§ 13. Франція

За цим параграфом ви зможете:

- розповідати про франко-німецьку (франко-прусську) війну;

- давати оцінку подіям Паризької комуни;

- характеризувати розвиток Третьої республіки у Франції.

Пригадайте:

1. Коли у Франції існували Друга республіка і Друга імперія?

2. Який зовнішньополітичний курс проводив Наполеон III?

3. Яка країна стояла на чолі об’єднання Німеччини? Яким методом це об’єднання здійснювалося?

1. Франко-німецька (франко-прусська) війна

Причиною франко-німецької (франко-прусської) війни стало суперництво між Францією та Пруссією за гегемонію в Центральній Європі. Франція, яка остерігалася зміцнення Пруссії, намагалася перешкодити об’єднанню німецьких земель під її верховенством. Обидві країни прагнули війни, щоб остаточно розв’язати суперечності, які назрівали.

Французька артилерія

В. Камфаузен. Наполеон III і Бісмарк бесідують після битви під Седаном

Поштовхом до війни стали династичні суперечки навколо іспанського трону. У 1868 р. в Іспанії відбулася революція, унаслідок якої королеву Ізабеллу II було позбавлено престолу. Правлячі кола Іспанії тим часом вели пошуки нового монарха. У липні 1870 р. престол запропонували родичеві прусського короля Леопольду Гогенцоллерну. Боячись опинитися між двох вогнів, Франція почала наполягати на тому, щоб кандидатура Леопольда як претендента на престол не розглядалася ні тоді, ні будь-коли в майбутньому. Подальші наполягання Франції закінчилися тим, що прусський король Вільгельм І надіслав французькому послу «Емську депешу», підкориговану канцлером Отго фон Бісмарком. У ній, зокрема, містилася фраза про те, що «Його Величність король відмовляється прийняти французького посла».

Французький уряд сприйняв це як образу й 19 липня 1870 р. оголосив війну Пруссії. Майстерно розіграна О. фон Бісмарком провокація мала успіх. Пруссія в очах громадськості виступала як жертва агресії.

Почавши війну, Франція виявилася непідготовленою до неї. її армія поступалася прусській як кількісно (250 тис. проти 400 тис. вояків), так і якісно.

На початку серпня три німецькі армії вторгайся в межі Франції. 20 серпня 1870 р. 80-тисячну французьку армію було оточено в районі фортеці Мец (капітулювала 27 жовтня 1870 р.), а 1 вересня така сама доля спіткала 100-тисячне військо під командуванням маршала Патріса Мак-Магона в районі міста Седан, де перебував і сам імператор Франції Наполеон III. 2 вересня 1870 р. після нетривалих переговорів Наполеон III підписав акт про капітуляцію французької армії.

► Якими були причини франко-прусської війни? Що було приводом до її початку?

► Біля якого міста імператор Франції Наполеон III був змушений капітулювати разом з армією?

2. Повалення Другої імперії. Франкфуртський мир

Звістка про полон імператора сколихнула Париж. 4 вересня 1870 р. населення вийшло на вулиці міста. Францію було проголошено республікою (Третя республіка у Франції). Влада перейшла до Тимчасового уряду національної оборони, який представляв блок опозиційних політичних сил — від монархістів до радикально налаштованих республіканців. Його очолив генерал Луї Трошю.

К. Фрейберг. Здача Меца

Прагнучи припинити війну, новий уряд запропонував Пруссії перемир’я і сподівався в подальшому домовитися про почесний мир. У відповідь Пруссія висунула відверто загарбницькі вимоги.

Республіканці, які прийшли до влади у Франції, вважали прийняття таких умов національним приниженням. Вони боялися, що на республіку впаде тінь підозри в зраді державних інтересів.

Отже, становище, у якому опинилася Франція, не залишало надій на швидке завершення війни. 16 вересня 1870 р. прусські війська з’явилися на підступах до Парижа. Місто було повністю блоковано. 27 жовтня 1870 р. французька армія, оточена в Меці, капітулювала.

Залишалося закликати народ Франції до загальнонародної війни за визволення країни. Але побоювання того, що національно-визвольна війна може перерости в громадянську, як це сталося в 1792-1793 рр., стримувало уряд від такого кроку. Він дійшов висновку, що немає іншого виходу, як укласти мир на умовах, запропонованих Пруссією, і почав очікувати на сприятливий момент. Тим часом він лише імітував національну оборону, за що отримав назву «уряду національної зради».

Затягування війни поставило Парижу нелегке становище. Його гарнізон налічував майже 500 тис. озброєних людей — погано навчених, але боєздатних в умовах міста. Тому прусська армія не наважувалася відразу йти на штурм, а вдалася до тривалої облоги. 325-тисячне вороже військо оточило місто й наприкінці грудня 1870 р. почало обстрілювати його з важкої артилерії.

Громадяни опинилися перед загрозою холоду і голоду. Процвітав «чорний ринок». Неможливість підвезення сировини й вивезення готової продукції паралізували промисловість, а разом із нею і всю ділову активність мільйонного міста. Тисячі родин існували завдяки винагороді, яку одержували за службу в Національній гвардії,— 1,5 франка на день. Жителі міста не могли оплачувати квартири, промисловці й торговці — повернути взяті кредити.

План Трошю (Глава уряду Національної оборони генерал Трошю вручав пруссъкому королю Вільгельму I ключі від Парижа). Карикатура

У місті зростала соціальна напруженість, де на тлі напівголодного існування більшості його жителів особливо впадала в око ситість мешканців багатих кварталів.

Усю відповідальність за поразку у війні, зловживання, голод парижани небезпідставно покладали на уряд. Невдоволення ним іноді виливалося в стихійні повстання. Так відбулося, зокрема, 31 жовтня 1870 р., коли стало відомо, що уряд хоче вступити в переговори з Пруссією. Національні гвардійці заарештували й утримували як заручників міністрів. Тим самим було зірвано перемир’я, підготовлене Адольфом Тьером, главою уряду.

За таких умов головне своє завдання уряд вбачав не в обороні столиці, а в угамуванні парижан.

На початку 1871 р. становище, що склалося, уряд оцінив як безнадійне. Усі спроби прорвати блокаду виявилися марними. Далі відтягувати укладення миру було неможливо.

Адольф Тьєр

Для нейтралізації опозиції закрили демократичні паризькі клуби, які виконували роль політичних партій, і низку опозиційних газет.

На репресії парижани відповіли новою спробою повстання. Придушивши його, уряд остаточно розв’язав собі руки.

У той час у Дзеркальній залі Версальського палацу прусського короля Вільгельма І у присутності правителів німецьких держав було проголошено німецьким імператором. 28 січня 1871 р. між Францією та об’єднаною Німеччиною було підписано перемир’я. За його умовами форти Парижа та армійські запаси зброї передавалися німцям. Однією з умов перемир’я за наполяганням О. фон Бісмарка було схвалення умов мирного договору Національними зборами.

На виборах до Національних зборів Франції перемогли сили, які виступали за негайне укладення миру — монархісти й частина республіканців. Головою виконавчої влади збори призначили А. Тьєра. Він подав на розгляд попередні умови миру, які передбачали передачу Німеччині Ельзасу та частини Лотарингії, а також виплату 5 млрд франків контрибуції. Національні збори схвалили угоду. Остаточно мир було підписано у Франкфурті 10 травня 1871 р.

Контрибуція — грошова сума, яку накладає держава-переможець на переможену державу або на населення захопленої території.

Після затвердження Франкфуртського договору Національними зборами Франції депутати від Ельзасу і Лотарингії, зі сльозами на очах залишаючи зал засідань, заявили: «Ми проголошуємо, що ельзасці та лотарингці належать і будуть належати французькій нації. Ми присягаємося самі, від імені наших виборців, від імені наших дітей і дітей їхніх дітей, що будемо французами, будь-якими засобами будемо домагатися цього в узурпатора».

► На яких умовах було підписано мир між Францією та Німеччиною?

3. Паризька комуна

Паризька комуна 1871 р. — повстання населення, доведеного до відчаю голодом і злиднями внаслідок франко-прусської війни.

Паризька комуна завершила цикл демократичних за духом повстань, які періодично виникали у Франції протягом XIX ст. її керівниками були діячі, які вірили в те, що ціною героїчних зусиль можна встановити на землі царство свободи та справедливості. Вони вважали себе продовжувачами справи революціонерів кінця XVIII ст.

Від попередніх революційних виступів Паризька комуна відрізнялася тим, що вона значною мірою була зумовлена суперечностями індустріального суспільства. їй передували роки безпрецедентного в історії Франції економічного піднесення, яке, проте, мало і зворотний бік — різке зубожіння значної кількості дрібних власників. Вони йшли працювати на заводи і фабрики, де умови праці були вкрай важкими, а заробітна плата — мізерною. Машинне виробництво знецінювало досвід і кваліфікацію колишніх ремісників і мануфактурних робітників.

Накопичена ненависть до експлуататорів раніше чи пізніше вирвалася б на поверхню. Поштовхом до повстання парижан стало невдоволення політикою уряду А. Тьєра. Укладення миру з Німеччиною спровокувало обурення парижан, які до того ж підозрювали А. Тьєра в прагненні відновити монархію.

У той час значна кількість демократів вбачала захист від реакції та реставрації монархії в децентралізації влади. Парижани вимагали відновлення самоврядування столиці. У ролі захисників інтересів парижан виступала Національна гвардія — найбільш організована сила столиці. 24 лютого 1871 р. було утворено Республіканську федерацію Національної гвардії на чолі з Центральним комітетом. Фактично Національна гвардія стала центром опозиції уряду.

Приводом до початку повстання стало припинення виплати винагород солдатам Національної гвардії. У місті, економіка якого ще не відродилася, тисячі людей залишилися без засобів до існування. Коли Національні збори анулювали відстрочення з виплати заборгованості, за лічені дні до виплати було пред’явлено 150 тис. боргових зобов’язань.

18 березня 1871 р. за наказом уряду війська здійснили спробу захопити артилерію Народної гвардії, що була зосереджена на Монмартрському пагорбі. їхній рух перепинили жінки, і солдати відступили без бою.

Барикади комунарів

Через це А. Тьєр віддав наказ про евакуацію урядових установ до Версаля. Разом з урядом зі столиці виїхали представники заможних верств суспільства. Єдиною авторитетною силою в Парижі залишився ЦК Національної гвардії, який перебрав на себе владу в столиці та призначив на 26 березня 1871 р. вибори до Паризької комуни (так за традицією у Франції називався орган самоврядування Парижа). Спроби примирити уряд і ЦК Національної гвардії успіху не мали. Уряд дав зрозуміти, що вважає паризьких опозиціонерів злочинцями, із якими мають розмовляти гармати.

У виборах, що відбулися 26 березня 1871 р., взяли участь 229 тис. осіб із 485 тис., внесених до списку. До комуни обрали 86 осіб, із яких 20 відразу подали у відставку. 16 квітня 1871 р. провели довибори. Членами комуни стали різні за професією громадяни — лікарі, журналісти, робітники, чиновники. У політичному відношенні вони належали до прудоністів, неоякобінців і бланкістів. Частина з них входила до секції Міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу). Політичні розбіжності ускладнювали роботу комуни, ставили під загрозу її єдність і навіть існування.

Комуна заявила про свої наміри здійснити глибокі перетворення, за які боролося не одне покоління французьких революціонерів: регулярну армію заступав озброєний народ; проводилася демократизація державного апарату, що передбачала виборність і змінність чиновників; ліквідовувався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Вводилась також нова організація праці. На підприємствах установлювався робітничий контроль. Частина підприємств передавалася робітничим кооперативам.

Запроваджувалося безкоштовне обов’язкове світське навчання.

Головною турботою комуни залишалася війна з Версалем. Не маючи підтримки провінцій, комунарам доводилося розраховувати виключно на власні сили.

Перші сутички між захисниками комуни та її ворогами почалися вже у квітні. Жодна зі сторін тоді не здобула вирішальної переваги.

У травні настав злам. Уряд А. Тьєра, отримавши допомогу від німецького командування зброєю та солдатами (полонені під час війни французькі солдати були достроково звільнені), перейшов у наступ, і 21 травня 1871 р. війська версальців вдерлися до Парижа. Бої тривали до 28 травня 1871 р.

Комуна видає робітникам інструменти, закладені під час облоги в ломбарди

Комунари захищають барикаду на вулиці Ріволі

Останній форт, який захищали комунари, капітулював 30 травня 1871 р. 72-денна влада Паризької комуни скінчилася.

Дорого коштувала Франції впертість політиків, які не бажали йти на компроміс, і народних вождів, які вважали, що саме вони покликані здійснити свою високу історичну місію. Але пам’ять людська на рідкість вибіркова. Для одних комуна стала трагічною сторінкою історії Франції, для інших — святом перемоги демократії та справедливості.

Під час придушення Паризької комуни загинуло близько 880 версальців і 20-35 тис. комунарів.

► Які реформи проводили комунари?

4. Становлення Третьої республіки. Політичні кризи

Третю республіку було проголошено у 1870 р., але тільки 1875 р. оформлено конституційно. Законодавча влада в країні належала двопалатному парламенту. Палата депутатів обиралася прямим загальним голосуванням. Жінки та військовослужбовці участі у виборах не брали. Сенат обирався представниками органів місцевого самоврядування. Головою виконавчої влади вважався президент. Фактичним головою уряду як органу виконавчої влади був прем’єр-міністр.

У перші роки існування республіки в парламенті переважали монархісти. На виборах 1876 р. республіканці завоювали більшість у палаті депутатів і поступово усунули монархістів від влади.

Уряд республіканців провів низку важливих реформ. У 1880 р. було проголошено амністію учасникам Паризької комуни, у 1881 р. прийнято закон про свободу друку та проведення зборів, а також закон про освіту дітей віком від 6 до 13 років. Закон 1884 р. дозволив вільну діяльність профспілок та організацію страйків.

Керівники Третьої республіки вважали себе продовжувачами справи Французької революції кінця XVIII ст. Від неї Третя республіка успадкувала державний триколірний прапор, національний гімн «Марсельєзу», національне свято 14 липня — день узяття Бастилії.

100 франків. Третя французька республіка (1870-1940 рр.)

Французький прапор

Незважаючи на усунення монархістів від влади, наприкінці XIX ст. в політичному житті Франції головною проблемою стала боротьба між республіканцями та монархістами. Останні протягом 70-90-х рр. XIX ст. прагнули дискредитувати республіканську форму правління, використовуючи як легальні, так і нелегальні методи боротьби. За короткий проміжок часу Францію сколихнули три потужні політичні кризи: справа Буланже, Панамський скандал, справа Дрейфуса.

Після поразки у франко-прусській війні (1870-1871 рр.) у Франції ширилися шовіністичні настрої та заклики до реваншу. Такими настроями прагнули скористатися монархісти, які заявляли, що країні потрібен диктатор, який об’єднав би народ та армію для переможної війни проти Німеччини. За таких умов швидко зростав рух, пов’язаний з ім’ям генерала Жоржа Буланже.

Його прихильники намагалися використати з власною метою корупційний скандал, що розгорівся 1887 р. навколо президента Ж. Греві (його зять виявився причетним до продажу орденів Почесного легіону — вищої нагороди Франції). Ж. Греві довелося піти у відставку, а буланжисти на додаткових виборах у Парижі здобули перемогу. Ж. Буланже став лідером опозиції і готував політичний переворот, але змову було викрито й доведено зв’язок генерала з монархістами. Він втік до Бельгії, дискредитувавши і себе, і свій рух, який занепав.

Корупція (від лат. corrumpere — псувати) — злочини, пов’язані з прямим використанням будь-якими посадовцями прав і можливостей, зумовлених їхнім службовим становищем, із метою власного збагачення. Корупцією називають також підкуп посадовців та їхню продажність.

У 1895 р. відбулася чергова урядова криза, пов’язана з корупційним скандалом навколо Панамського каналу. Для його будівництва було залучено кошти приватних осіб. Керівники акціонерного товариства витратили значну частину коштів, зібраних продажем акцій, та опинилися на межі банкрутства. Намагаючись ввести акціонерів в оману й уникнути відповідальності, вони підкупили десятки депутатів та урядовців. Однак усе викрилося, і вибухнув скандал. Багато злочинців були піддані суду. Грандіозна фінансова афера призвела до відставки членів республіканського уряду й передачі влади радикалам.

Але найбільший вплив на подальший розвиток Франції мала справа Дрейфуса. Восени 1894 р. стало відомо, що таємні документи французького генерального штабу потрапили до німецької розвідки. Підозра впала на капітана Альфреда Дрейфуса, вихідця з родини багатих єврейських банкірів. Його засудили й заслали на один з островів Французької Гвіани. Незабаром з’ясувалося, що винуватцем був дворянин угорського походження майор Естергазі.

Карикатура Каран д'Аша «Сімейна вечеря»

- Тільки не будемо говорити про «справу Дрейфуса»

- Все ж поговорили...

Чим була зумовлена така реакція у суспільстві на «справу Дрейфуса»?

Проте перегляд справи Дрейфуса не відбувся. Під тиском громадськості військові органи віддали Естергазі під суд, який його виправдав, аби зберегти сумнівну «честь мундира».

Чергове свавілля судових органів та антисемітизм сколихнули французьку громадськість і спричинили політичну кризу.

Суспільство розкололося на два табори: дрейфусари й антидрейфусари. На підтримку А. Дрейфуса стали відомі люди Франції: письменники, публіцисти, громадські діячі. У Парижі та в багатьох інших містах відбувалися мітинги й демонстрації. Кабінет міністрів був змушений подати у відставку. Новий уряд намагався стабілізувати політичну ситуацію в країні.

У 1899 р. воєнний трибунал знову визнав А. Дрейфуса винним, але президент його помилував і відпустив на свободу. Остаточно справу було розв’язано лише в 1906 р., коли А. Дрейфуса повністю реабілітували.

Справа Дрейфуса мала далекосяжні наслідки для політичного розвитку Франції. У результаті перемоги дрейфусарів армія остаточно була поставлена під контроль прихильників республіки. Було офіційно визнано, що непорушність прав людини та громадянина є вищим принципом Республіки, якого потрібно дотримуватися повсюдно.

Оскільки дрейфусарів вважали лівими, а антидрейфусарів — правими, то Третю Республіку стали ідентифікувати з лівими силами. А справжніми республіканцями почали вважати лише тих, хто відстоював права людини та громадянина.

Напередодні парламентських виборів 1902 р. колишні дрейфусари — соціалісти, радикали й ліві республіканці — уклали між собою передвиборчу угоду про утворення лівого блоку під гаслом захисту Республіки. їм протистояли колишні антидрейфусари — монархісти, націоналісти та клерикали. Вибори завершилися перемогою лівого блоку. Від цього часу й до початку Першої світової війни партії лівого блоку складали урядові коаліції. Провідну роль у цих коаліціях відігравали радикали, лідером яких був Жорж Клемансо.

Розжалування Дрейфуса

Політичні скандали у Франції

Александр Мільєран

Важливою в політичному житті Франції стала подія, яка увійшла в історію під назвою «Казус Мільєрана». У 1899 р. лідер французьких соціал-реформістів Александр Мільєран прийняв пропозицію обійняти посаду міністра торгівлі — у жодній країні світу міністрів-соціалістів тоді ще не було. Учинок («казус») Мільєрана викликав справжню бурю серед соціалістів. По-перше, він увійшов у буржуазний уряд, а соціалісти вважали своєю метою боротьбу проти буржуазії, по-друге, до цього уряду входив кат Паризької комуни генерал Гастон Галіффе, а соціалісти завжди підтримували Комуну. Зрештою, соціалісти розкололися на дві групи — «міністеріалів» на чолі з лідером соціалістів Жаном Жоресом, які підтримали А. Мільєрана, і «антиміністеріалів», які засудили цей учинок. Але, зрештою, все вляглося, коли ліві партії стали домінуючими в політичному житті Франції.

Таким чином, у результаті бурхливого політичного життя у Франції без революційних заворушень утвердилися принципи демократії та прав людини, за які боролося не одне покоління французьких революціонерів.

► Назвіть головні сили, які вели боротьбу за владу в Третій республіці.

Жорж Буланже

5. Особливості економічного розвитку

В останній чверті XIX ст. Франція продовжувала залишатися аграрно-індустріальною країною: 43% її працездатного населення було зайнято в сільському господарстві. У країні збереглася велика кількість дрібних підприємств ремісничого типу з невеликою кількістю робітників (не більше 10). Вони виробляли знаменитий французький шовк, одяг, взуття, вина, парфуми тощо. Як правило, такі підприємства поступалися у своєму розвитку і технічному оснащенні німецьким та американським.

На розвиток промисловості країни негативно впливала низька купівельна спроможність селян. 85% селянських господарств мали наділи від 1 до 10 га і, відповідно, не могли купувати сучасну сільгосптехніку, добрива. Тому врожайність була низькою. Це звужувало внутрішній ринок і не стимулювало розвиток промисловості.

Однак інтенсивно розвивалася металургія — на основі нових технологій (мартенівський спосіб) і великих покладів залізної руди. Швидкими темпами відбувалося залізничне будівництво (довжина французьких залізниць перевищувала англійські та німецькі). З’явилися новітні галузі — хімічна, автомобільна, авіаційна, машинобудівна. Негативний вплив на розвиток цих галузей промисловості здійснювала дорожнеча сировини порівняно з Німеччиною та Англією.

Як і в інших провідних країнах, наприкінці XIX ст. у Франції розгорнувся процес монополізації. У металургії, вуглевидобуванні та машинобудуванні з’явилося кілька великих фірм, які згодом об’єдналися у концерни на чолі з де Ванделем і Шнейдером. В автомобільній галузі лідерство захопила фірма «Рено», яка посіла друге місце у світі. Але за рівнем концентрації виробництва Франція поступалася США, Німеччині, Англії.

На розвитку промисловості суттєво позначилася гонка озброєнь, яка набирала обертів з кінця XIX ст.

Символом успіхів Франції в економічному розвитку стало відкриття в 1889 р. в Парижі Всесвітньої виставки, яка була присвячена століттю взяття Бастилії.

Знаменита Ейфелева вежа, побудована Поставом Ейфелем із металевих конструкцій, слугувала входом до виставки.

Ще одним негативним чинником для економічного розвитку країни стало повільне зростання кількості населення, що призводило до дорожнечі робочої сили.

Важливим фактором розвитку країни стало масове вивезення капіталу за кордон.

Але, на відміну від багатьох країн, експорт капіталу відбувався переважно у вигляді позик урядам інших держав.

Використання парової машини для молотіння зерна

Всесвітня виставка в Парижі 1889 р.

Чому Ейфелева вежа стала символом виставки?

Підсумовуючи економічний розвиток Франції, можна сказати, що від середини і до кінця століття життєвий рівень населення зріс у 1,5-2 рази.

► Які чинники впливали на розвиток економіки Франції наприкінці XIX — на початку XX от.?

6. Колоніальна та зовнішня політика

Після франко-прусської війни зовнішня політика уряду була зосереджена у двох головних регіонах: на континенті та в колоніях.

Прихильники «континентальної політики» вважали головним завданням Франції реванш за поразку у франко-прусській війні й повернення Ельзасу і Лотарингії. Оскільки за кількістю населення та промисловою могутністю Німеччина переважала Францію, «континенталісти» вирішили знайти союзників. Такими вони вбачали Росію, яка мала найбільшу сухопутну армію, та Англію, яка мала найбільший флот.

Прихильники «колоніальної політики» першочерговим завданням вважали розширення колоніальної імперії. Французькі війська зосередилися на завоюваннях в Африці та Індокитаї. Головним суперником Франції тут була Англія. Так, у 1898 р. справа ледь не закінчилася відкритою збройною сутичкою, коли загони французів, що рухалися із Західної Африки, і англійців, що прямували з Єгипту, зіткнулися біля селища Фашода в Судані. Французи, які поступалися кількісно, були змушені відступити. У боротьбі з Англією прихильники «колоніальної політики» навіть виступали за союз із Німеччиною. Але після утворення в 1882 р. Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) більшість французьких політиків дійшли висновку, що головна небезпека для Франції надходить від Німеччини.

Плакат, що ілюструє експедицію французів через Африку

Документи розповідають

Е. Етьєн (політичний діяч) про мету колоніальної політики Франції (1894 р.)

«Яка наша мета? Ми створили і ми маємо намір зберегти й розвивати колоніальну імперію, щоб забезпечити майбутнє нашої країни на нових континентах, забезпечити нашим товарам ринки, а нашій промисловості джерела сировини. Це незаперечно.

Я мушу заявити, що коли є виправдання витратам і людським жертвам, яких вимагає створення наших колоніальних володінь, то воно полягає в надії на те, що французький промисловець, французький торговець зможуть спрямувати в колонії надлишки французького виробництва».

1. Поміркуйте, яку мету переслідував французький уряд, здійснюючи колоніальну експансію.

У 1891-1893 рр. було укладено російсько-французький союз. Угода з Англією 1904 р. про врегулювання територіальних претензій у Північній Африці й на Далекому Сході поклала край англо-французькому суперництву й стала першим кроком у створенні союзу двох держав. Вона дістала назву «сердечної згоди» («Антант кордіаль») — Антанта. У 1907 р. до нього долучилася Росія.

Вважаючи зіткнення з Німеччиною неминучим (Німеччина двічі намагалася спровокувати нову війну з Францією — в 1875 та 1887 рр.), але без успіху, французький уряд розпочав будівництво великого флоту, військової авіації та модернізованої армії. Постійно зростали й військові витрати, які становили третину бюджету країни.

► Яка країна була головним суперником Франції в колоніальному питанні?

У другій половині XIX ст. Франція здобула нові колонії в Південно-Східній Азії:

- 1862 р. — Кохінхіну (Південний В’єтнам);

- в 1863 р. — Камбоджу;

- 1883 р. — Аннам (Центральний В’єтнам);

- 1884 р. — Тонкій (Північний В’єтнам);

- 1893 р. — Лаос.

Усі ці території були об’єднані під єдиною назвою Французький Індокитай, кордони якого були офіційно закріплені в 1907 р. Також Франція здобула низку територій в Північній, Тропічній та Східній Африці (так звана Французька Західна Африка, Французька Екваторіальна Африка, Французьке Сомалі), а також острів Мадагаскар.

Висновки

Поразка Наполеона Ill y франко-пруській війні стала поштовхом до повстання в Парижі й повалення монархії. У Франції було проголошено Третю республіку. Нові лідери пішли на примирення з Німеччиною. Як наслідок, у Парижі спалахнуло повстання, була встановлена влада Паризької комуни. Проте війна з версальцями виявилася для Комуни невдалою, і вона зазнала поразки.

Франція була принижена умовами миру, утратила провінції Ельзас і Лотарингію.

В останній чверті XIX ст. Франція пройшла складний етап у політичному розвитку становлення ліберально-демократичних цінностей, долаючи корупцію у вищих ешелонах влади.

В економічній сфері Франція посіла третє місце серед європейських держав після Англії та Німеччини.

У зовнішній політиці Франція проводила активну колоніальну політику. За своїм розміром Французька колоніальна імперія була другою після Англійської. Натомість у Європі Франція прагнула реваншу, що зумовлювало гостре франко-німецьке протистояння та розгортання «гонки озброєнь».

Закріпимо знання

1. Чому Франція зазнала поразки у війні з Пруссією?

2. Які чинники відіграли вирішальну роль у розвитку подій, що увійшли в історію під назвою Паризької комуни? Яку головну мету мали комунари?

3. Чим було зумовлене зволікання з конституційним оформленням Третьої республіки у Франції?

4. Чому у Франції впродовж останньої чверті XIX ст. періодично виникали політичні скандали?

5. У чому полягала суть «казусу Мільєрана»?

6. Чому Франція пішла на укладення союзницьких відносин із Росією?

7. Визначте основні риси розвитку економіки Франції в останній чверті XIX ст. Запишіть їх тезами.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно