОДІЙ
Припливи і відпливи, виникнення і припинення імперських воєн відзначені відповідно перемогами реакції чи виникненням демократичних урядів внаслідок нестримного тиску мас. Цей історичний процес є майже однаковим в усіх країнах Латинської Америки: диктаторські уряди, що представляють мізерну меншість, приходять до влади шляхом державних переворотів; демократичні уряди, які користуються широкою народною підтримкою, пробиваються з великими труднощами і дуже часто, ще до приходу до влади, бувають зв’язані обіцянками, на які їм довелося піти, щоб втриматися при владі. (Із записів аргентинського революціонера Ернесто Че Гевари у грудні 1956 р.).
• Прокоментуйте наведений документ. Висловте своє ставлення до нього.
У державах з давніми конституційними традиціями і розвиненою партійною системою, на зразок Уругваю, Чилі і Мексики, армія в 1940-1950 рр. загалом трималася осторонь від політики. Що ж до Коста-Рики, то вона, відповідно до конституції 1949 р., стала єдиною республікою Західної півкулі, у якої були відсутні власні збройні сили.
З кінця 1940-х рр. Латинською Америкою прокотилася хвиля антидемократичних воєнних путчів. Так, у Перу після воєнного перевороту наприкінці 1948 р. встановилася диктатура генерала М. Одріа. Тоді ж у Венесуелі військовими було повалено уряд відомого письменника Ромуло Гальєгоса, обраного в 1947 р. президентом країни. У 1949 і 1951 рр. відбулися перевороти в Панамі, у 1951 р. - у Болівії, у 1952 р. - на Кубі, де армія поставила на чолі держави генерала Ф. Батісту. У 1954 р. в Парагваї владу захопив генерал А. Стресснер, який керував країною наступних 35 років, крім іншого, зробивши її притулком для багатьох нацистських злочинців. Було встановлено диктатури у Гватемалі, Гондурасі, Бразилії, Аргентині.
План м. Бразиліа та «візитна картка» міста - кафедральний собор.
Продовжували існувати створені ще в 1930-х рр. криваві диктаторські режими Р. Трухільо в Домініканській Республіці та А. Сомоси в Нікарагуа. Тисячі людей загинули або потрапили до в’язниці. При цьому й у решті латиноамериканських країн, в яких зберігалася конституційна влада, здійснювався наступ на демократичні свободи й права людини.
ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ
Анастасіо Сомоса Гарсія (1896-1956) - президент Нікарагуа в 1936-1947 і 1950-1956 рр., фактичний диктатор. Жертвами терору його режиму стало близько 150 тис. нікарагуанців. Крім політичних супротивників, переслідував також художників модерністських й абстрактних напрямів, поетів-сюрреалістів, любителів чорних шкіряних курток (Сомоса чомусь вважав їх одягом комуністів). Загинув унаслідок замаху, здійсненого Р. Пересом.
ДОКУМЕНТ
Одного разу хтось із родичів дружини сказав Сомосі, що танго початково було «танком пролетарів Буенос-Айреса». Сомоса негайно заборонив виконання танго по всій країні. Громадяни зобов'язані були здати всі грамплатівки з танго - при цьому кожного, хто здавав, штрафували... й заносили до списку «нестійких до комуністичної пропаганди», після чого розбивали платівку об голову її власника. Декількох дуже літніх бабусь... таким чином убили. Власника кінотеатру в Манагуа, який необачно показав фільм, де танцювали танго, Сомоса засудив до пожиттєвого ув'язнення з конфіскацією кінотеатру на свою користь. Років через п'ять Сомоса, щоправда, танго дозволив: хтось із американських дипломатів пояснив диктатору, що «пролетар» - це зовсім не одне й те саме, що «комуніст». (Із статті О. Тарасова «Між вулканами і партизанами», травень 1998 р.).
• Прокоментуйте наведений текст. Висловте своє ставлення до дій диктатора.
Таке становище значною мірою було пов’язане з «холодною війною». США, побоюючись подальшого розширення радянського впливу і втрати володінь своїх монополій, перетворили національні армії на один з інструментів здійснення своєї політики. Також вони розмістили в Латинській Америці військові бази і зв’язали більшість країн договорами про взаємну військову допомогу. Першим з них став Міжамериканський договір, підписаний 2 вересня 1947 р. у Ріо-де-Жанейро США і 20 американськими республіками. 12 із цих республік (Бразилія, Чилі, Колумбія, Перу, Куба, Еквадор, Уругвай та інші) у 1951-1955 рр. додатково зобов’язалися брати участь у спільному захисті континенту від «підривної діяльності», а також забезпечувати США стратегічною сировиною. Американці переозброїли місцеві армії та сформували нову військову еліту, яка пройшла підготовку у США.
Зображення диктатора А. Сомоси на нікарагуанських грошах - купюрі номіналом 20 кордоб.
Крім того, 30 квітня 1948 р. було прийнято статут Організації американських держав (ОАД) і Декларацію про збереження і захист демократії в Америці, що надавала право вживати конкретних заходів проти «комуністичної небезпеки» в будь-якій з країн регіону. Резолюцією X Міжамериканської конференції в Каракасі (березень 1954 р.) це право було розширене аж до колективної інтервенції Організації американських держав проти країни, що виявиться «під контролем з боку міжнародного комуністичного руху». При голосуванні резолюції Мексика і Аргентина утрималися. Проти виступила лише Гватемала, яка вже у червні того ж року стала першою жертвою «демократичної» інтервенції. Причиною було здійснення урядом президента Арбенса земельної реформи, що призвела до націоналізації 90 тис. гектарів кращих земель американської монополії «Юнайтед фрут» на Тихоокеанському узбережжі. Після вторгнення з території Гондурасу і Нікарагуа групи спеціально підготовлених найманців до влади прийшла військова хунта, на чолі з полковником Карлосом Кастільйо-Армасом.
ФАКТ
Хунта почала з того, що відсторонила неграмотних від участі у виборах. Одним ударом 70% населення Гватемали, майже всі індіанці, були позбавлені виборчих прав... Новий режим... створив комітет захисту від комуністів, наділивши його широкими, характерними для держави поліцейського типу правами, знову відібрав у селян 800 акрів землі, повернув «Юнайтед фрут компані» конфісковані урядом Арбенса угіддя, анулював поправки до закону 1947 р., що надавав робітникам і профспілкам деякі права... Після перевороту... у Гватемалі почали з’являтись американські гангстери... Власниками заново побудованого казино поряд з американськими гангстерами були й гватемальські офіцери. Кастільйо-Армас закрив казино й невдовзі після цього, 26 липня 1957 р., був вбитий. (Із праці Д. Уайза, Т. Росса «Невидимий уряд»).
• У чиїх інтересах проводилися реформи урядом Кастільйо-Армаса? Чи є події у Гватемалі наслідком дій ТНК?
Під тиском США були розірвані дипломатичні відносини з СРСР Бразилією, Чилі, Колумбією, Кубою й Венесуелою.
Засилля диктаторських режимів та іноземного капіталу, масовий терор і злидні, відверті гоніння на національно-визвольні та ліві сили, зокрема комуністів, за яких на демократичних виборах у Чилі, Бразилії, Кубі, Еквадорі та Коста-Риці голосувало в середньому по 10 % виборців, не раз ставали причиною повстань і громадянських воєн. Так, у Колумбії громадянська війна тривала майже 10 років, що коштувало життя близько 200 тис. колумбійців.
Громадянська війна в Колумбії.
У Болівії 9 квітня 1952 р. вибухнуло народне повстання проти військової хунти генерала Бальївіана. У результаті була розгромлена армія і ліквідований репресивний апарат диктаторського режиму. Новий уряд сформував лідер Націоналістичного революційного руху (НРР) Віктор Пас Естенссоро, який повернувся з еміграції. У жовтні 1952 р. в країні були націоналізовані олов’яні рудники. Їх передали в розпорядження Державної гірничорудної компанії. Пізніше (у серпні 1953 р.) був виданий декрет про аграрну реформу, що передбачала експропріацію всіх великих земельних володінь. Протягом кількох років землю отримали 400 тис. селянських родин. До 1960 р. із латифундизмом в країні було практично покінчено.
3. Кубинська революція. Територіальна наближеність і практично необмежені важелі тиску Сполучених Штатів, здавалося б, наперед виключали можливість вирватися із сфери їхнього впливу для будь-якої з країн Латинської Америки. Це враження ще більше посилилося після подій у Гватемалі. Проте «зачароване коло» вдалося прорвати маленькій Кубі, американську політику щодо якої ще на початку XIX ст. недвозначно сформулював президент США Джон Квінсі Адамс: «Яблуко, що впало з іспанського дерева, неодмінно має потрапити до рук дядька Сема». На початку 1950-х рр. в країні, що слугувала раєм для мільйонерів, панували жахливі умови життя. Більше половини з 5,5 млн населення не мало навіть електричного світла, 400 тис. сімей мешкали в халупах, з травня по грудень щороку основна маса людей була безробітною.
Збройна боротьба проти воєнно-політичної диктатури американського ставленика Батісти розпочалася 26 липня 1953 р. з нападу повстанців на військову казарму Монкадо в місті Сантьяго-де-Куба. Нерівний бій 153 революціонерів, озброєних в основному малокаліберними гвинтівками і мисливськими рушницями, з переважаючими силами регулярної армії тривав дві з половиною години. Чимало з тих, хто потрапив до полону, були потім убиті, решту, разом з керівником повстання Фіделем Кастро, засудили до різних термінів ув’язнення.
ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ
Фідель Кастро Рус - державний, політичний і військовий діяч Куби. У 1976—2008 рр. - її президент. Походив із заможної родини. За фахом юрист. Разом із братом Раулем і аргентинцем Че Геварою очолив революційний рух проти диктатора Батісти. Після перемоги в 1959 р. став прем’єр-міністром Революційного уряду республіки. У 1961 р. оголосив кубинську революцію соціалістичною. З жовтня 1965 р. - перший секретар ЦК Компартії Куби.
Проте невдовзі, під тиском громадськості, влада змушена була амністувати революціонерів. Вони виїхали до Мексики і там почали готувати нове повстання. 2 грудня 1956 р. невеликий озброєний загін у складі 82 осіб під керівництвом Ф. Кастро висадився із шхуни «Гранма» на узбережжі Куби в провінції Ор’єнте. Спершу десанту не щастило - загін був оточений військами Батісти й розсіяний. Але приблизно 20 бійцям вдалося пробитися в гори Сьєрра-Маестра. Поступово, за рахунок підтримки місцевих жителів, чисельність загону збільшувалась і він перетворився на Повстанську армію. Після провалу наступу батістівських військ улітку 1958 р. партизани остаточно перехопили стратегічну ініціативу. Наприкінці серпня - на початку вересня вони спустилися з гір, захопивши багато населених пунктів, велику кількість озброєння і полонених.
ГОВОРЯТЬ УЧАСНИКИ ПОДІЙ
Коли ви судите кого-небудь, звинуваченого в крадіжці, панове судді, ви його не питаєте, скільки днів він був без роботи, скільки в нього дітей, скільки днів на тиждень у нього була їжа, а скільки - ні. Ви абсолютно не цікавитесь соціальними умовами, у яких він живе; ви відправляєте його до в’язниці... Але туди не відправляють багатих, які підпалюють магазини і торговельні лавки, щоб отримати гроші за страховими полісами, хоча при цьому часом гинуть і люди - адже вони мають достатньо грошей, щоб заплатити адвокатам і дати хабаря судді. Ви саджаєте до тюрми нещасного, який краде, щоб не померти з голоду, але жоден із сотні злодіїв, що вкрали в держави мільйони, ніколи не провів і ночі за ґратами. (Із виступу Ф. Кастро на судовому процесі у справі учасників нападу на казарму Монкада).
• Прокоментуйте наведений текст. Висловте своє ставлення до нього.
1 січня 1959 р. війська під командуванням братів Фіделя й Рауля Кастро увійшли до Сантьяго. Розуміючи безвихідь свого становища, Батіста напередодні втік із Куби. Останній спробі проамериканських сил зберегти владу шляхом створення урядової хунти, яка проголосила президентом країни члена Верховного суду Карлоса Пьєдру, поклав край загальний політичний страйк. 2 січня повстанці захопили Гавану. 4 січня країну очолив Революційний уряд.
Ф. Кастро (у центрі).
17 травня 1959 р. новим урядом було прийнято закон про аграрну реформу, згідно з яким максимальні розміри землеволодінь обмежувались 400 га, а іноземні володіння ліквідовувались. Унаслідок реформи, на здійснення якої пішло два роки, 60 % придатної для сільськогосподарської обробки землі перейшло до рук селян-власників, а решта стала державним сектором. Уже 11 липня 1959 р. Куба отримала ноту США з вимогою негайно скасувати реформу. Не дочекавшись цього, уряд Д. Ейзенхауера вдався до економічної блокади. Американські компанії, що контролювали кубинську нафтову промисловість, усупереч чинним законам, припинили завезення і переробку нафти на своїх кубинських заводах. Також вони відмовились переробляти отриману Кубою радянську нафту. Одночасно було скорочено поставки промислового обладнання, харчів і кубинську квоту на ввезення до США цукру.
У відповідь керівництво Куби протягом серпня-жовтня 1960 р. націоналізувало американську власність на острові, а наслідки економічної блокади були нейтралізовані допомогою з боку СРСР і країн соціалістичного табору. Ф. Кастро врахував сумний досвід сусідів по регіону - він розпустив стару професійну армію, завдяки чому ліквідував небезпеку внутрішнього перевороту. Спроба за гватемальським зразком організувати вторгнення ззовні зазнала краху: десант бригади емігрантів у Затоці Свиней 17 квітня 1961 р. закінчився нищівною поразкою. За іронією долі висадку було здійснено поблизу віддаленого селища вуглекопів, де раніше була практично відсутня цивілізація, а отже, сама думка про повернення до попереднього стану викликала в людей жах. Відтак, відсіч з боку не тільки армії, але й мирного населення перевищила будь-які сподівання.
Л. Освальд і людина, яка удавала з себе Освальда в кубинському і радянському посольствах у Мехіко.
Постійна загроза з боку США у жовтні 1962 р. стала причиною однієї з найсерйозніших міжнародних криз («Карибська криза»).
Протягом багатьох десятиліть лише єдиний американський уряд - уряд Дж. Кеннеді - намагався порозумітися з Ф. Кастро, доручивши провести таємні переговори спеціальному раднику при ООН У. Етвуду.
ДОКУМЕНТ
Етвуд стверджував, що з вересня по листопад 1963 р. він провів серію зустрічей з кубинським представником в ООН, де обговорювався початок переговорів з питань порозуміння між Кастро і Сполученими Штатами... Етвуд стверджував, що... Кеннеді був налаштований «шукати нагоди зближення з Кубою», щоб «вивести Кастро з-під радянського впливу, і, можливо, забути Затоку Свиней, і, можливо, повернутися до нормальних стосунків»... Єдиними, хто знав про його контакти... були президент, посол Е. Гарріман, Макджордж Банді (радник президента. - Авт.), помічник Банді і журналістка Ліза Говард. (Із звіту сенатського слідчого комітету США у 1975 р.).
• Чи можливо було, на вашу думку досягти компромісу? Чому ви так вважаєте? Свою точку зору обґрунтуйте.
Довести цей задум до кінця перешкодила трагічна смерть Дж. Кеннеді, причому, судячи з усього, організатори цього вбивства одночасно розраховували спровокувати збройний конфлікт США із Кубою. Із цією метою незадовго до замаху невстановлена особа в Мексиці, видаючи себе за Л. Освальда (пізніше офіційного звинуваченого у вбивстві президента), намагалася отримати візи для в’їзду в СРСР і на Кубу.
4. Нова економічна політика США — «Союз заради прогресу». Кубинська революція змусила Сполучені Штати змінити своє ставлення до становища в Латинській Америці, у деяких густонаселених районах якої річний національний продукт на душу населення не досягав і 70 доларів, тобто однієї тридцять шостої частини річного продукту середньостатистичного громадянина США. Тому на сприятливий ґрунт потрапив план прискореного розвитку регіону на основі припливу фінансових засобів із США та інших розвинутих держав («Пан Америка»), запропонований у 1958 р. президентом Бразилії Кубічеком. Уже в 1960 р. конгрес Сполучених Штатів виділив 500 млн доларів на створення міжнародного фонду для соціального прогресу. У березні 1961 р. додаткових 100 млн було асигновано на зміцнення ладу в Чилі. Проте із самого початку очевидно було, що цих кроків недостатньо.
ФАКТ
Декілька цифр проілюструють глибину проблем Латинської Америки. Це частина світу, що швидко зростає. Її теперішнє населення - 195 млн - було на 30 % меншим десять років тому, і до 1980-х рр. цей континент буде змушений утримувати 400 млн людей... Середній американець може сподіватися прожити 70 років, але тривалість життя в Латинській Америці лише 46, знижуючись до 35 у деяких центральноамериканських країнах... Неписьменними залишаються близько половини дорослих, і ця цифра досягає 90 % в одній з країн... І в одній центральноамериканській державі 40 % приватизованої землі належить одній п’ятій відсотка загальної кількості ферм. Очевидно, що коли землеволодіння до такої міри концентроване, зусилля, спрямовані на підвищення рівня сільськогосподарського виробництва, приноситимуть користь лише мізерній частині населення. (Із послання президента США Дж. Кеннеді до конгресу 14 березня 1961 р.).
• Прокоментуйте наведені факти і цифри. Висловте щодо них свою точку зору.
Запропонована в березні 1961 р. президентом США і прийнята на сесії Економічної і соціальної ради ОАД в уругвайському місті Пунта-дель-Есте (серпень 1961 р.) програма «Союзу заради прогресу» була розрахована на 10 років і передбачала надання щорічної допомоги 19 країнам Латинської Америки в обсязі 2 млрд доларів (1,1 млрд з бюджету США, а решту з американських і західноєвропейських приватних джерел). Ще 80 млрд доларів латиноамериканські держави повинні були виділити із власних засобів. Ці кошти надавалися на умовах кредиту конституційним режимам і мали піти на проведення цілого ряду різноманітних заходів - мобілізацію наявних ресурсів, здійснення податкових і земельних реформ, забезпечення населення житлом, медичною допомогою і освітою. До будівництва соціально важливих об’єктів - шляхів, мостів, лікарень, шкіл - пропонувалося залучати армію.
Надання допомоги обумовлювалось зобов’язаннями стимулювати приватні інвестиції і гарантувати від націоналізації майно північноамериканських монополій, а також контролем уряду США за цільовим використанням наданих коштів і участю у спільних діях, спрямованих на боротьбу з революційними рухами і політичну та економічну ізоляцію Куби. У січні 1962 р. на Консультативній нараді міністрів іноземних справ держав-членів ОАД США вдалося домогтись прийняття резолюції про несумісність комуністичних принципів із принципами міжамериканської системи. На підставі цієї резолюції Куба була виключена з ОАД, незважаючи на незгоду з цим рішенням Мексики, Аргентини, Бразилії, Болівії, Еквадору і Чилі. Проте пізніше під тиском США більшість із цих країн (за винятком Мексики) узяли участь в економічній блокаді «Острова свободи» і навіть розірвали з Кубою дипломатичні відносини.
5. Здійснення реформ і протидія їм з боку консервативних сил. Програма «Союзу заради прогресу» сприяла пожвавленню реформаторської діяльності латиноамериканських урядів. Економічна ситуація вимагала приділити основну увагу селу. Протягом 1961-1964 рр. закони про аграрну реформу було прийнято в 14 країнах регіону. Мексика, Болівія і Венесуела стали на цей шлях раніше. Лише Аргентина, Уругвай і Парагвай залишилися осторонь цього процесу.
Реформи передбачали забезпечення селян земельними наділами, переважно за рахунок колонізації неосвоєних державних та викуплених державою не використовуваних поміщиками земель. У більшості випадків наділи розподілялися між селянами на умовах кредитів, з розстрочкою виплат на кілька років. Виняток становила Венесуела, у якій земля надавалася безкоштовно. Також держави надавали допомогу землевласникам шляхом кредитів та постачання мінеральних добрив і техніки. Не зачіпаючи принципового укладу життя в державі і на селі, усі ці заходи покликані були сприяти розвитку дрібного фермерського господарства, як альтернативи великому, поміщицькому, піднесенню економіки та життєвого рівня.
ДОКУМЕНТ
Ви - люди, які мають багатство і владу, - мусите очолити боротьбу за докорінні реформи, здійснення яких є єдиним засобом зберегти недоторканною структуру вашого суспільства. Ті, хто робить неможливою світову (соціально-економічну. - Авт.) революцію, роблять неминучою насильницьку революцію. Соціальні реформи - серце «Союзу заради прогресу». (Із виступу Дж. Кеннеді з нагоди першої річниці існування програми «Союз заради прогресу» 12 березня 1962 р.).
• Чи погоджуєтесь ви з думкою президента Дж. Кеннеді? Свою точку зору обґрунтуйте.
Проте навіть такі обмежені, обережні й подекуди непослідовні реформи викликали занепокоєння заможних верств суспільства і їх транснаціональних покровителів. Вони не бажали втрачати своїх прибутків, тим більше що реформи, на їхню думку, сприяли зміцненню лівих сил - надто свіжим ще був приклад Куби. Водночас консервативні кола вважали за потрібне покласти край тенденції до інтеграції латиноамериканських країн на регіональній (а не на міжамериканській, тобто за участю США) основі. Голосів перестороги вони не слухали.
Активізація антиреформаторських сил мала наслідком воєнні перевороти. Протягом 1963 р. військово-диктаторські режими, поваливши уряди реформаторів, захопили владу у Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці й Еквадорі. Особливо дошкульною поразкою курсу реформ були події в Домініканській Республіці, яку із січня 1963 р. вперше за багато років очолював конституційно обраний президент - відомий письменник і демократ Хуан Бош, чия політика мала особисту підтримку президента Кеннеді. Бош встиг лише легалізувати діяльність партій і профспілок, встановити державний контроль над експортом цукру і прийняти нову конституцію, як 25 вересня 1963 р. був скинутий хунтою.
До аналогічних результатів призвів широкий комплекс реформ, розпочатий президентом Бразилії Жоао Гулартом, який очолив країну у вересні 1961 р. після невдалої спроби військового путчу. Наприкінці 1963 - на початку 1964 р. в Бразилії було проголошено державну монополію на ввезення нафти й нафтопродуктів, обмежено десятьма відсотками вивезення прибутків іноземних компаній, підвищено мінімальну заробітну плату робітників і службовців, запроваджено соціальне страхування для сільськогосподарських працівників. У березні 1964 р. вийшли декрети про націоналізацію необроблюваних земельних володінь розміром понад 500 га, державну монополію на переробку нафти і регулювання цін на житло. 31 березня 1964 р. в одному зі штатів Бразилії розпочався путч, дія якого швидко поширилась на всю країну. Гуларт змушений був емігрувати до Уругваю, де й прожив до кінця життя.
Черговий воєнний переворот стався в Болівії в листопаді 1964 р. Там також було замінено реформістський уряд і запроваджено військову диктатуру генерала Рене Барьєнтоса. У червні 1966 р. хунта захопила владу і в Аргентині. Поява військових режимів означала не тільки згортання процесу реформ, але й відчутний «відкат» назад - прийняті раніше закони відмінювались, значна частина землі поверталася великим власникам.
Отже, політика, спрямована на зміцнення конституційної демократії в Латинській Америці, себе не виправдала, зокрема у зв’язку із змінами в міжнародній політиці США. Адміністрація Л. Джонсона, яка прийшла до влади в листопаді 1963 р. після смерті Дж. Кеннеді, фактично здійснила перегляд концепції «Союзу заради прогресу». Відтепер допомога надавалася не лише конституційним, але й диктаторсько-терористичним режимам, за умови їх лояльності до уряду США. Більше того - «команда» Джонсона активно сприяла впровадженню в Латинській Америці саме таких режимів. Характерним прикладом може служити повстання в Домініканській Республіці, що сталося під гаслами відновлення конституційного ладу. Але щойно армія хунти 28 квітня 1965 р. була наголову розбита повсталими, в районі Санто-Домінго почали висаджуватися підрозділи морської піхоти США. Це була перша починаючи з 1930-х рр. безпосередня воєнна інтервенція США на територію латиноамериканської держави. 2 травня 1965 р. Л. Джонсон публічно проголосив право Сполучених Штатів «на збройне втручання у будь-якій країні Західної півкулі». Загалом в інтервенції взяло участь близько 30 тис. американських військових, 50 кораблів і більше ніж 270 літаків. Пізніше, з ініціативи США, у Домініканську Республіку додатково були направлені 1700 солдатів і офіцерів із Бразилії, Гондурасу, Нікарагуа й Парагваю. Уряди Мексики, Перу, Еквадору, Уругваю і Чилі засудили цю акцію.
ГОВОРЯТЬ УЧАСНИКИ ПОДІЙ
Інтервенція в Домініканську Республіку примусила мене задуматися над тим, чим же ми насправді займаємося тут, у Латинській Америці. З одного боку, поширення кубинської революції призупинене. З другого боку, немає жодного прогресу в податкових реформах і в усуненні несправедливостей, що робить комунізм привабливим... Інтереси невеликої кількості землевласників... зіштовхнулися з інтересами більшої частини населення... Мене непокоїть питання: чи справді політичні діячі у Вашингтоні прагнуть проведення реформ у країнах Латинської Америки? Може, участь комуністів була б не такою поганою справою... Найгірше ж полягає в тому, що чим більше ми працюємо над створенням сил безпеки... тим меншою, вочевидь, стає потреба в реформах. Який сенс боротися з підривною діяльністю, якщо триває несправедливість? Я не думаю, що «Союз заради прогресу» виконує свої завдання. (Із щоденника офіцера ЦРУ Ф. Ейджі 27 вересня 1965 р.).
• Прокоментуйте наведений текст і дайте оцінку точки зори Ф. Ейджі. Свою думку обґрунтуйте.
Найбільш активно й цілеспрямовано в цей період здійснювались реформи тільки в Мексиці. За 12 років (1958-1970) 600 тис. селян отримали 32 млн га землі. Протягом 1960-1970 рр. частка общинного землеволодіння збільшилася з 26 до 49,8 %. Значні кошти були вкладені у будівництво в сільській місцевості лікарень, шкіл, мостів, доріг, зрошення угідь тощо.
У цілому, програма «Союзу заради прогресу» принесла позитивні зрушення в країни регіону. Зокрема на її кошти було побудовано близько 200 тис. нових шкільних приміщень, велику кількість медичних закладів, підготовлено понад 800 тис. учителів. Проте водночас чимало із запланованих заходів, переважно із суб’єктивних причин, виявилися малоефективними. Обсяг виділених коштів був меншим від запланованого, причому немала кількість їх використовувалася не на реформи, а на оплату поставок американських товарів та на покриття бюджетного дефіциту. Доходи на душу населення в Латинській Америці зросли лише на 1,7 %, замість планованих 2,5 %, натомість значно збільшився зовнішній борг - з 10 млрд у 1960 р. до 17,6 млрд у 1970 р. Частка Латинської Америки на ринку США знизилася на 8 %. Відтак, на початку 1970-х рр. від програми «Союзу заради прогресу» уряд Сполучених Штатів фактично відмовився.
6. Демократичні, соціальні та інтеграційні процеси. Диктаторські режими не були спроможні (та й не збиралися) вирішувати наболілі соціальні та економічні проблеми. Те саме стосувалося країн з конституційною владою, в яких реформи здійснювалися занадто повільно. Чимало латиноамериканців було обурено безцеремонним втручанням з боку США. Усе це разом узяте спричинило активізацію національно-визвольних і лівих рухів. Навіть поміркована досі Латиноамериканська конфедерація християнських профспілок прийняла в 1968 р. «Хартію трудящих Латинської Америки», у якій закликала до національного і соціального звільнення, а також до єднання народів регіону.
У регіоні й справді посилилися інтеграційні процеси. У 1969 р. всередині Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ) утворилася Андська група, до якої увійшли Болівія, Колумбія, Еквадор та Чилі, а згодом і Венесуела. Починаючи з 1971 р. члени цієї групи здійснювали узгоджену політику стосовно оздоровлення національної економіки, обмеження впливу та вивезення іноземного капіталу.
У 1975 р. з ініціативи Мексики (і без участі США) було організовано Латиноамериканську економічну систему (ЛАЕС), що об’єднала одразу 25 країн регіону. Серед інших до неї увійшла і Куба. Кардинальні зміни відбулися і в роботі ОАД У 1973 р. там було прийнято резолюцію щодо можливості членства в організації держав з різним суспільним устроєм, а в 1975 р. скасовані санкції проти Куби. Перу, Еквадор, Болівія, Венесуела, Коста-Рика відновили дипломатичні відносини з Радянським Союзом.
Частина латиноамериканських держав (Аргентина, Перу, Панама) стали учасниками Руху неприєднання. Малися на увазі неприєднання до воєнних блоків великих держав, ліквідація економічної нерівноправності та миролюбна зовнішня політика, спрямована на мирне співіснування всіх народів. Ще 7 латиноамериканських держав (зокрема Венесуела, Колумбія і Мексика) виявили бажання взяти участь у роботі Руху як спостерігачі.
Методи боротьби населення Латинської Америки за свої права були різними - від страйків і мітингів до актів непокори, захоплення підприємств, земель і зіткнень з військами та поліцією. В окремих країнах регіону (Нікарагуа, Гватемалі, Колумбії, Сальвадорі) розпочалася партизанська війна.
До боротьби за демократичні і соціальні перетворення дедалі частіше долучалися і прогресивно налаштовані військові. Спершу в Перу (з жовтня 1968 р.), а потім у Болівії (вересень 1969 р.), Панамі (жовтень 1969 р.), Еквадорі (лютий 1972 р.) і Гондурасі (грудень 1972 р.) вони принаймні на певний час очолювали владу, здійснювали націоналізацію власності частини або більшості іноземних компаній, реформи аграрних і виробничих відносин. Деякі з цих урядів навіть ставили за мету побудову суспільства без експлуатації.
В Аргентині з травня 1969 р. проводилася масова боротьба проти хунти, склад якої неодноразово змінювався. Протягом 1969-1972 рр. щорічно страйкувало до 14 млн осіб. Нарешті у травні 1973 р. влада перейшла до конституційного уряду. 20 червня до Аргентини з еміграції повернувся Хуан Перон, який був президентом країни в 1946-1955 рр. Отримавши на виборах близько 62 % голосів, він знову став президентом, відразу розпочавши реалізацію трирічного плану перетворень - розширення кількості контрольованих державою підприємств, націоналізацію великих банків, посилення контролю над іноземним капіталом, зниження безробіття. Після несподіваної смерті Перона президентом стала його дружина Мартінес де Перон, яка виявилася неготовою до цієї ролі. Життєвий рівень населення став стрімко падати. У 1975 р. відбулося близько 1100 страйків, а середньорічний темп інфляції в країні на початку 1976 р. досяг 440 %. 24 березня 1976 р. уряд Мартінес де Перон було повалено армією.
У середині і другій половині 1970-х рр. воєнні диктаторські режими керували Бразилією, Аргентиною, Чилі, Уругваєм, Парагваєм та більшою частиною країн Центральної Америки. Конституційна влада збереглася лише в Мексиці, Венесуелі, Колумбії, Домініканській Республіці та Коста-Риці.
Значних успіхів на шляху реформ досяг уряд лідера соціал-християнської партії Рафаеля Кальдери у Венесуелі. У 1971 р. було націоналізовано видобуток природного газу і вжито заходів, спрямованих на витіснення транснаціональних корпорацій з внутрішнього ринку нафтопродуктів, прийнято закон про повернення у власність держави до середини 1980-х рр. 80 % іноземних нафтових концесій. У 1974 р. збільшено було податки на прибуток іноземних нафтових компаній - тепер вони досягали 90 %. Тоді ж було націоналізовано власність американських залізорудних монополій, а в січні 1976 р. наступним урядом - соціал-демократа Карлоса Переса - всю нафтову промисловість. Це була найбільша в Латинській Америці націоналізація іноземної власності. Прибутки держави від нафти, що різко зросли, дозволили зробити значні капіталовкладення у розвиток різних галузей промисловості, освоєння невикористовуваних земель, соціальну підтримку населення.
У Мексиці значну увагу побудові суспільства «соціальної демократії» приділив обраний у 1970 р. президент Луїс Ечеверріа. У 1973 р. було видано закон про сприяння національному виробництву і обмеженню іноземного капіталу. Значні кошти почали вкладатися у розвиток освіти, науки, техніки, відсталих районів, зміцнення державного сектору економіки (кількість зайнятих у якому збільшилась майже у півтора раза). Уряд підтримував селянські господарства, зокрема колективні форми землеробства. Наприкінці 1976 р. у великих землевласників було експропрійовано 100 тис. га землі й передано їх 8 тис. селянських сімей.
Опір з боку представників великого капіталу, а також світова економічна криза середини 1970-х рр. більше ніж у три рази уповільнили темпи розвитку країни в порівнянні з 1970 р., рівень інфляції досяг 20-30 %. Уряду довелося вдатися до зовнішнього кредитування. Після відставки Л. Ечеверріа в 1976 р. його курс було частково згорнуто.
7. Події в Чилі. 4 вересня 1970 р. на президентських виборах у Чилі, одній з найбільше розвинутих на той момент країн Латинської Америки, переміг кандидат від блоку лівих партій «Народна єдність» Сальвадор Альєнде. З цієї нагоди в Сантьяго відбулися багаточисельні маніфестації. Жодних інцидентів при цьому не було, однак уже наступного дня в статті французької газети «Монд» висловлювалося побоювання, чи не викличе перемога лівих контрнаступ з боку сил, «що мріють придушити зразкову чилійську демократію». Тривога виявилась небезпідставною - починаючи з 8 вересня у Вашингтоні неодноразово збирається на наради спеціальний консультативний орган при президенті «Комітет 40». Учасникам наради було запропоновано доповідь інформаційного управління ЦРУ, де відзначалося, що хоча «США не мають життєво важливих інтересів у Чилі, ...економічні втрати могли б виявитися значними». До того ж «сам факт існування уряду Альєнде був би викликом». Отже, спецслужбам було доручено забезпечити організацію воєнного перевороту ще до того, як Альєнде буде приведений до присяги.
Останнє фото С. Альєнде.
ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ
Сальвадор Альєнде - президент Чилі в 1970-1973 рр., за фахом лікар. Із студентських років займався політикою. У 1933 р. бере участь у створенні соціалістичної партії. Працював міністром охорони здоров’я і соціального забезпечення (1939-1943 рр.). У 1943 р. обирається генеральним секретарем соціалістичної партії. З 1952 по 1964 р. тричі висувається кандидатом у президенти, у 1966-1969 рр. - голова сенату. Загинув при захисті президентського палацу від путчистів 11 вересня 1973 р.
ФАКТ
Жоден болт, жодна гайка не досягнуть берегів Чилі, якщо Альєнде прийде до влади. У цьому випадку ми зробимо все від нас залежне, аби довести Чилі і чилійців до стану злиднів і крайніх нестатків... Ви дуже помиляєтесь, сподіваючись уникнути жахливих злиднів у майбутньому. Всяка надія на те, аби так чи інакше уникнути цього, є для Чилі чистісінькою ілюзією. (Із листа американського посла Е. Коррі чинному президенту Чилі Е. Фрею 21 вересня 1970 р.).
• Прокоментуйте наведений текст. Висловте своє ставлення до його змісту.
Але на чолі чилійської армії стояла людина, від якої участі в державному перевороті очікувати не доводилося, - 57-річний генерал Рене Шнейдер. Задовго до виборів він дав зрозуміти, що армія виконає «вердикт урн», хоч би яким він був. Відтак, 19 жовтня 1973 р. з Вашингтона у Чилі були доставлені дипломатичною поштою і пізніше передані групі змовників автомати, набої і кілька гранат, призначених для викрадення генерала Шнейдера і його заступника Карлоса Пратса, що мало стати сигналом для здійснення воєнного перевороту.
ДОКУМЕНТ
Мова йде про світове зло, яке ґрунтується на такій тезі: якщо ви захищаєте якусь ідею, ви можете використовувати для перемоги цієї ідеї будь-які засоби, мета їх виправдає... Ми повинні об'єднатися в міжнародному масштабі проти такої концепції, де б вона не виявлялася: у Канаді, Сполучених Штатах чи десь іще... Нічим не можна виправдовувати насильства, якщо існуюча система передбачає право змінити її мирним шляхом. (Із виступу президента США Р. Ніксона 19 жовтня 1973 р.).
• Прокоментуйте слова президента США, сказані того самого дня, коли американське посольство в Чилі отримало зброю для замаху на головнокомандувача.
Спроба викрадення Р. Шнейдера не вдалася - головнокомандувач вчинив опір і був смертельно поранений. Це було перше, після 1937 р., політичне вбивство в Чилі. Як і попереджали аналітики ЦРУ, користі Сполученим Штатам воно не принесло: місце загиблого зайняв його однодумець Карлос Пратс. А 24 жовтня 1970 р. 153 з 195 чилійських сенаторів затвердили на президентській посаді С. Альєнде. Проте позиція Вашингтона залишилася незмінною: Альєнде повинен бути усунутий у результаті державного перевороту. В життя починають впроваджуватися різноманітні сценарії економічної і внутрішньої війни.
ФАКТ
- Банки не повинні поновлювати кредитів або їм варто відкладати їх поновлення.
- Компанії повинні затримувати всі документи, пов’язані з відправленням грошей, доставкою готової продукції, запасних частин тощо.
- Чилійські ощадні й кредитні компанії потраплять в скрутне становище. Якщо здійснити на них тиск, вони змушені будуть закритися, тим самим зросте тиск на економіку в цілому.
- Ми повинні позбавити чилійців усякої технічної допомоги... Компанії, які надають цю допомогу, зобов’язані негайно розірвати всі ділові зв’язки із Чилі.
- Перелік компаній додається, і ми радимо зв’язатися з ними, щоб вони здійснили вищезазначене. (Із меморандуму начальника відділу країн Західної півкулі ЦРУ У. Броу 29 вересня 1970 р.).
• Висловте свою точку зору наскільки наведений документ узгоджується з принципами вільного ведення бізнесу
Якщо врахувати, що за даними міністерства торгівлі США в 1970 р. в Чилі працювало 110 американських фірм, чиї капіталовкладення становили понад 964 млн доларів, а також те, що більше ніж 90 % обладнання для підприємств міднорудної промисловості і 87 % запасних частин для нафтової імпортувалися саме зі Сполучених Штатів, то можна уявити собі, якого нищівного удару було завдано економіці маленької латиноамериканської країни.
Під тиском уряду США міжнародні фінансові структури і всі без винятку приватні північноамериканські банки відмовили Чилі в кредитах на загальну суму 350 млн доларів. Від уряду Народної єдності зажадали негайно сплатити колосальний зовнішній борг, залишений від попередників, - 4 млрд 226 млн доларів. Як і планувалося, це призвело до швидкого вичерпання валютних резервів країни, зниження купівельної спроможності населення і дефіциту товарів зарубіжного виробництва. Тільки протягом 1972 р. вони подорожчали на 60 %. 11 червня 1971 р. уряд націоналізував виробництво міді, але користі від цього виявилося мало. Компанія «Кеннекот» через суди добилася накладення ембарго на окремі партії міді, яку Чилі постачала до Франції, Голландії та деяких інших держав. Затяжні судові процеси паралізували надходження валюти від продажу міді за кордоном. Ще більше погіршили ситуацію страйки власників вантажного транспорту і технічного персоналу на мідних рудниках і штучне зниження американськими монополіями ринкової ціни на мідь з 68 до 48 центів за фунт. Тим часом країна мусила імпортувати м’ясо, вершкове масло і близько 50 % необхідного їй зерна.
Чилійська хунта.
Проте, незважаючи на труднощі, популярність уряду не знижувалась. На муніципальних виборах у квітні 1971 р. ліві отримали 50,86 % голосів. У порівнянні з 36,3 % на президентських виборах це було значним успіхом. Опозиція покладала значні надії на парламентські вибори 1973 р., але і там істотних змін не відбулося - за блок Народної єдності проголосували 43,39 % виборців. Водночас із армії під різними приводами усувались лояльні до влади військові, а на їх місце просувалися учасники заколоту. Особливо стрімку кар’єру за цей період робить колишній багаторічний військовий аташе при посольстві Чилі у Вашингтоні генерал Аугусто Піночет - начальник штабу армії, командуючий армією, начальник генштабу збройних сил, командуючий сухопутними силами, головнокомандуючий. 11 вересня 1973 р. саме він очолив військову хунту, що захопила владу в країні.
Пізніше було встановлено, що за період 1970-1973 рр. тільки з державного бюджету США на дестабілізацію обстановки в Чилі і дискредитацію її уряду було витрачено понад 8 млн доларів, не враховуючи приватних вкладень у цю справу компаній ІТТ, «Анаконда» і «Кеннекот». Не слід забувати й те, що нелегальні гроші обмінювалися на чилійську грошову одиницю (ескудо) за цінами «чорного ринку», які постійно змінювалися, за рахунок чого доларову суму можна було подвоїти.
У Чилі запанував терор, жертвами якого стали десятки тисяч людей, зокрема й іноземців. Майже 100 тис. потрапили в тюрми. Близько мільйона чилійців змушені були залишити батьківщину. Проте і за кордоном деяких з них досягали довгі руки чилійських спецслужб. Так, в Аргентині був убитий попередник Піночета на посаді головнокомандуючого К. Пратс, у Сполучених Штатах - колишній міністр уряду Народної єдності Орландо Летельєр.
8. Криза і ліквідація воєнно-диктаторських режимів. У другій половині 1970 - на початку 1980-х рр. у Латинській Америці посилилися протестні настрої щодо військово-диктаторських режимів, які гальмували суспільно-політичний і науково-технічний розвиток. Прагнення добитися позитивних зрушень підштовхнуло до участі в боротьбі за припинення репресій і відновлення демократичних свобод навіть помірковані верстви суспільства - дрібних і середніх підприємців, релігійні організації. Демократичному наступові сприяли і зміни в міжнародній політиці США, що сталися із приходом до Білого дому адміністрації Дж. Картера, яка вітала конституційні зміни і засуджувала дії терористичних (зокрема чилійської) диктатур.
Головною подією цього періоду стала перемога революції в Нікарагуа, що повалила 43-річну диктатуру клану Сомоси. Антоніо Сомосі (другому сину вбитого в 1956 р. диктатора), який керував країною з 1967 р., разом із родичами належала майже третина національного надбання Нікарагуа. Потужний поліцейсько-воєнний апарат нещадно придушував найменші прояви опозиції. Величезний зовнішній борг у розмірі 1,2 млрд доларів у поєднанні із безземеллям значної маси населення і майже 40-відсотковим безробіттям зробили ситуацію в державі нестерпною.
Приводом для вибуху загального невдоволення стало вбивство в січні 1978 р. одного з лідерів демократичної опозиції, редактора популярної газети Педро Чаморро. 23 вересня розпочався загальний політичний страйк, який тривав до 7 лютого, переростаючи у барикадні бої. Уряд придушив страйк, але збройні і мирні виступи тривали. У квітні 1978 р. було утворено Широкий опозиційний фронт (ШОФ), який об’єднав противників режиму. Провідну роль у ШОФі відігравав Сандіністський фронт національного визволення (СФНВ), названий на честь А. Сандіно, керівника партизанської війни проти американської інтервенції в 1927-1933 рр.
9 вересня почалося повстання. Режиму й цього разу вдалося опанувати ситуацію, витіснивши повстанців у ліси і гори, але ненадовго. 4 червня 1979 р. загони сандіністів, підтримані загальним страйком і повстаннями населення в містах, перейшли в рішучий наступ. 16 червня на території Коста-Рики сандіністи, спільно з іншими опозиційними силами, утворили Уряд національного відродження. Спроба Сполучених Штатів, під прикриттям ОАД, перешкодити перемозі сандіністів була відкинута переважною більшістю країн регіону. Внаслідок 45-денних боїв армію диктатора було розгромлено. 19 червня 1979 р. сандіністи захопили столицю. Сомоса втік до Парагваю, але й там через рік був убитий сандіністами.
Перемога революції в Нікарагуа сприяла прискоренню процесу демократизації в Латинській Америці. У 1979 р. в Еквадорі і у 1980 р. в Перу військові режими добровільно поступилися владою конституційним урядам. Після кількох переворотів було відновлено конституційний лад у Болівії, де уряд очолила коаліція лівих сил за участі комуністів.
Сандіністи і знищена вибухом машина диктатора.
Соціально-економічне становище, у якому, внаслідок правління диктаторського режиму, опинилося населення країни, стало причиною першого загального страйку 27 квітня 1979 р., що охопив близько 1,5 млн осіб. Дедалі частіше проводилися зібрання і мітинги. Наприкінці 1980 р. без дозволу влади відновили діяльність профспілки, а вже наступного року - політичні партії. Незважаючи на арешти і переслідування, опір хунті посилювався. Військовий президент Аргентини з грудня 1981 р. генерал Галтієрі спробував консолідувати націю шляхом невеликої переможної війни: 2 квітня 1982 р. аргентинські збройні сили захопили відторгнуті в Аргентини Великою Британією ще у 1833 р. Фолклендські (Мальвінські) острови. Проте розрахунки хунти на посередництво і підтримку США виявилися марними - Сполучені Штати, що мали рівнозначні воєнні зобов’язання щодо Аргентини і Великої Британії, однозначно стали на бік останньої. Аргентинська армія зазнала поразки, яка поглибила кризу. Новий воєнний уряд генерала Біньйоне змушений був призначити на 30 жовтня 1983 р. загальні вибори, на яких переміг кандидат від радикалів Рауль Альфонсін. 10 грудня 1983 р. період правління армії закінчився.
Цілих сім років довелося торувати дорогу для демократичних змін населенню Бразилії. Першою ознакою наближення краху режиму там став страйк 400 тис. робітників промислового комплексу Сан-Пауло у травні 1978 р. Цей та інші масові виступи під гаслами підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці та відновлення профспілок поступово приносили свої плоди. У 1979 р. влада оголосила амністію для політичних в’язнів і емігрантів. В умовах різкого погіршення рівня життя (інфляція в 1980 р. досягала 120 %) розпочався перехід до багатопартійності. На парламентських виборах у листопаді 1982 р. опозиційні партії підтримали майже 60 % виборців. Проте уряд усе ж таки наполіг на непрямій процедурі виборів президента, розраховуючи забезпечити собі більшість серед 686 членів колегії виборщиків, яка складалася з членів Національного конгресу і представників штатів. Утім, і за таких обставин урядовий кандидат зазнав поразки. 15 березня 1985 р., після 21-річного правління військових, країну очолив уряд цивільних.
У березні 1985 р. військові відійшли від влади в Уругваї, на початку 1986 р. - у Гватемалі і Гондурасі. У січні 1989 р. нарешті настала черга Парагваю, де 35 років поспіль панувала диктатура А. Стресснера. Він був скинутий внаслідок воєнного перевороту.
А. Стресснер.
Після падіння А. Стресснера останнім бастіоном військових диктатур деякий час залишався режим А. Піночета у Чилі. Хунта змогла протриматись 16,5 року, до 11 березня 1990 р. Цього вдалося досягти значною мірою за рахунок припливу іноземних інвестицій і капіталів (переважно зі США). Також завдяки підвищенню світових цін на мідь, прибутки від експорту 1984-1988 рр. збільшилися на третину. Проте це не позначалося на рівні життя основної частини населення. Хунта залишила у спадок наступникам багатомільярдний зовнішній борг (близько 19 млрд доларів). Заробітна плата залишалася значно нижчою, ніж за часів С. Альєнде. За межею бідності в Чилі наприкінці 1980-х рр. перебувало від 45 до 48 % чилійців.
Відходячи від влади, Піночет усталив за собою статус недоторканності. Проте, тільки-но він виїхав за кордон, у Англію, його заарештували на вимогу іспанського прокурора. Сполученим Штатам вдалося запобігти екстрадиції диктатора до Іспанії, але неприємності чекали його і вдома: уряд очолили соціалісти і Піночет був позбавлений недоторканності. Проти нього порушили декілька кримінальних справ, і решту життя колишньому диктатору довелося провести в судах або під домашнім арештом.
9. Тенденції і напрями розвитку країн регіону на сучасному етапі. Навіть у віддаленій перспективі на економічному, соціально-політичному та культурному житті країн Західної півкулі позначатимуться наслідки діяльності диктаторських та деяких конституційних режимів, які заплющували очі на необхідність реформ, підміняючи їх зарубіжними кредитами. Ці наслідки виявляються, у першу чергу, в розмірі зовнішньої заборгованості, що має тенденцію до збільшення, сильній залежності від зарубіжного капіталу, вкрай низькому рівні життя подекуди досить значної частини населення і, відповідно, соціальній нестабільності. Нестача ресурсів для саморозвитку обмежує впровадження інноваційних технологій та можливості для пристосування до ситуації, що складається у глобалізованому світі.
Таблиця основних соціально-економічних показників країн Латинської Америки
Необхідність захисту своїх інтересів, пошуки можливостей для пришвидшення саморозвитку, створення кращих умов для продажу своєї продукції і здешевлення імпорту сприяють посиленню інтеграційних процесів у Латинській Америці як на регіональному, так і на світовому рівнях. Ще у 1991 р. для вирішення завдань економічного співробітництва група країн (Гватемала, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Коста-Рика і Панама) заснувала Центральноамериканську інтеграційну систему (ЦАІС). Пізніше до неї увійшли Домініканська Республіка і Беліз, а Гондурас був виключений після воєнного перевороту, що стався там у червні 2009 р. У межах системи діє зона вільної торгівлі, а також проробляються плани політичної інтеграції. Зокрема на саміті керівників держав ЦАІС у грудні 2006 р. був оприлюднений план, що передбачає введення єдиної регіональної валюти і спільних паспортів.
У 2004 р. за ініціативою президентів Венесуели і Куби Уго Чавеса й Фіделя Кастро було утворено об’єднання АЛБА (Боліварійська альтернатива для Америки), до складу якого входять вісім країн Латинської Америки і Карибського басейну: Болівія, Венесуела, Куба, Еквадор, Нікарагуа, Антигуа і Барбуда, Сент-Вінсент і Гренадіни. Дев’ятим членом організації з 2008 р. був Гондурас, але після воєнного перевороту там нове керівництво оголосило про вихід з АЛБА.
У квітні 2009 р. країни-учасниці об’єднання прийняли одностайне рішення про запровадження для взаєморозрахунків нової, поки що віртуальної, грошової одиниці - сукре. Офіційно сукре був уведений в обіг з 1 січня 2010 р. У майбутньому він має стати повноцінною валютою, що дозволить позбутися засилля долара.
Найбільшою у світі регіональною зоною вільної торгівлі, з населенням понад 400 млн осіб і сукупним ВВП понад 10 трильйонів доларів, є НАФТА (Північноамериканська зона вільної торгівлі), що діє із січня 1994 р. між Сполученими Штатами, Канадою і Мексикою. Основні пункти домовленостей між ними передбачають:
- відміну всіх видів мита на товари, якими торгують між собою США, Канада і Мексика;
- створення режиму сприяння для північноамериканських вкладень у Мексиці;
- захист північноамериканського ринку від азіатських і європейських компаній, які намагаються уникати сплати американських мит шляхом завезення своїх товарів через Мексику.
Об’єднання НАФТА є принципово новим явищем у практиці інтеграції. Вперше держава «третього світу» добровільно вступила в економічний союз із двома високорозвинутими країнами. Адже за рівнем ВВП на душу населення Мексика відстає від Сполучених Штатів майже у 7 разів, а від Канади - більше ніж у 4.
10. Українці в країнах регіону. Переважна більшість українців, які проживають у Латинській Америці, зосереджена в Аргентині та Бразилії.
В Аргентині історія українського поселення розпочалася 1897 р., коли сюди на постійне проживання прибула перша невелика група українських емігрантів. Українці прибували до Аргентини протягом 50 років. Українські громади селилися в 43 місцевостях майже в усіх провінціях країни. Із 250 тис. осіб українського походження близько 100 тис. є жителями столиці й провінції Буенос-Айрес, майже 55 тис. мешкають у провінції Чако і 10 тис. - у провінції Мендоса.
В Аргентині існує чимало українських громадських організацій. Це - «Просвіта», «Відродження», «Український національний клуб», «Січ». У 1947 р. було скликано 1-й конгрес українців в Аргентині, на якому було створено Українську центральну репрезентацію (УЦР).
Аргентина однією з перших у світі й першою в Латинській Америці визнала незалежність України (5 грудня 1991 р.). Українська громада активно виступає за розвиток торгово-економічного співробітництва між двома країнами. З цією метою на початку 1992 р. було створено Аргентино-українську торговельну палату, яка об’єднує 50 підприємців.
У Бразилії мешкає понад 200 тис. етнічних українців. Більшість із них зосереджена в південному штаті Парана, що межує з аргентинською провінцією Місьйонес, де також живе багато українців. Існують просвітницькі товариства, найбільшим з яких є Хліборобсько-просвітницька спілка в Парані. Наукову і видавничу діяльність здійснює Українсько-бразильський центр українознавства.
ЗАПАМ'ЯТАЙМО ДАТИ
2 вересня 1947 р. - підписання Міжамериканського договору
30 квітня 1948 р. - прийняття статуту ОАД
2 січня 1959 р. - перемога революції на Кубі
Квітень 1965 р. - вторгнення США в Домініканську Республіку
Травень 1973 р. - відновлення конституційного ладу в Аргентині
11 вересня 1973 р. - переворот у Чилі
1975 р. - створення Латиноамериканської економічної системи (ЛАСТ)
19 червня 1979 р. - перемога революції в Нікарагуа
1994 р. - створення НАФТА
2004 р. - створення АЛБА
НАБУВАЄМО КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ
Хронологічну. Визначте, скільки часу минуло: 1) між затвердженням статуту Організації американських держав (ОАД) і створенням Центральноамериканської інтеграційної системи (ЦАІС); 2) між перемогою революції на Кубі та в Нікарагуа.
Просторову. Покажіть на карті країни, в яких у повоєнні роки відбулися воєнні путчі. Покажіть на карті країни, які входять до об'єднання АЛБА.
Інформаційну. Заповніть таблицю «Імпортзамінна індустріалізація в Латинській Америці.
Логічну. 1. Поясніть суть імпортзамінної індустріалізації. До яких наслідків вона призвела? 2. Чому, на вашу думку, частим явищем у латиноамериканських країнах у повоєнний час були військові заколоти? 3. Назвіть причини кубинської революції. 4. Із чим було пов'язане повалення диктаторських режимів у країнах регіону? 5. Що стало причиною нікарагуанської революції та які наслідки вона мала? 6. Які зміни відбулися у відносинах між США та Кубою в останні роки? З чим це, на вашу думку, пов'язано?
Аксіологічну. Висловте своє ставлення до постаті Фіделя Кастро, який правив на Кубі більше ніж півстоліття.
Мовленнєву. Обговоріть, чи можливо в Україні використати досвід передових країн Латинської Америки.
Коментарі (0)