§ 20. ЗОВНІШНЯ І КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

1. Причини і початок Кримської війни

У 30-50-ті рр. зовнішньополітичні претензії самодержавства безперервно зростали. Микола І почувався вершителем долі Європи, рятівником європейських монархів від революцій. Особливо зміцніли його позиції після участі в розгромі повстання в Угорщині 1849 р. Однак Микола І не враховував зростаюче невдоволення Заходу посиленням впливу Росії. Не враховував він також і те, що вона залишалась відсталою в соціально-економічному плані країною. Як наслідок, її становище в системі європейських держав ставало дедалі нестабільнішим, що й виявила Кримська війна.

Витоки конфлікту пов’язані із так званим «східним питанням» - боротьбою європейських монархів за території ослабленої Османської імперії. Росія в цій боротьбі ставила за мету посилити свій вплив на Балканах і захопити протоки Босфор і Дарданелли, які з’єднують Чорне і Середземне моря. Микола І мріяв «покласти кінець «східним питанням» - самостійно повністю розгромити Османську імперію. При цьому вирішилося б питання проток (Босфор і Дарданелли), Росія захопила б вільний вихід у Середземне море, необхідний для розвитку хлібної торгівлі на Півдні. Російський уряд також твердив, що має намір захистити православне населення Болгарії, Сербії, Чорногорії та Греції, яке страждало під гнітом ісламської Туреччини. Тому уряд на початку 50-х рр. свідомо йшов на загострення відносин із Османською імперією, розраховуючи на нейтралітет Франції та Англії, підтримку Австрії і Пруссії.

Але розрахунки Миколи І і російської дипломатії виявилися помилковими. Англія, Франція та Австрія намагалися усунути Росію на Балканах, на Кавказі та в Закавказзі. Офіційно декларуючи, що вони намагаються забезпечити цілісність Туреччини, західні держави насправді прагнули зміцнити тут свої власні позиції. Вони заявили про те, що будуть захищати Туреччину від агресії Росії.

Приводом до війни стала суперечка про те, якій общині у Палестині володіти ключами від Віфліємського храму, закладеного на тому місці, де, за переказами, народився Ісус Христос. Микола І стверджував, що обстоює інтереси православної общини. Але ключі віддали католикам, яких захищала Франція. Під виглядом захисту православної церкви і для тиску на Османський двір 1853 р. Росія окупувала Молдову та Валахію, князівства, які залежали від Туреччини. Англія і Франція, що уклали секретний договір проти Росії, підштовхували турецький уряд до оголошення війни. Маючи таку підтримку, восени 1853 р. Туреччина почала воєнні дії на Дунаї і в Закавказзі. Для всіх учасників конфлікту війна мала загарбницький характер, кожний з її учасників намагався посилити свою колоніальну присутність на Близькому Сході та в Південно-Східній Європі.

Павло Нахімов

Початок війни для Туреччини склався вкрай невдалим. На Чорному морі ескадра адмірала П. Нахімова напала на турецький флот у Синопській бухті, майже повністю знищила його і зруйнувала берегові укріплення. В Закавказзі російська армія спільно з грузино-вірменським ополченням зупинила просування турецьких військ і завдала їм поразки. Вдалими виявилися воєнні дії Росії на Дунаї. Усе це змусило Англію і Францію несподівано для Миколи І прямо втрутитися в конфлікт. У Чорне море увійшов флот союзників, які уклали союз із Туреччиною. Союзники почали воєнні дії. Офіційна англійська та французька преса заявляли, що їхні країни намагаються захистити Туреччину від прямої агресії Росії.

Масштаби конфлікту зростали. Англо-французькі ескадри напали на портові міста Російської імперії. У Чорному морі обстріляли Одесу, Миколаїв, Новоросійськ. Балтійський флот був блокований у Кронштадті. Одночасно Австрія поставила вимогу вивести війська із Дунайських князівств. Потрапивши фактично в міжнародну ізоляцію, Микола І дав наказ залишити ці території. Невдовзі туди увійшла австрійська армія.

2. Оборона Севастополя. Поразка у Кримській війні та наслідки її для Росії

Новий етап війни розпочався у вересні 1854 р., коли в Криму, поблизу Євпаторії, висадився англо-франко-турецький десант. Невдовзі до них приєдналися війська королівства Сардинія. Головний удар спрямовувався на Севастополь - основну чорноморську військово-морську базу Росії, яку союзники планували захопити з суходолу. Перемоги, одержані союзниками над російськими військами, відкрили їм шлях на Севастополь. У жовтні 1854 р. почалася його героїчна оборона, що тривала 11 місяців. Нею керували віце-адмірал В. Корнілов, а після його загибелі - віце-адмірал П. Нахімов.

Захисники Севастополя потрапили в дуже скрутне становище. Союзники мали переваги в чисельності і для оборони були залучені моряки флотських екіпажів. Місто не мало укріплень на суходолі, тому жителі міста і солдати у стислий термін звели оборонну лінію, головне значення в якій надавалося бастіону на Малаховому кургані, що височів над Севастополем. Вітрильники, які не могли протистояти швидкохідному паровому флоту союзників, довелося затопити в Севастопольській бухті і таким чином закрити доступ у місто з моря.

Оборона Севастополя стала однією з найкровопролитніших і найтяжчих битв Кримської війни. Захисники постійно відчували нестачу боєприпасів, їхні гладкоствольні рушниці стріляли на 300 кроків, а нарізні рушниці противника - на 1200 кроків. Але місто боролося мужньо: зруйновані вдень оборонні споруди відновлювали за ніч, постійно робилися нічні вилазки до ворожих позицій, які завдавали ворогові відчутних втрат. Відвагу виявляли не тільки солдати, матроси, командири, а й цивільне населення Севастополя - жінки і діти. Учасниками оборони були видатний хірург М. Пирогов, письменник Л. Толстой, який яскраво змалював мужність захисників міста у своїх «Севастопольських оповіданнях». Одним із героїв Севастополя став українець з Вінниччини матрос П. Кішка.

Навесні 1855 р. дії союзних військ активізувалися, їхні сили нараховували 173 тис. проти 75 тис. захисників, вони вдалися до бомбардувань і штурмів міста. Однак тільки наприкінці серпня, коли було взято Малахів курган, приймається рішення залишити фортецю. По плавучому мосту через бухту захисники дісталися північного берега. Коли союзники увійшли в місто, вони знайшли лише руїни.

Незважаючи на перемоги, одержані в Закавказзі, де російська армія захопила важливу фортецю Карс, здача Севастополя зумовила закінчення війни. 1856 р. було підписано Паризький мирний трактат, згідно з яким:

- Росія і Османська імперія позбавлялися права мати флот і бази на Чорному морі;

- Росія втрачала гирло Дунаю і південь Бессарабії;

- в обмін на повернення їй міст Криму Росія відмовлялася від фортець на Кавказі;

- Чорне море і протоки оголошувалися вільними для торговельних суден усіх країн.

Паризький договір завдав удару по міжнародному престижу Росії і відкрив шлях економічному проникненню капіталістичних держав у Чорноморський регіон. Наслідки Кримської війни для внутрішнього життя Росії були тяжкими. Війна виявила економічну відсталість Росії, невідповідність її державного апарату своєму призначенню. На фоні мужності і самовідданості солдатів та офіцерів це призвело до зростання невдоволення у країні. Новий уряд, який прийшов до влади після смерті Миколи І у 1855 р., змушений був почати докорінні реформи в Росії.

3. Колоніальна політика Росії

У другій половині XIX ст. Росія продовжує формуватися як імперська багатонаціональна держава. Поразка у Кримській війні позбавляла Росію реальних шансів на загарбання територій Османської імперії. Вона не мала можливості економічно конкурувати з розвинутими країнами, тому до кола її інтересів потрапляють прикордонні райони Азії, які Росія прагнула контролювати. До середини 60-х рр. Російська імперія «вирішила» проблему Кавказу. Після загарбання на початку століття Закавказзя такі області, як Чечня, Дагестан, Адигея, перетворилися на бар’єр, що відокремив Грузію, Вірменію, Азербайджан від Росії. Від 1817 р. велася війна за підкорення. Особливо жорстокого характеру набула вона тоді, коли боротьбу очолив імам Шаміль. Талановитий воєначальник, організатор, він не тільки громив російські війська, а й створив свою державу. 1859 р. він зазнав поразки і потрапив у полон. До 1864 р. останні осередки опору в горах Кавказу були знищені.

Великими були територіальні придбання Росії в Середній Азії. У 40-60-ті рр. приєднуються рештки казахських земель. Росія вийшла до кордонів розвинутої азійської цивілізації. У той час її представляли три держави: Кокандське ханство, Хівинське ханство і Бухарський емірат. На відміну від кочовиків Казахстану, узбеки, туркмени, таджики мали розвинуте землеробство, міста, тут сходилися торговельні шляхи з Центральної Азії та Росії. Особливо багатим і великим було Кокандське ханство. Саме багатства цього регіону і вабили найбільше Російську імперію. Наступ Росії диктували військово-стратегічні інтереси: випередити Англію і не допустити проникнення її в цей регіон з Індії. Певне значення мали постійні набіги і грабунки, особливо з боку Коканду, на Казахстан, що потребувало величезних витрат на будівництво військових укріплень. Викликала інтерес Росії і бавовна, потрібна для текстильної промисловості Росії.

У 60-ті рр. почався наступ у Середній Азії. 1868 р. Кокандське ханство і Бухарський емірат, а 1873 р. - Хівинське ханство визнали залежність від Росії. Пізніше було приєднано Туркменію. Царській владі, як і на Кавказі, у Середній Азії довелося боротися з міжусобицями, війною кланів, работоргівлею. Але водночас насаджувалась адміністративна система, нав’язувались російські закони, руйнувалися традиційні структури, які лежали в основі східних суспільств. Середня Азія не потребувала допомоги росіян, намагаючись самостійно вирішити свої проблеми. Населення зустрічало їх вороже. Прагнучи вистояти у протистоянні нищівній зовнішній силі, вони об’єднувалися під зеленим прапором ісламу.

4. Російсько-турецька війна 1877-1878 рр.

Головним питанням зовнішньої політики Росії після Кримської війни було скасування Паризького договору, умови якого створювали загрозу для захисту її південних регіонів. Скориставшись поразкою Франції у війні з Пруссією 1871 р., російський уряд оголосив про свою відмову виконувати вимоги Паризького трактату. Щоб відновити вплив Росії в Південно-Східній Європі, потрібно було представити її в новій ролі на Балканах: як захисницю інтересів південних слов’ян від османського панування, яке загрожувало не тільки їхній культурі, а й самому існуванню народів. Росія стверджувала, що підтримувала своєю зовнішньою політикою православні та слов’янські народи в Османській імперії і раніше, але відтепер ця підтримка трансформувалася в офіційну ідею слов’янської єдності. Ця ідея дістала підтримку в російському суспільстві, яке гаряче співчувало пригнобленим балканським народам.

У 1875-1876 рр. у Боснії, Герцеговині, Болгарії відбулися великі повстання проти турецького гноблення. Офіційні кола в Англії і Австро-Угорщині підтримали Туреччину у їх придушенні. А в Росії громадськість висловилася за надання допомоги повстанцям. У країні ширився рух на підтримку братів-слов’ян: збиралися пожертвування, формувалися загони добровольців. Російський уряд поставив вимогу надати автономію Боснії, Герцеговині й Болгарії, а після відмови у квітні 1877 р. оголосив війну Османській імперії під гаслом «захисту братів-слов’ян». У війну проти Туреччини вступила також і Румунія.

Дмитро Скобелєв

Воєнні дії розгорнулися на двох фронтах - на Балканах і в Закавказзі. Улітку 1877 р. російська армія успішно форсувала Дунай, і передовий її загін під командуванням генерала І. Гурка звільнив стародавню столицю Болгарії - Тирново, а потім зайняв стратегічно важливий Шипкінський перевал. Російська армія переважала турецьку бойовими якостями. Але ще важливішим виявився її високий моральний дух - уявлення про свою високу визвольну місію щодо братських православних слов’янських народів. До того ж до російської армії приєдналися загони болгарського ополчення. До героїчних епізодів війни належить захист російськими солдатами і болгарськими ополченцями Шипкінського перевалу. Шість тисяч захисників із серпня 1877 р. до січня 1878 р. протистояли 20-тисячному турецькому загону. В зимових умовах офіцери, солдати й ополченці, що гинули від холоду в окопах, відстояли перевал і захистили від винищення османами населення Північної Болгарії.

Ще однією важливою подією війни стало здобуття могутньої фортеці Плевни у грудні 1877 р. Війська під командуванням генералів І. Гурка та Д. Скобелєва здійснили героїчний перехід через вкриті снігом перевали й зупинилися за 12 км від Стамбула. Тільки загроза воєнного конфлікту з Англією та Австро-Угорщиною змусила відмовитися взяти місто штурмом. У березні 1878 р. в Сан-Стефано було підписано мирний договір, за яким:

- Росія повернула собі частину Бессарабії, отримала фортеці в Закавказзі Карс і Батум і велику контрибуцію;

- Туреччина визнала незалежність Болгарії, Сербії, Румунії і Чорногорії.

Але під тиском країн Заходу договір було переглянуто в липні 1878 р. на конгресі в Берліні. За його ухвалою:

- від Болгарії відокремлюються Македонія (її повернули Туреччині) та автономна область Румелія;

- Австро-Угорщина дістала право окупувати Боснію і Герцеговину.

Такі рішення Берлінського конгресу не задовольнили ні Туреччину, ні слов’янські держави Балканського півострова, ні країни Європи, ні Росію. Так закладався ґрунт для нових конфліктів на Балканах, а півострів перетворювався на «пороховий льох» Європи.

5. Переорієнтація зовнішньої політики Росії. Франко-російський союз

Кінець XIX ст. став для Росії часом активізації зовнішньої політики. Як і всі європейські країни, вона активно шукала і міняла союзників. В 70-ті рр. тісні економічні, династичні та традиційні політичні зв’язки з Німеччиною привели Росію в Союз трьох імператорів (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія). Він був створений за ініціативою канцлера німецької імперії Бісмарка і спрямований на ізоляцію Франції. Але союз виявився тимчасовим (1872-1878). Відмова Німеччини і Австро-Угорщини підтримати Росію у війні з Туреччиною в 1877-1878 рр. та на Берлінському конгресі призвела до його розпаду. Прагнення німецького кайзера до посилення могутності імперії змусило російську дипломатію шукати нових союзників.

З кінця 70-х рр. відбувається зближення самодержавної Росії та республіканської Франції. Незважаючи на різницю політичних режимів, вони виявили спільність політичних, економічних та стратегічних інтересів. Агресивні плани Німеччини в Європі однаково загрожували як безпеці кордонів Франції, так і безпеці Росії. Конфронтацію між Росією та Німеччиною також посилювала боротьба за сфери впливу, особливо на Балканах та Далекому Сході. Тільки Франція могла надати допомогу в реалізації військово-політичних планів російського уряду. Військово-політичний союз посилювався економічним фактором. Франція стала основним кредитором російського уряду. Для розвитку російської промисловості велике значення мав експорт французького капіталу. Результатом діяльності російської і французької дипломатії став початок оформлення в першій половині 90-х років франко-російського союзу: укладення консультативного пакту (1891) і таємної військової конвенції (1892). Це забезпечило Франції та Росії не тільки взаємний захист у разі конфлікту з країнами австро-німецького блоку, а й взаємну підтримку в майбутніх зовнішньополітичних акціях.

Висновки

У Кримській війні російський царат, який мав величезні людські та матеріальні ресурси, зіткнувся з розвинутими капіталістичними країнами Заходу. Поразка у війні стала вироком спробам відігравати роль великої європейської держави без скасування кріпацтва, реформи соціально-політичної системи, розвитку економіки на індустріальних засадах. Боротьба Росії за нове місце в системі європейських держав починається з Балкан, де вона виступила в новій ролі - як захисниця інтересів слов’янських народів. Зароджується нова концепція російської політики - панславізм. В умовах зростання міжнародної напруженості Росія веде активний пошук союзників. В кінці XIX ст. виникає франко-російський союз, що мав антинімецьке спрямування.

Запитання і завдання

1. Назвіть причини і привід до Кримської війни.

2. Розкажіть про оборону Севастополя.

3. Назвіть умови Паризького договору. Якими були його наслідки?

4. Назвіть головні причини та напрями колоніальної експансії Росії.

5. Визначте мету зовнішньої політики Росії на Балканах у другій половині XIX ст.

6. Назвіть головні події російсько-турецької війни 1877-1878 рр. та їхні наслідки.

7. Схарактеризуйте причини зближення Росії та Франції наприкінці XIX ст.

Документи та матеріали

Із записки генерала Р. Фадєєва до міністерства закордонних справ

«...Усі розуміють, що Константинополь - ніщо, що «східне питання» є питанням про Дарданелли і ні про що більше, як про Дарданелли, що все без винятку у великому питанні - і твердість у вирішенні його, і порядок влаштування турецької спадщини - залежить від того єдиного, хто стане твердою ногою в Дарданеллах...

Розумні люди на Сході... розуміють чітко, що віковічне питання вирішується нині швидко і нестримно до кінця... що шукачів цього володіння тільки двоє - Росія або морські держави (які кладуть руку на протоки від імені Європи)... і що Росія не може відступити у цій справі... Оволодіння протоками, відтинаючи Європу від Азії, одразу вирішує «східне питання...».

Хрестоматия по истории СССР. - М., 1952. - Т. III. - С. 612-613.

1. У чому полягає суть «східного питання»?

2. Про яку мету політики Росії на Балканах свідчить ця записка? Чим вона відрізняється від публічних заяв Росії?

Запам’ятайте дати

1853-1856 рр. - Кримська війна

1856 р. - Паризький мирний договір

60-90-ті рр. XIX ст. - завоювання Росією Кавказу і Середньої Азії

1877-1878 рр. - російсько-турецька війна

1878 р. - Берлінський конгрес

1891-1892 рр. - початок оформлення франко-російського союзу

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Всесвітня історія 9 клас Білоножко", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)