§ 8. Об’єднання Італії

1. Італія після революції 1848 р.

Головною подією в історії Італії XIX ст. стало політичне об’єднання країни. Упродовж декількох століть на території Італії вирували загарбницькі війни європейських держав, у результаті яких на Апенінському півострові панувала Австрія. Через збереження феодальних порядків та іноземне панування на початку XIX ст. Італія була поділена на декілька держав. Власне, територія, яку ми нині називаємо Італією, ще в середині XIX ст. була більшою мірою географічним поняттям, закутком Європи.

На відміну від Німеччини, на території якої існувала велика європейська держава — Пруссія, що змогла стати центром об’єднання країни, в Італії такого об’єднавчого центру не було. Сардинське королівство, хоч і вирізнялося з-поміж інших, усе ж не могло претендувати на статус великої держави. За принципом «ворог мого ворога — мій друг» ситуативним союзником італійських націоналістів в їхній боротьбі за об’єднання була Франція, адже обидві держави мали спільного ворога — Австрію. Для Франції підтримка Італії була проявом не благородства, а винятково тверезого розрахунку й бажання мати природного союзника по той бік Альп.

Папа Римський Пій IX

До революції 1848 р. чимало політиків і простих людей мали надії на те, що лідером Рисорджименто, постаттю, довкола якої можуть згуртуватися прихильники об’єднання, буде Папа Римський.

Однак у ході революції, а надто після неї, ці очікування зійшли нанівець. Пій IX, який на початку свого правління виголосив багато ліберальних обіцянок, усе більше відходив від них, засуджував нові явища не тільки в житті, а й у філософії та інших науках. Папа навіть проголосив, незважаючи на незгоду багатьох єпископів, догмат про непогрішність Папи Римського щодо віри й моралі.

Отже, об’єднання Італії могло відбутися або під керівництвом Савойської династії в особі короля Сардинського королівства Віктора Еммануїла II, або під прапором республіки. За республіканське об’єднання Італії виступали Дж. Мадзіні й Дж. Гарібальді, однак серед їхніх прибічників уже не було одностайності. Частина з них почала схилятися до думки, що об’єднання країни під силу тільки Сардинському королівству (інша назва — П’ємонт). Повстанська тактика Дж. Мадзіні зазнала поразки. На противагу йому та його прибічникам частина демократів, зокрема Дж. Гарібальді, дійшла висновку про необхідність союзу демократичних сил з лібералами й Савойською монархією.

Об’єднання Італії було б значно складнішим і тривалішим, якби не позиція Віктора Еммануїла II. Усвідомлюючи, що Італії потрібен єдиний сильний правитель, він змусив народ (особливо дрібну буржуазію) повірити, що саме він і повинен ним стати.

2. Сардинське королівство за уряду К. Кавура

На початку 1850-х років король Віктор Еммануїл II призначив першим міністром Камілло Кавура, здібного й енергійного політика.

Камілло Кавур (1810-1861) — італійський політичний діяч. Походив з однієї з найбагатших і найвпливовіших родин П’ємонту; його хрещеною матір’ю була сестра Наполеона Бонапарта. Закінчив військову академію, служив у війську. Лідер ліберальної течії італійського національно-визвольного руху. Виступав за ліквідацію роздробленості Італії, проти австрійського панування та за створення єдиної національної італійської держави. Під час революції 1848-1849 рр. був депутатом сардинського парламенту; обіймав пости міністра землеробства й торгівлі, міністра фінансів. Упродовж 1852-1861 рр. — прем’єр-міністр Сардинського королівства.

Рисорджименто (від ітап. risorgere — відроджуватися, воскресати, підніматися знову) — рух за об’єднання Італії.

Авторитету К. Кавура й Віктора Еммануїла II сприяли успішні внутрішні реформи першого міністра. К. Кавур ліквідував у Сардинському королівстві феодальні пережитки, перебудував його економіку, активно залучаючи до державного управління освічених людей. У своїй економічній політиці К. Кавур дотримувався принципу невтручання держави в економіку й провів низку успішних реформ.

Напрями й ефективність економічної політики К. Кавура

• Для підвищення ділової активності в країні в 1852 р. було модернізовано систему зв’язку; за рахунок урядових субсидій побудовано телеграфну лінію Турин Генуя й розгорнулося телеграфне будівництво по всьому королівству.

• Завдяки здешевленню поштових марок державна пошта після тимчасового спаду почала давати прибуток.

• Розпочалося будівництво мережі залізниць, що стало потужним поштовхом для всієї економіки. За роки перебування К. Кавура при владі їх протяжність у королівстві зросла майже вдесятеро.

• Знижено митні тарифи, що пожвавило торгівлю.

• Скорочено частину податків для підприємців, землевласників та інших великих власників.

• Сардинське королівство вийшло на перше місце в Італії за рівнем економічного розвитку.

Природжений дипломат, К. Кавур прагнув об’єднати Італію навколо Сардинського королівства (під егідою Савойської династії) шляхом династичних і дипломатичних угод. Заради того, щоб зробити Францію союзницею П’ємонту, К. Кавур запросив французького імператора Наполеона III на таємні переговори, і вони уклали військовий союз проти Австрії. Щоб належно підготуватися до неминучої визвольної війни з Австрією, уряд К. Кавура став активно шукати потенційних союзників у Європі та збільшив видатки на підготовку боєздатної армії.

К. Кавур уважав, що поразка революції 1848 р. не була випадковою, її зумовили низький рівень освіченості й відсутність організаційної єдності серед авторитетних політиків. Більшість італійців не поділяла республіканських ідей. Чутливо реагуючи на суспільні настрої, він був переконаний, що об’єднати країну й звільнитися від іноземного панування можна лише «згори».

У політиці К. Кавур не поділяв поглядів з Дж. Мадзіні, котрий, перебуваючи за кордоном, продовжував беззастережно вірити в можливість соціальної революції в Італії. Що ж до іншого популярного серед італійців патріота — Дж. Гарібальді, то К. Кавур цілком з ним порозумівся та зробив своїм союзником. Він навіть організував історичну зустріч Дж. Гарібальді з Віктором Еммануїлом II, щоб налагодити між двома політичними вождями особистий контакт.

• Ознайомтеся з оцінкою діяльності італійської «трійці» відомого українського дослідника О. Бочковського. На яких якостях і рисах Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді й К. Кавура, важливих для об’єднання Італії, він наголошує?

«Італія дала Європі в цей час не тільки видатного ідеолога національної боротьби... Дж. Мадзіні... Одночасно Італія дала зразкові приклади діячів на двох інших головних напрямках національної боротьби. Дж. Гарібальді — це ідеал вояка в національній революції; ідеал шляхетної справи національного визволення, відданий революціонер... А К. Кавур — рідкісний приклад надзвичайно талановитого дипломата на початку політичної кар’єри народу, що зриває пута чужої неволі. Згадана італійська "трійця” — це справді майже винятковий приклад щасливої гармонії головних чинників визвольної боротьби. В історії він майже не повторюється».

Ольгерд Бочковський, український і чеський дослідник (Вступ до націології. — Мюнхен: УТГІ, 1991-1992. — С. 24)

3. Військовий шлях об’єднання Італії «згори». Походи Дж. Гарібальді

Завдяки успішній внутрішній політиці К. Кавур здобув прихильність лібералів в інших частинах Італії, а участю в Східній (Кримській) війні в антиросійській коаліції привернув на сторону Сардинії правителя Франції Наполеона III. К. Кавур навіть уклав з ним таємну угоду, пообіцявши поступитися Франції Савойєю та Ніццою як винагородою за об’єднання Північної Італії.

Об’єднання Італії

Після цього К. Кавур, ігноруючи вимоги австрійського імператора Франца-Йосифа І припинити озброєння армії, більше не вважав за потрібне приховувати підготовку до війни з Австрією.

Навесні 1859 р. після оголошення антиавстрійською коаліцією війни Австрії об’єднання Італії вступило у вирішальну фазу. Несподівано для самого К. Кавура в боротьбу проти австрійського панування включився не тільки П’ємонт, а й майже вся Італія. Війна з Австрією викликала патріотичне піднесення в усіх італійських державах. Населення виганяло своїх правителів і оголошувало, що визнає королем Віктора Еммануїла II.

Коли ж австрійські війська рушили на П’ємонт, то на допомогу Віктору Еммануїлу II прийшла французька армія під командуванням Наполеона III. У ході війни австрійці зазнали дві серйозні поразки й змушені були відступити. У результаті кордони Італії на географічній карті набули майже сучасного вигляду.

Здавалося, ще одне незначне зусилля й Австрія буде остаточно переможена. Проте Наполеон III, побоюючись, що у війну проти Франції може вступити Пруссія, поквапився підписати з Францом-Иосифом І мирний договір. Згідно з договором, Австрія мусила поступитися Наполеону III Ломбардією, яку він передав Віктору Еммануїлу II. Проте в іншій частині Італії все залишалося, як і було, — Австрія й надалі панувала на Апеннінському півострові.

Дж. Гарібальді, який після провалу спроби революції втік із Сицилії до Сардинського королівства, активно включився у визвольну боротьбу. Зі своїми «альпійськими стрільцями» він здобув улітку 1859 р. кілька незначних перемог над австрійцями. Після укладення мирного договору Дж. Гарібальді, незадоволений результатами війни, почав діяти на власний розсуд.

У квітні 1860 р. повстала Сицилія. Дж. Гарібальді сподівався поширити повстання на інші території з метою здобуття Папської області й Неаполя та подальшого об’єднання Італії. Однак політична ситуація була несприятлива, і п’ємонтський уряд не дав йому дозволу на такі дії. На знак протесту Дж. Гарібальді, який був депутатом туринського парламенту, демонстративно відмовився від свого депутатства.

У травні 1860 р., незважаючи на те, що Дж. Гарібальді пильнував неаполітанський флот, він разом із добровольцями («тисяча Гарібальді») висадився на Сицилії, де його радо вітало населення. Загін «червоносорочечників», як називали гарібальдійців за колір їхніх сорочок, швидко збільшився за рахунок нових добровольців.

Сицилійська експедиція Дж. Гарібальді стала вагомим внеском в об’єднання Італії. У найкоротший термін він звільнив острів від неаполітанських військ, створив новий уряд і видав низку указів з метою військового й адміністративного впорядкування ситуації.

Із Сицилії Дж. Гарібальді зі своїм загоном перебрався до Південної Італії. Тут він також мав вражаючий успіх і у вересні 1860 р. вступив у Неаполь. Звідти з 20-тисячним військом Дж. Гарібальді перейшов у наступ проти залишків військ неаполітанського короля.

Привертаючи на свій бік дедалі більше людей, Дж. Гарібальді неочікувано для багатьох звільнив більшу частину Італії від влади австрійців і відразу став національним героєм.

Щойно з’явилися повідомлення про похід Дж. Гарібальді, першим бажанням Віктора Еммануїла II було заборонити йому подальше продовження розпочатої справи. Він побоювався, що дії Дж. Гарібальді приведуть до утворення на півдні Італії окремої республіки або й до громадянської війни. Проте згодом король змінив свою думку й вирішив скористатися перемогами народного улюбленця для приєднання до Сардинії Неаполя та Сицилії. Із цією метою Віктор Еммануїл II послав своє військо до неаполітанських володінь. Із Сардинії на допомогу гарібальдійцям регулярно відправляли транспорт зі зброєю й вояками.

Д. Уголіні. Віктор Еммануїл II. XIX ст.

Дж. Гарібальді привітав Віктора Еммануїла II як загальноіталійського короля, а на початку листопада 1860 р. вступив разом з ним у Неаполь. Більша частина Італії була об’єднана. За декілька днів, відмовившись від будь-якої винагороди, Дж. Гарібальді залишив місто.

4. Утворення Італійського королівства. Завершення об’єднання Італії

Питання про приєднання до Сардинії вирішувалось у Центральній Італії всенародним голосуванням (як і питання про приєднання Савойї та Ніцци до Франції). У такий же спосіб вирішувалося питання статусу Сицилії в Південній Італії, де влада фактично належала Дж. Гарібальді, який прийняв титул диктатора. Більшість сицилійців висловилася за приєднання до Сардинії, і Дж. Гарібальді склав із себе повноваження диктатора й передав владу над Південною Італією Віктору Еммануїлу II. Отже, у 1860 р. було утворено Італійське королівство.

На початку 1861 р. зібрався перший загальноіталійський (крім Папської та Венеціанської областей) парламент, який у березні проголосив Віктора Еммануїла II «Божою милістю й волею народу королем Італії». Об’єднання Італії фактично визнали Пруссія, Велика Британія, Франція (за декілька днів до цієї події раптово помер К. Кавур), Швейцарія, США, Швеція, Данія, Норвегія, латиноамериканські країни й навіть Австрія.

Після цього Дж. Гарібальді в 1860-х роках здійснив дві спроби завоювати Рим і Папську область. Першого разу його добровольців зупинили війська Віктора Еммануїла II, а наступного разу він зазнав поразки від французів.

Віктор Еммануїл II розумів, що час для завоювання Рима ще не настав, тому вирішив спочатку приєднати Венецію. У 1866 р. Італія взяла участь в австро-прусській війні на стороні Пруссії. Для Віктора Еммануїла II війна виявилася невдалою, але при укладенні миру Австрія поступилася Наполеону III Венецією, яку він передав Італії.

Оскільки розрахунок на Наполеона III виявився резонним лише наполовину, багато що залежало від приєднання до Італії Папської області. Однак Франція, побоюючись, що спроба Сардинського королівства приєднати Папську область силою зброї спричинить новий європейський конфлікт, заявила, що Рим може належати тільки Папі Римському.

Віктор Еммануїл II, не маючи сил протидіяти сильнішій Франції, спочатку погодився з цією умовою й зупинив Дж. Гарібальді, який намагався повести людей на Папську область. Проте з початком франко-прусської війни він радо змінив своє рішення. Ослаблена Франція виводила гарнізони звідусіль, аби якось протистояти прусським військам О. фон Бісмарка. Віктор Еммануїл II блискавично цим скористався — тільки-но французи залишили Рим, він негайно ввів до Вічного міста військо й був у Римі вдруге коронований уже як король Італійського королівства. Папська область була включена до складу єдиного Італійського королівства. З літа 1871 р. Рим став столицею держави, як про це мріяв К. Кавур. Отже, у 1870 р. об’єднання Італії було завершено.

Запорукою успішного завершення процесу об’єднання Італії стало те, що цього прагнула абсолютна більшість італійців. І простолюдини, й аристократи згадували славні часи Римської імперії й мріяли про початок нової історії незалежної Італії. Незважаючи на відмінності в поглядах і способі життя між жителями різних регіонів, залагоджуючи локальні конфлікти, вони долучилися до боротьби за єдину державу. Немало з них заплатили за це кров’ю й життям.

1860 р. — створення Італійського королівства.

1870 р. — завершення об’єднання Італії.

1. Якою була ситуація в країні після Італійської революції 1848 р.?

2. Назвіть лідерів і політичні сили, які відігравали головну роль у політичному житті країни.

3. Розгляньте карикатуру на «фермера» К. Кавура. Яким, на Вашу думку, було ставлення автора малюнка до К. Кавура: позитивним чи негативним? Які економічні реформи провів «фермер» К. Кавур та як вони вплинули на авторитет Сардинського королівства як об’єднавчого центру?

4. Розгляньте політичну карикатуру «Добра пропозиція», на якій Дж. Гарібальді закликає Папу Римського Пія IX дати свободу Італії (Liberty означає «свобода»). Чому Папу доводилося вмовляти взяти участь в об'єднанні Італії, не кажучи вже про те, щоб очолити цей рух?

5. Як Ви оцінюєте загальний внесок в об’єднання Італії Дж. Гарібальді, К. Кавура та Віктора Еммануїла II? Які сильні риси мав кожен із цих політиків? Що зробило цих людей природними союзниками?

6. Яку роль відіграли військові походи Дж. Гарібальді, зокрема похід «тисячі» на Сицилію, у створенні Італійського королівства й завершенні об’єднання Італії?

7. Проведіть історичну паралель між об’єднанням Німеччини й об’єднанням Італії. Що було спільного, а що відмінного в цих двох історичних подіях?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно