§ 28. Китай та Японія в XVI-XVIII ст.

За ним параграфом ви зможете:

- визначати особливості розвитку країн Сходу;

- характеризувати розвиток Китаю та Японії в XVI-XVIII ст.;

- розповідати про наслідки проникнення європейців для розвитку цих країн.

Пригадайте:

1, Кого в Китаї називали «сином неба»?

2. Яких успіхів у розвиткові науки і техніки було досягнуто в середньовічному Китаї?

1. Особливості розвитку країн Сходу

У ранній Новий час на Сході продовжували розвиватися три основні цивілізації: близькосхідно-мусульманська, індійсько-південноазійська та китайсько-далекосхідна (вживаються й інші назви). Вони багато в чому відрізнялися, але мали і спільні риси, які дають змогу стверджувати про їх належність до східної моделі розвитку суспільства. Усім їм притаманний феномен влади державної бюрократії як над безпосередньо підпорядкованими їй сільськими громадами, так і над приватними власниками (торговці, лихварі, ремісники). Державну структуру очолює правитель, влада якого дана йому від Бога та освячена релігією. Цей феномен визначав майже всі особливості цивілізацій Сходу. Така держава не мала внутрішньої суперечності, що зумовлювало її стабільність. Єдиною противагою держави-власниці могла стати лише приватна власність, але вона повністю підкорялась державі.

Проникнення європейців на Схід після Великих географічних відкриттів і початок формування колоніальних імперій стали зовнішнім вторгненням приватної власності, яка руйнувала традиційні відносини. Але в період, що ми розглядаємо, європейці ще тільки шукали підходів до проникнення на Схід, до його багатств. За високоцінні й жадані для європейців прянощі та інші товари (посуд, шовк та ін.) Європа змушена була платити золотом і сріблом, що викачувались із Латинської Америки, а не власними товарами, яких Схід не потребував. Злам у цій торгівлі настав лише в XIX ст. Тим часом Схід жив самодостатнім життям, а за доходами на душу населення випереджав Захід. Так, 1800 р. дохід на душу населення в Китаї в цінах 1960 р. дорівнював 228 дол., тоді як у Західній Європі — 213.

У всіх державах Сходу система господарювання була організована за єдиною схемою. Кожен, хто обробляв землю, мав гарантоване право та обов’язок обробляти її та використовувати для ведення господарства всі необхідні ресурси: воду, пасовища, ліс тощо. Водночас право володіти й розпоряджатися землею та її ресурсами перебувало в руках апарату влади. Визнаючи владу державного апарату, виробники (громада селян) сплачували в різній формі (відробіток, частина врожаю) надлишковий продукт. Цей своєрідний податок потім розподілявся для утримання владних структур. Отже, той, у кого була влада в державі, мав доступ до розподілу вироблених продуктів. Отримавши владу, він фактично ставав їхнім власником. Тому ми говоримо, що особливістю східної цивілізації була наявність влади власності.

Ш. Кокан. Зустріч Китаю, Японії і Заходу

Могутність держави залежала від сили влади та ефективності роботи державного апарату (чиновників), а в кінцевому результаті — від регулярності обсягу податків. У свою чергу, обсяг податків залежав від ефективності сільського господарства і продуктивності праці ремісників. Тут починав діяти зворотний механізм: держава була зацікавлена у сприянні розвитку сільського господарства та ремесла. Тому праця індійського чи китайського селянина була продуктивнішою, ніж праця селянина європейського. Будь-яке послаблення влади призводило до розпаду великих держав і порушення традиційного життя, чого люди найбільше не хочуть. Такий негативний вплив на описану систему справляло перевищення межі реально можливої сплати податків. Подібне траплялось або коли правителі ставили перед собою нереальну мету, підриваючи ресурси держави (завойовницькі походи, грандіозне будівництво), або в разі послаблення владних структур, що призводило до зловживань з боку збирачів податків, великих власників. Тоді селяни піднімалися на боротьбу, яка іноді виливалась у тривалі селянські війни (особливо в Китаї), із метою відновити традиційну систему.

Характерною особливістю східних цивілізацій було збереження сільської общини як основи суспільно-державної організації. Община зазвичай складалась із жителів одного села. Більшість сіл були схожі одне на одне: у центрі розміщувався храм, навколо — будинки селян. Кожна община протягом століть користувалася певними землями, лісом, пасовищами тощо. Розміри ділянок кожної родини або члена громади через певний час змінювалися залежно від кількості родичів або працездатних. Це забезпечувало приблизно рівне матеріальне становище членів общини. Крім селян, до общини входили ремісники, які задовольняли потреби жителів у ремісничих виробах. На їхнє утримання виділялася певна частина врожаю. На чолі общини стояв староста, якого обирали чи призначали.

Найбільш міцними й сильними були індійські общини з повністю натуральним господарством. Рівень самоорганізації в них був настільки високим, що зі зміною держави, влади тощо вони залишалися непорушними, а держава навіть не робила спроб втручатися в їхнє життя.

Китайські селяни (гравюра XVI ст.)

Отже, сільська община була тією основою східної цивілізації, яка робила її стабільною, консервативною й такою, що мало піддавалася зовнішнім впливам.

Повний контроль держави над суспільним життям не виключав існування приватної власності, але, на відміну від Європи, вона відігравала другорядну роль. Приватний власник обслуговував переважно зовнішню і транзитну торгівлю. Він міг мати величезне майно, але його недоторканність і цілісність не були гарантованими — будь-коли правитель міг забрати його у власника. Єдиний більш-менш гарантований спосіб захистити свою власність — це здобуття престижу, тобто пристойної посади в державній структурі влади. Така посада забезпечувала й певне багатство, власність. Якщо власник не належав до державного апарату, то він намагався вкласти свої багатства в землю, хоч вона й не приносила доходу й теж не мала гарантій недоторканності. Усе тепер залежало від того, як справно він сплачуватиме податки на землю, якою володіє. Державі, зрештою, було байдуже, хто сплачуватиме податок — селянин чи великий землевласник. Але самої лише землі для престижу було недостатньо. Слід було мати солідний будинок, слуг, рабів, влаштовувати виїзди.

Зростання кількості власників землі та розмірів їхніх володінь були обмеженими через небезпеку порушення стабільності в державі.

Селяни, які ставали орендарями, сплачували власникові податок значно більший, ніж той, який вони платили б безпосередньо державі. І коли власники переступали межу, що забезпечувала стабільність, держава обмежувала їхнє свавілля, віддаючи землю безпосередньо селянам, а в разі послаблення державної влади могутнє селянське повстання відновлювало колишній порядок.

Відсутність внутрішнього ринку зумовлювала й відсутність товарного виробництва в маєтках власників. У державах Сходу не виникало потреби у створенні плантацій, фільварків, на які б зганяли селян для відробітку. Власник вважав за краще передати землю в оренду селянам дрібними ділянками.

Міста Сходу суттєво відрізнялися від європейських. Своїм існуванням вони завдячували правителям і зовнішній торгівлі. Більшість міст були резиденціями правителів, релігійними центрами або розташовувались на перехрестях торговельних шляхів. Обслуговування двору правителя, великого чиновника потребувало значної кількості слуг, ремісників, торговців. Усі вони зазвичай селилися навколо його палацу. Ремісники, що обслуговували потреби правителя, виготовляли речі, якими прості люди майже не користувалися: прикраси, дорогий посуд, тканини, зброю тощо. За свою працю ремісники отримували продукти харчування, зібрані із селян у вигляді податків, або гроші. У містах також розміщувалися будинки, склади, магазини купців. Їхні товари (переважно престижного споживання) купували або вельможі, або іноземні купці. Саме завдяки зосередженню в містах виробництва і продажу престижних товарів у європейців склалося враження про багатства Сходу. У містах не вироблялися речі, що були у вжитку селян, — їх виготовляли ремісники в сільських общинах.

Китайські вельможі

Імператор оглядав свої війська

Процвітання такого міста залежало від правителя, який у ньому жив. Коли він змінював своє місце проживання, місто занепадало, а іноді взагалі припиняло існування.

Як і в Європі, суспільства Сходу поділялися на стани. Але ця станова структура була строкатою й заплутаною. Так, соціальні групи розрізнялися залежно від входження до певної ланки в структурі влади, форми діяльності, способу отримання засобів до існування (рільники, ремісники, адміністратори-чиновники, жерці, воїни). Такі соціальні групи були замкненими і спадковими. Але це не означало, що людина не могла змінити свій рід занять і посісти інший суспільний щабель. Також суспільство поділялося за юридичним статусом на повноправних, неповноправних та безправних (рабів).

На два згадані суспільні поділи накладався ще один — система майнової нерівності, Кожна з перелічених вище соціальних верств (станів) мала своїх багатих і бідних. Багатство було притаманне лише повноправним. До рільників належали як селяни, так і великі землевласники; до ремісників — як дрібні сільські ремісники, так і власники майстерень і мануфактур; до чиновників — як дрібні збирачі податків, так і наближені до імператора чиновники тощо.

Отже, традиційні соціальні верстви, юридичний статус, майновий стан не збігались і являли собою складну, заплутану соціальну структуру. Найбільш привілейованими на Сході були стани, причетні до державного управління, причому кількість і якість привілеїв зростала з наближенням до особи верховного правителя.

Релігія на Сході відігравала величезну роль. Вона санкціонувала та освячувала політичну владу, сприяла обожнюванню правителя, перетворенню його на місячний символ, робила суспільство єдиним цілим, сприяла формуванню національних рис характеру. Релігія освячувала консервативні традиції, скріплювала, мов цемент, державний механізм і соціальну структуру, Але різні релігійні системи робили це по-різному,

Так, у Китаї релігія енергійно освячувала політичну владу, що сприяло збереженню останньої протягом декількох тисячоліть, В Індії, навпаки, релігія була байдужою до держави, що зумовлювало нестійкість політичної влади і часту зміну держав, а от стосовно структури суспільства вона була активною та зберегла її до наших днів. Для країн мусульманського світу релігія стала об'єднуючим чинником формування єдиної ісламської цивілізації.

► Які цивілізації Сходу вирізняють учені?

2. Економічне й політичне становище Китаю

У XVI ст. в Китаї панувала імператорська династія Мін. Китайська імперія охоплювала територію сучасних внутрішніх провінцій Китаю та частину Маньчжурії. Залежними від імперії країнами були В’єтнам, Корея й Тибет. Вища влада належала імператорові, який правив, спираючись на силу-силенну чиновників. Всю територію було переділено на 15 великих адміністративних одиниць.

Китайський імператор

Головне місце в економіці Китаю посідало сільське господарство. Імператори династії Мін на початку свого правління провадили політику, спрямовану на зміцнення селянського господарства. У ті часи було значно вдосконалено знаряддя праці та агротехніку, з одного поля стали збирати два врожаї — навесні та восени, в землю почали вносити добрива. Великих успіхів досягла іригаційна техніка. Китайці прокладали водогони з бамбукових труб, лаштували водяні колеса, зводили дамби.

Усі землі в імперії Мін поділялися на державні та приватні. Переважна більшість державних земель передавалась у довічне користування селянам, які за це мусили сплачувати податки державі й виконувати повинності. Приватними землями володіли переважно великі землевласники. Найбільші землеволодіння в XVI-XVII ст. мали імператори; загалом їм належала третина всіх приватновласницьких земель. Величезними були володіння імператорської родини, знаті, чиновників, які отримували землі від правителів. Із угідь, що перебували у приватному володінні, податки сплачували землевласники, які здавали дрібні ділянки в оренду селянам.

В імперії Мін було створено розгалужену і всеохопну податкову систему. Кожні десять років складали списки платників податків, які зберігались у відомстві фінансів. Селяни мусили виковувати повинності, працювати на будівництві міст, палаців, каналів, Від повинностей можна було відкупитися чи найняти замість себе когось іншого, але це могли дозволити собі тільки заможні люди.

Китайські селяни працюють (малюнок XVII ст.)

Китайський посуд

У Китаї було добре розвинене ремісниче виробництво. Існували дрібні ремісничі майстерні, де працював сам майстер зі своєю родиною та учнями; у великих державних майстернях використовувалася праля прикріплених до них ремісників, У XVI ст. приватних мануфактур ставало дедалі більше, особливо у ткацькому виробництві. За своїм характером вони наближалися до західноєвропейських, їхніми володарями ставали заможні купці й ремісники, а дрібні ремісники або селяни, які не мали інших засобів до існування, — найманими працівниками.

Відносини між імператором та підданими були традиційними відносинами господаря і рабів. На аудієнції в імператора всі міністри повинні були стояти навколішки. Правитель міг самочинно стратити або усунути з посади будь-кого.

► Яка династія правила в Китаї в XVI—XVIІ ст.?

3. Проникнення європейців до Китаю

Перші спроби проникнути до Китаю європейці здійснили в XVI ст. У першій половині XVI ст. португальці намагалися силою заснувати свої поселення на китайському узбережжі. У 40-х рр. XVI ст. вони, підкупивши місцеву владу, заснували торговельну базу на північ від провінції Гуандун. Відверто колонізаторська політика, яку провадили португальці, ігноруючи всі місцеві закони, змусила китайців до рішучих дій, і 1549 р. їх вигнали з Китаю. Португальці зуміли за великі хабарі місцевим чиновникам залишити за собою порт Макао. У другій половши XVI ст. до Китаю стали проникати іспанські колонізатори, а наприкінці століття — голландці. Коли Англія здобула перемогу над Іспанією в боротьбі за панування на морях, вона також виявила зацікавленість у проникненні до Китаю. Династія Мін на той час остаточно занепала і не могла зупинити озброєні ескадри. Силою зброї англійці змусили китайців дати дозвіл на право вести торгівлю через порт Гуанчжоу. Вторгнення XVI-XVII ст. започаткували перетворення Китаю на країну, залежну від європейських колонізаторів. А втім, це сталось аж у XIX ст.

Португальці в Китаї (гравюра XVII ст.)

Голландський форт Зеландія на Тайвані (гравюра XVII ст.)

► Які європейські країни намагалися закріпитися на території Китаю, заснувавши свої колонії?

4. Селянська війна XVII ст. Встановлення династії Цин

У 20-х рр. XVII ст. внутрішнє та зовнішнє становище імперії Мін значно погіршилося. Всередині країни наростало безвладдя, викликане нескінченною боротьбою за владу. Кинута напризволяще армія розвалювалася.

Надмірне оподаткування для додаткового фінансування війська і витрат імператорської сім’ї повністю зруйнували господарства селян, які вже не могли не лише сплачувати податки, а й навіть підтримувати своє існування.

Наприкінці 20-х рр. XVII ст. у північно-західних районах Китаю почастішали стихійні лиха, посухи змінялися повенями, влітку врожай нищила сарана. Доведені до відчаю селяни почали бунтувати. Зрештою, спалахнуло повстання в північній частині провінції Шаньсі. З-поміж його керівників вирізнялися Чжан Сяньчжун і Лі Цзичен.

Китайські воїни XVII століття

Робота з історичними джерелами

Китайський чиновник про становище в Китаї напередодні селянської війни

«В окрузі Яньань протягом року не було дощів. У серпні — вересні народ у містах їв полин, у жовтні стали їсти кору з дерев, на кінець року всю кору було обдерто, — почали їсти крейду Через кілька днів по тому розпухав живіт, люди падали та були приречені на смерть... В усіх повітах за містом викопано великі ями, в кожній з яких ховають по декілька сотень осіб».

• Поміркуйте:

Визначте за цим свідченням одну з причин селянської війни.

Селянські загони почали об’єднуватися, і у 1635 р. постала могутня армія, яка взялася громити урядові війська.

Невдовзі між Лі Цзиченом і Чжан Сяньчжуном виникли суперечки, які ледь не призвели до поразки повстання.

У 1639-1641 рр. розпочалося нове піднесення боротьби. Вплив і популярність Лі Цзичена зростали. У захоплених місцевостях землі роздавали селянам і звільняли їх від податків на три або п’ять років. У 1643 р. Лі Цзичен прийняв титул «Великого полководця, що керується веліннями Неба й відроджує справедливість».

Лі Цзичен

Армія повстанців вирушила в похід на столицю імперії — Пекін. 25 квітня 1644 р. вона зайняла місто. Останній імператор династії заподіяв собі смерть, а Лі Цзичен став імператором.

Скинувши династію Мін і підкоривши Північний Китай, повстанська армія Лі Цзичена виявилася втягнутою в боротьбу проти маньчжурів.

У першій половині XVII ст. в північно-східній частині Китаю існувала маньчжурська держава Маньчжоу-го, Маньчжури вирішили скористатися ситуацією для того, щоб захопити Китай.

200-тисячна армія Лі Цзичена зазнала поразки від величезного війська маньчжурів у червні 1644 р. Полчища загарбників захопили Пекін. Ця подія вважається початком періоду правління маньчжурської династії Цин.

Маньчжури, спираючись на чиновників, які перейшли до них на службу, поступово розширювали зону окупації, витісняючи повстанців на захід. Лі Цзичена було схоплено і вбито. Повстанські загони продовжували боротьбу проти маньчжурів і припинили її лише у 1683 р.

У Китаї остаточно встановилася влада маньчжурської династії Цин, яка правила до 1912 р.

На відміну від попередніх завойовників маньчжури не розчинилися серед місцевого населення, а забезпечили собі відокремлене і привілейоване становище. Головною візуальною відмінністю маньчжурів була косичка, в яку вони заплітали своє волосся. Маньчжурам заборонялося вступати в шлюб з інтими народами Китаю. Таке відособлене становище маньчжурів викликало ненависть з боку підданих упродовж усього періоду їхнього правління.

За формою правління цинський Китай в XVII-XVIII ст. був деспотією. На чолі держави стояв богдихан, наділений необмеженою владою.

Маньчжури

Як і всі попередні імператори Китаю, богдихан вважався Сином Неба. Його особа була священною. Справжнє ім’я богдихана заборонялося промовляти вголос і писати. Народ знав свого правителя тільки за девізом правління, який проголошувався при вступі на трон. Богдихан носив жовтий одяг - символ Сонця. Іншим, крім близьких родичів, заборонялося мати одяг такого кольору, Імператор більшість часу проводив за мурами Забороненого міста в Пекіні в колі родичів і придворних. Коли імператор виїздив з резиденції, то на вулицях міста, де він мав проїхати, наглухо зачиняли вікна та двері, щоб ніхто не міг побачити «божественного образу».

Деспотія — це необмежена законом самодержавна влада, яка характеризується крайньою централізацією і сваволею правителя; держава, керована деспотом.

Богдихан — імператор Китаю за часів династії Цин.

Цинська династія вела майже безперервні загарбницькі війни. До середини XVIII ст. було завойовано всю Монголію, державу уйгурів на південь від гір Тянь-Шаня, східну частину Тибету. Правителі Кореї, В’єтнаму, Бірми богдихан вважав залежними від себе. Але проникнення європейців в Китай і сусідні держави створювало передумови для підриву традиційних устоїв, на яких трималася влада богдиханів. Особливо непокоїла китайських правителів військова перевага європейців і поширення християнства. Зрештою, у 1724 р. з Китаю були вислано всіх католицьких місіонерів та зруйновано всі християнські храми (близько 300). А в 1757 р. китайці закрили всі свої порти для торгівлі з європейцями, крім Гуанчжоу (Кантона). Так було покладено початок майже столітній самоізоляції Китаю.

Маньчжурські воїни (гравюра)

Самоізоляція — політичний курс, який проводили правлячі кола Китаю, Кореї та Японії в XVII—XIX ст., намагаючись максимально обмежити контакти з іншими державами. Метою її була консервація існуючих порядків. Об'єктивно ж ця політика призвела до дедалі більшого технологічного та економічного відставання цих країн від європейських держав, які, врешті-решт, військовою силою змусили скасувати режим самоізоляції.

► Коли в Китаї встановилася династія Цин?

6. Розвиток ремесел і науки. Винаходи

XVI-XVII ст. — період неабиякого розквіту культури Китаю.

Високого рівня досягло ремесло. У часи імперії Мін розвивалися такі галузі, як виробництво шовку, порцеляни, паперу, ювелірна справа, плавлення металу, видобуток солі та ін. Для виробництва паперу використовувався водяний двигун.

Віддавна Китай славився своєю порцеляною. Порцелянові майстерні були державними; величезні прибутки від виробництва надходили до імператорської скарбниці.

Цікаві винаходи було зроблено в морській справі. Для боротьби проти ворожих кораблів китайські майстри винайшли водолазний скафандр та найпростіші міни.

У XVI ст. швидко розвивалась архітектура. Було зведено нові й відреставровано старі палаци, добудовано й частково відновлено Велику Китайську стіну, споруджено чимало мостів великої міцності, деякі з яких збереглися й до наших днів. На будівництві використовувалися такі винаходи, як лебідка. Було вдосконалено водопіднімальне колесо для зрошування землі, а для плавлення металу широко використовувалися ковальські міхи.

Китайська порцеляна

Китайський палац (гравюра кін. XVIII ст.)

Китайські вітрильники - джонки

Лі Шичжень

Водночас із подорожами Колумба та інших європейських мореплавців китайці теж спорядили низку експедицій до берегів Африки та островів Тихого океану. Але китайці, на відміну від європейців, здійснювали ці подорожі з метою звеличити ім’я імператора, а не для того, щоб захопити нові землі та знайти нові ринки збуту.

Технічні відкриття, розвиток мануфактур, подорожі до далеких країн стимулювати розвиток наукових знань.

Для розвитку медицини велике значення мати праці вчених Чжин Чжунцзина «Про тиф», багатотомний «Трактат про дерева і рослини» Лі Шичженя, де було вміщено описи лікувальних властивостей трав, дерев і мінералів.

Китайські вчені почати вивчати наукові праці, що з’являлись у Західній Європі, латину, математику, перекладали китайською математичні терміни.

Наприкінці правління династії Мін у Китаї було видано кілька фундаментальних енциклопедій, що узагальнювати досвід і знання, накопичені в країні. Так, велика енциклопедія Сюй Гуанці «Зібрання книг із сільського господарства» висвітлювала розвиток рільництва не лише в Китаї, а й у Європі; Сун Інсин у своїй технічній енциклопедії розповідав про розвиток ремісничого виробництва у Китаї, а Фан Ічжи створив енциклопедію природничих наук під назвою «Початок законів природи».

Набули розвитку й історичні науки. Тривало написання літопису «Загальне дзеркало, що допомагає управлінню», розпочатого ще в XI ст. За часів династії Цин здійснювалися редагування й перегляд історичних книг з метою створення такого їхнього варіанта, який був би прийнятним для маньчжурів.

У XVI-XVII ст. в Китаї видавались і праці з географії, де узагальнювалися відомості про особливості окремих провінцій, міст, давався опис історичних пам’яток цих місцевостей. Важливе значення для розвитку китайської географії мала праця Гу Яньу «Книга про вади і вигоди областей та уділів Піднебесної».

► Які винаходи були зроблені китайцями у ранній Новий час?

Китайці грають у шашки (китайська гравюра)

6. Образотворче мистецтво

До нашого часу збереглося чимало пам’яток архітектури XVI-XVII ст. Давню монументальність заступала вишуканість. Дахи будинків почали прикрашати орнаментами, кам’яними та дерев’яними скульптурами, з’явилися мармурові мости й різноманітні балюстради. До найвідоміших архітектурних пам’яток династії Мін належать ансамбль Забороненого міста і храм Неба в Пекіні — найбільший палацовий комплекс у світі, головний палацовий комплекс китайських імператорів з XV до початку XX століття.

У живописі XVI-XVII ст. зберігалися традиції, притаманні минулим часам. Найвідоміші майстри тієї епохи — Люй Цаї, Бянь Веньцзін.

Швидко розвивалося мистецтво книжкової гравюри. Уперше в світі в Китаї за часів династії Мін почали виконувати кольорові гравюри по дереву.

У XVII ст. китайська культура почала інтенсивно проникати до Європи. Поширилися китайські методи лікування, адже китайська медицина завжди розглядала людину як єдине ціле, вважаючи, що лікувати треба не лише хворобу, а й весь організм. Ця засада мала величезне значення для розвитку медичної науки.

В усьому світі набули популярності китайська філософія, література, вишукані порцелянові вироби й шовкові тканини. В Європі стало ознакою доброго смаку і вишуканості мати вироби китайських майстрів.

Заборонене місто (сучасний вигляд)

Гравюра

Китайська культура XVI-XVII ст. є невід’ємною складовою світової цивілізації.

Японський імператор (гравюра)

7. Японія в XVI ст.

Розвиток Японії з моменту виникнення держави мав схожі риси із країнами Сходу і Заходу. Японія — це країна, яка свято дотримувалася традицій і водночас активно переймала від інших усе те, що могло їй бути корисним. Тривалий час єдиним джерелом зовнішнього впливу був Китай, у якого і запозичувалося все — від винаходів, релігії до форм політичного управління.

Формально на чолі держави стояв імператор (Небесний Володар). З кінця ХII ст. імператори поступово втрачають владу на користь сьогуна («Великий полководець, який підкорює варварів»). Спочатку сьогуни виконували військові та поліцейські функції, а згодом перебрали на себе і управління державою, залишивши за імператорами лише повноваження верховного жерця японської релігії Синто (синтоїзму).

Синтоїстський храм

Синтоїзм, або Синто («шлях богів»), дуже давня язичницька релігія, в основі якої -лежать вірування у добрих і злих духів, а також обряди, за допомогою яких японці намагалися умилостивити духів. У синтоїзмі існує велика кількість богів, але головною вважається богиня Сонця Аматерасу, від якої походить імператор Японії. Тому світські правителі шануються як посланці Неба. Синтоїзм учить, що за певних умов у божество може перетворитися душа кожної померлої людини. Але для цього необхідно дотримуватися обрядів: молитися, приносити жертви.

На відміну від інших держав Сходу земля у більшості своїй перебувала у власності князів (дайме), проте центральна влада неодноразово вдавалася до конфіскації земель тих князів, які ставали в опозицію до неї або своїм багатством викликали заздрість. Так, зокрема, сталося з родом Едоя з м. Осака, який своїм багатством і впливом викликав роздратування верховного правителя.

На початку Нового часу в Японії продовжував існувати жорсткий поділ суспільства на стани. їх було чотири: воїни, селяни, ремісники і купці. Придворні, священики, лікарі та вчені не входили до жодного зі станів. Також за межами станової системи перебували парії — недоторкані, які виконували найбруднішу роботу.

У становій системі існувала чітка ієрархія. Вищий щабель посідали самураї, які разом з родинами становили близько 10% населення. Приналежність до цього стану передавалась спадково. До нього зараховувалися воїни, князі, чиновники. Всі вони мали привілей носити два мечі та отримувати пайку рису відповідно до свого становища. Самураї за своїм статусом були схожі на європейських рицарів, шляхту. У XVII ст. остаточно склався «кодекс чеснот» самурая — «бусідо», згідно з яким вони мали займатися військовою справою і присвятити своє життя служінню господарю аж до готовності здійснити ритуальне самогубство (харакірі).

Наступну сходинку станової драбини займали селяни. Вони мали годувати самураїв. Селяни не могли залишити своє господарство. Було чітко регламентовано, що вони повинні їсти (кашу з проса, ячменю або пшениці, іноді — рибу) і що вдягати. Рис селяни вирощували лише для самураїв.

Самураї (малюнок XVI ст.)

Ремісники жили переважно у містах і обслуговували, як правило, потреби самураїв.

Купці перебували на найнижчому щаблі станової драбини. Ставлення у суспільстві до них було зневажливим. їхнє життя, як і ремісників, було чітко регламентоване правилами.

У XVI-XVII ст. становий устрій під впливом розвитку товарно-грошових відносин і централізаторської політики держави починає поступово руйнуватися.

Помітним стає майнове розшарування серед різних прошарків суспільства.

На початку Нового часу країна після тривалого періоду боротьби остаточно розділилася на декілька сотень володінь князів. Кожен князь після зміцнення своєї влади намагався налагодити мирне життя. Це сприяло господарському піднесенню країни, розвитку міст (особливо на півдні країни) і зовнішній торгівлі. Саме в цей час популярними серед японців стають соєвий соус, сир тофу, а в житлах з Являються розсувні перегородки і стіни з дерев’яних рам, обтягнутих папером. Остаточно сформувалася культура чаювання — «Чайна церемонія».

Важливі зміни в Японії відбулися з появою на Далекому Сході європейців. Першими у 1543 р. до Японських островів прибули португальці. Європейці привезли з собою не тільки нові товари, а й християнство. Завдяки місіонерській діяльності єзуїтів воно набуло значного поширення. Також японці ознайомилися із вогнепальною зброєю. Це мало далекосяжні наслідки для країни.

Японські селяни

Чайна церемонія (малюнок XVIII ст.)

Живописець і каліграф X. Коецу створив вишукану у своїй простоті чайну чашку, на якій відтінки кольору плавно переливалися. Вона отримала назву «Фудзі-сан» (за ім’ям священної гори японців). Ця чашка стала вершиною майстерності художника. Завдяки чайній церемонії японці навчилися бачити в малому — безкінечне, а в простому — прекрасне.

Правитель невеликого князівства Ода Нобунага, переозброївши свою армію та застосувавши нову тактику та зброю, підкорив спочатку сусідні князівства, а згодом захопив і столицю Кіото. Усунувши сьогуна від влади, він продовжив підпорювати князів і незабаром об’єднав більшу частину країни. У своїх володіннях Нобунага провів низку реформ: впорядкував збір податків і грошовий обіг, запровадив єдину систему мір, прокладав дороги, заохочував торгівлю, ремесло, суворо боровся з розбійниками, підтримував християн. Але проти правителя визріла змова серед його воєначальників, які примусили його здійснити ритуальне харакірі.

Португальські моряки домовляються про торгівлю з японцями

Ода Нобунага (мініатюра, XVI ст.)

Тойотомі Хідейосі (мініатюра, XVI ст.)

Проте заколотники не втримали владу, і справу Набунаги продовжив його соратник Тойотомі Хідейосі.

Хідейосі завершив об’єднання країни, Імператор призначив його «першим міністром». Він здійснив перепис населення. Усіх самураїв було взято на державну службу. Селян прикріпили до своїх господарств і заборонили мати будь-яку зброю (навіть серпи і коси).

Були скасовані цехові обмеження з ремісників і купців. Хідейосі почав карбувати золоті та срібні монети. Натомість він підозріло ставився до європейців. Після того, як вони відмовилися допомогти йому у створенні флоту, Хідейосі у 1587 р. наказав усім європейцям і християнам залишити країну протягом 20 днів. Хто не підкорився, був страчений.

У 1592 р. Хідейосі розпочав війну за підкорення Кореї. Для цього він спорядив 150-тисячиу армію, яка досить швидко оволоділа Корейським півостровом і вступила в Сеул. Більшість корейської знаті підкорилася завойовникам, а правитель утік до Китаю. Але корейський флот продовжив боротьбу. Корейці створили броньовані кораблі-черепахи, які розгромили японський флот і перерізали сполучення з Японією-Японська армія опинилась у скрутному становищі. Проти неї спалахнуло народне повстання, а також розпочали дії китайські війська. Розбита японська армія відступила до узбережжя, де чинила опір до 1598 р. Того ж року помер Хідейосі, тож залишки армії повернулися на батьківщину.

► Який стан суспільства Японії був привілейованим?

► Які європейські мореплавці першими дісталися Китаю та Японії?

► Чим уславився Хідейосі?

8. Сьогунат Токугави. «Закриття» країни

Смерть «першого міністра» спричинила спалах боротьби за владу між князями. Переміг соратник Хідейосі Іеясу Токугава. У битві біля Секігахари він здобув блискучу перемогу і в 1603 р. від імператора отримав титул сьогуна. Іеясу зумів перетворити цей титул у спадковий, тож його наступники правили Японією більш ніж 250 років.

Токугава (мініатюра, XVII ст.)

Столиця Едо (гравюра)

Галландські купці (японська гравюра)

Сьогун домігся зміцнення центральної влади: встановив контроль над містами, копальнями, зовнішньою торгівлею, зосередивши у своїх руках до 25% доходів держави. Натомість він не ліквідував князівства, а створив систему контролю за правителями. Кожен князь мав жити рік у новозбудованій столиці Едо (тепер Токіо), стаючи таким чином заручником, а рік — у своїх володіннях. Але коли князь виїздив зі столиці, то мав залишити у заручниках найближчого родича.

Щоб уникнути змови, Іеясу оточив себе лише відданими васалами, а охорона його замку була доручена загону спеціально навчених жінок, які служили довічно.

Буддизм було визнано державною релігією, а кожну родину приписано до визначеного храму. Офіційною ідеологією проголошувалося конфуціанство. Іеясу завершив розправу з християнами, а в 1639 р. проголосив «закриття» Японії. Іноземці (тільки голландці) могли торгувати з країною лише через один порт під пильним контролем чиновників.

«Закриття» країни та деспотичне правління сприяли господарському піднесенню, з'явились перші мануфактури. Але зворотним боком цього процесу було розорення селян і технічне відставання країни.

Ще одним здобутком сьогуна стало поширення грамотності та друкарства. В Едо заснували Центральну академію. Поширення друкованих книжок сприяло піднесенню японської літератури, видатним представником якої став поет Мацуо Басьо, автор славетних тривіршів — хоку.

XVII ст. — початок зародження в Японії народного театру кабукі («пісні й танці»), в якому всі ролі виконують лише чоловіки. Спочатку влада переслідувала театр, самураям навіть заборонялося відвідувати його вистави. У той же період з'являється японський ляльковий театр.

► Які європейські мореплавці першими дісталися Китаю та Японії?

► Чим уславився ХІдейосі?

Театр кабукі (мініатюра)

Висновки

У ранній Новий час цивілізації Сходу, на відміну від європейської, продовжували розвиватися у своєму традиційному руслі. Великі географічні відкриття вказали європейцям шлях на Схід, де вони зіткнулися з іншим способом життя, мислення, традицій.

В Китаї у середині XVII ст. відбулась зміна династії в результаті селянської війни і навали маньчжурських племен. Проте китайці вважали династію Цин чужою. Прагнення утримати владу призвело до закриття Китаю (1757 р.) для європейців, які, на думку маньчжурів, підривали їхній авторитет і владу.

Культура Китаю розвивалась у межах тих традицій, що сформувалися за часи існування китайської цивілізації. Натомість у XVI-XVII ст. китайські митці виходили за межі традиційних канонів: їх стала цікавити людська особистість.

На початку Нового часу Японія була роздроблена на декілька сотень князівств. Влада імператора була номінальною. Проте в XVI ст. в країні стали помітними процеси централізації, які завершилися об’єднанням країни під деспотичною владою сьогуна з роду Токугава.

Закріпимо знання

1. Що спільного між цивілізаціями Сходу? Яку роль відігравала держава в цивілізаціях Сходу?

2. У чому сутність феномену влади як власності? Яку роль відігравала приватна власність у цивілізаціях Сходу?

3. Як була влаштована система управління Китаю за часів імперії Мін?

4. Яка подія сприяла зміні династії Мін на династію Цин в Китаї?

5. Складіть таблицю «Розвиток культури в Китаї» за схемою:

6. З яким станом європейського суспільства схожі самураї?

7. Хто такий сьогун? Коли в Японії був встановлений сьогунат родини Токугава?

8. Чому правителі Китаю та Японії пішли на «закриття» своїх країн для європейців?

9. Порівняйте владу імператора династії Цин, сьогуна Японії з європейськими абсолютними монархами.

• Запам’ятайте дати:

1516 р. — португальські мореплавці дісталися Китаю.

1543 р. — португальські мореплавці дісталися Японії.

1603 р. — початок правління сьогуна Іеясу Токугави.

1644 р. — початок правління маньчжурської династії Цин у Китаї.

1639 р. — «закриття» Японії.

1757 р. — «закриття» Китаю.

А тим часом в Україні...

1550-ті рр. — заснування першої Запорозької Січі.

1649-1764 рр. — існування Української козацької держави — Війська Запорозького (Гетьманщини).

скачать dle 11.0фильмы бесплатно