§ 22. Міжнародні відносини наприкінці XIX — на початку XX ст.

• Як війни за іспанську й австрійську спадщину (перша половина ХVIII ст.) змінили співвідношення сил на міжнародній арені Європи?

• Які події призвели до ліквідації Речі Посполитої? Які європейські держави виявляли найбільший інтерес до Польщі?

1. Утворення Троїстого союзу й Антанти

Наприкінці XIX — на початку XX ст. завершувався поділ світу, що зумовило посилення суперечностей між провідними європейськими країнами. Взаємні претензії європейських держав призвели до утворення ворогуючих військово-політичних союзів (блоків) — Троїстого союзу й Антанти.

До Троїстого союзу ввійшли, підписавши відповідний договір, Німеччина й Австро-Угорщина (1879), а також Італія (1882, розірвала договір у 1915). Країною-лідером у цьому «трикутнику» була Німеччина.

Натомість Англія, Франція та Росія для боротьби з Троїстим союзом у 1907 р. завершили утворення Антанти, де провідна роль належала Великій Британії. Антанта була незвичним союзом, адже Британія не мала жодних формальних зобов’язань перед Францією та Росією захищати їх у разі війни з Німеччиною. Антанта існувала на підставі окремих англо-французької (1904) та англо-російської (1907) угод. Угода між Францією та Росією існувала ще з 1891 р. Спільного договору між трьома державами не було до початку Першої світової війни.

• Як Ви вважаєте, автор карикатури походив з країни — члена Троїстого союзу чи Антанти? Чому Ви дійшли такого висновку? Як, на Вашу думку, автор ставиться до зображеного ним військово-політичного союзу?

Карикатура на Троїстий союз. 1900-і роки

Військово-політичний союз (блок) — союз або угода держав з метою спільних дій для досягнення політичних, економічних і військових цілей.

Троїстий союз — військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угорської імперії та Королівства Італія, який утворився в 1879-1882 рр. і був спрямований проти Французької республіки, Російської імперії та Великої Британії.

Антанта (з фр. згода) — військово-політичний союз Великої Британії, Франції та Росії, який сформувався впродовж 1904-1907 рр. для боротьби з Троїстим союзом.

Англо-французький договір мав на меті врегулювання територіальних суперечок і зміцнення співпраці проти передбачуваної загрози від Німеччини. Велика Британія поширила свій вплив на Єгипет, а Франція — на Марокко.

Що ж до англо-російського договору, то переговори між Великою Британією та Росією розпочалися в 1903 р., і через чотири роки суперництво між державами поступилося взаєморозумінню. Поразка Росії у війні проти Японії заспокоїла Англію щодо російських апетитів на Далекому Сході, а на Балканах, де Англія вже давно протистояла поширенню російського впливу, споруджена німцями стратегічна залізниця Берлін-Багдад, що проходила через Константинополь (нині Стамбул), блокувала наміри Росії контролювати чорноморські протоки Босфор і Дарданелли. Отже, два давні райони, що були «яблуком розбрату» між Британією та Росією, більше не турбували англійців.

У серпні 1907 р. між Росією та Великою Британією було досягнуто домовленості щодо розподілу інтересів в Афганістані та Персії (сучасний Іран); Тибет передали під управління Китаю.

У результаті утворення Троїстого союзу й Антанти Європою пролягла невидима «лінія ворожнечі» між найбільшими європейськими державами.

2. Початок боротьби за переділ колоніального світу

Заснування європейськими державами колоній, яке розпочалося в XVI ст. після великих географічних відкриттів, до середини XIX ст. в основному завершилося.

З другої половини XIX ст. колоніалізм став важливою складовою політики провідних держав. Потік фабричних товарів з метрополій перетворював колонії й залежні країни Сходу на ринки сировини й збуту товарів. У цей період у відносинах між Європою та рештою світу відбулися вражаючі зміни. Наймогутніші європейські держави зробили останню й найбільш рішучу спробу територіального переділу світу.

У 70-х роках XIX ст. розпочалася серйозна боротьба між європейськими державами за володіння колоніями в Африці, і до початку Першої світової війни весь Африканський континент, за винятком християнської Абіссінії (Ефіопії) і Ліберії, був поділений між європейськими державами.

Упродовж останніх 30 років XIX ст. Британська імперія наполовину розширила свою територію, а кількість підданих королеви Вікторії збільшилася на третину. Англія, яка не брала участі у війнах у Європі, стала лідером у колонізації інших народів.

Серйозну конкуренцію Великій Британії з часом становила Німеччина. Починаючи з 1890 р. кайзер Вільгельм II активно утверджував Німеччину на Сході та в Африці. Та все ж на початок XX ст. Німецька колоніальна імперія була в 3,5 раза менша за Французьку та в 11,5 разів менша за Британську. Росія не втручалася в боротьбу за заморські колонії, оскільки була зайнята освоєнням величезної території від Сибіру до Далекого Сходу.

Карикатура на боротьбу за сфери впливу в Китаї. 1907 р.

У середині XIX ст. почалася агресія країн Заходу проти Китаю. У результаті «опіумних» воєн були укладені нерівноправні договори з Англією, Францією, США й іншими країнами. Фактично на початок XX ст. Китай став напівколоніє».

Отже, колоніальна система стала явищем світового масштабу, а роль колоній як ринку сировини, дешевої робочої сили, збуту товарів стрімко зростала.

3. Міжнародні кризи та збройні конфлікти на початку XX ст.

Іспано-американська війна 1898 р. за Кубу стала провісником майбутніх серйозніших збройних конфліктів. Початок XX ст. позначився погіршенням міжнародних відносин. Через боротьбу за ринки збуту загострилися економічні відносини між Німеччиною й Великою Британією, а також з Росією. Результатом зіткнення інтересів провідних держав у боротьбі за територіальний переділ стала перша марокканська криза 1905 р., спричинена тим, що Німеччина вирішила застерегти Францію, яка шукала союзу з Англією й Росією.

Внутрішня ситуація в Марокко, яка займала вигідне стратегічне положення на півночі Африки біля Гібралтарської протоки, у 1905 р. була нестабільною. Німеччина не мала тут серйозних інтересів, оскільки Марокко належало до сфери інтересів Франції. Згідно з угодою, яку підписала й Німеччина, жодна країна не мала права вживати в Марокко заходів, попередньо не проконсультувавшись з іншими країнами-підписантами. На початку 1905 р. Франція порушила цю домовленість, вимагаючи від марокканського султана контролю над армією й поліцією.

Німеччина вирішила скористатися цим приводом і «поставити на місце» французів, а також ослабити угоду між Францією й Англією. Оскільки Росія ще не отямилася від поразки в російсько-японській війні 1904-1905 рр., Німеччина могла не боятися, що вона втрутиться в марокканські події. Німецький канцлер Б. Бюлов порадив Вільгельму II відвідати марокканського султана й запевнити його у своїй підтримці. Це мало стати попереджувальним сигналом для Франції. Кайзер не бажав такої ризикованої подорожі й намагався ухилитися від неї. По-перше, він боявся замаху на своє життя в неспокійній країні, а по-друге, не хотів, щоб його візит до Марокко спровокував війну з Францією. Тоді Б. Бюлов передав до преси інформацію про те, що візит відбудеться. Пізніше він непереконливо виправдовувався, що, мовляв, уже пізно було щось змінити.

Наприкінці березня 1905 р. Вільгельм II прибув до столиці Марокко Танжера. Його приїзд супроводжувався кумедними подіями. Спочатку у воду впав німецький посланник, який поспішав привітати імператора, потім з’ясувалося, що текст промови Вільгельма до султана не підготовлений, а арабський скакун, присланий султаном у подарунок кайзеру, злякавшись феєрверку, скинув із себе імператора. На тлі цих подій Вільгельм II виголосив промову, у якій запевнив, що Німеччина підтримає султана проти домагань Франції.

• Ознайомтеся з повідомленням німецького посланника й визначте, чому промову Вільгельма II Франція вважала провокаційною. Чи мала, на Вашу думку, Франція підстави почуватися приниженою через промову німецького імператора?

«Його Величність відзначив, що він розглядає султана як правителя вільної й незалежної імперії, яка не підлягає жодному іноземному контролю; усе, чого він бажає, щоб Німеччина мала тут такі ж пільги в торгівлі, які інші країни, і що надалі він воліє вести переговори безпосередньо із султаном...»

З повідомлення фон Шоена до міністерства закордонних справ Німеччини

Це був відкритий виклик Франції. Повернувшись до Німеччини, Вільгельм II продовжував наполягати на тому, що майбутнє Марокко має стати предметом розгляду на міжнародній конференції. Французький уряд не почувався достатньо сильним, щоб рішуче покласти край таким заявам. Зрештою відповідальність узяв на себе міністр закордонних справ Франції, який подав у відставку.

Конференція, що її так прагнув Вільгельм II, відбулась у квітні 1906 р. в Іспанії. Однак Німеччина, яку підтримала лише Австро-Угорщина, нічого на ній не досягла. Хоча на конференції домовилися про незалежність Марокко, проте «підтримання законності й порядку» у країні було доручено Франції та Іспанії. Франція отримала право контролювати марокканські митниці й постачання зброї. Це, по суті, узаконило французьке панування в країні. Та найголовніше, що конференція виявила настороженість європейських держав щодо зростання апетитів Німеччини.

Неспокійно було й на Балканському півострові. У 1908 р. там спалахнула Боснійська криза. Від самого заснування Австро-Угорської імперії в ній існували напружені відносини між австрійським, угорським і слов’янським населенням. «Захисником інтересів слов’ян» самочинно проголосила себе Росія. На Берлінському конгресі 1878 р. Австро-Угорщина отримала повноваження управляти двома сусідніми з нею провінціями — Боснією й Герцеговиною. Жителі цих провінцій були переважно сербами, і Сербія з нетерпінням чекала того дня, коли Боснія й Герцеговина приєднаються до неї.

Восени 1908 р. Австрія захопила ці провінції. Росія заявила протест. Виникла загроза зіткнення, причому не так між Сербією й Австро-Угорщиною, як між Австро-Угорщиною та Росією. Бути чи не бути збройному конфлікту, значною мірою залежало від того, як поведе себе Німеччина. Німці дозволили австрійцям лише «похизуватися в блискучих військових шатах». Річ у тім, що Німеччина ще не була готова до війни. Не була готова до неї й Росія, принижена тим, що нею зневажили. Зрештою обійшлося без кровопролиття, хоча відносини між Росією та Німеччиною й Австро-Угорщиною були ще більше зіпсовані.

Друга марокканська криза 1911 р. Після 1906 р. французький вплив у Марокко збільшився, однак це не заважало решті країн вільно торгувати там, а французькі й німецькі промисловці співпрацювали у видобуванні корисних копалин. Коли в 1911 р. місцеве населення повстало проти султана й він звернувся до французів по допомогу, з Франції до Марокко прибули війська, які зайняли столицю країни.

На початку липня 1911 р. на рейді порту Агадір несподівано з’явився німецький військовий корабель «Пантера» і став на якір. Це суперечило рішенням міжнародної конференції 1906 р. Німеччина пояснила свої дії тим, що, мовляв, корабель прибув для «захисту німців», які проживали в Агадірі. Проте справжні причини були іншими: по-перше, побрязкати зброєю й залякати французів; по-друге, випробувати сили англо-французької Антанти.

Англія рішуче стала на захист Франції. Якийсь час здавалося, що війни не уникнути. Однак до листопада 1911 р. напруження потроху ослабло. Франція поступилася Німеччині певного територією в Конго в обмін на свободу дій у Марокко.

Німеччина відчувала себе приниженою й побачила в зміцненні Антанти доказ того, що Англія здатна оточити німців щільним кільцем ворогів.

Італія й Тріполі. Того ж року Італія вирішила захопити Тріполі (територія сучасної Лівії) — останню частину Османської імперії в Північній Африці. У вересні 1911 р. Італія оголосила Османській імперії війну й зайняла Тріполі. Коли бойові дії поширилися на о. Крит, османи закрили для судноплавства протоку Босфор. Тепер уже Росія мала проблеми з експортуванням зерна через Середземне море, і полум’я старої ворожнечі між Росією й Османською імперією спалахнуло з новою силою. У результаті італійці, самі того не бажаючи, спровокували нову кризу на Балканах.

Балканські війни 1912-1913 рр. У 1912 р. Греція, Сербія, Чорногорія й Болгарія об’єдналися в Балканську лігу. Для них настав сприятливий момент для захоплення всіх територій, які ще залишалися в Європі за Османською імперією.

Перша балканська війна розпочалася в листопаді 1912 р. перемогами військ Балканської ліги. За шість тижнів майже всі європейські володіння Османської імперії, за винятком Константинополя, були захоплені військами ліги. Цей блискавичний успіх стурбував як Австро-Угорщину, так і Росію, оскільки вони втрачали свій вплив на Балканах.

Крапку у війні поставив Лондонський мирний договір (травень 1913 р.). Під контролем Османської імперії залишилися Константинополь і Босфор. Решта її володінь у Європі були поділені між чотирма членами ліги.

Однак договір не гарантував миру. Розподіл османських володінь не задовольнив Сербію, яка розраховувала розширити територію на південь до Адріатичного моря. Щоб не допустити цього, Австро-Угорщина підтримала створення держави Албанія.

Болгарія, чий внесок у розгром Османської імперії був найбільшим, також була незадоволена. Болгари вважали, що головні здобутки від перемоги дісталися іншим членам ліги. Тепер уже Болгарія оголосила війну трьом своїм вчорашнім союзникам: Греції, Сербії й Чорногорії. Розпочалася друга балканська війна у червні-липні 1913 р. Сподіваючись повернути втрачені території, Османська імперія виступила у війні на стороні Болгарії. Однак болгари швидко втратили чимало з того, що отримали за Лондонським договором.

Згідно з Бухарестським мирним договором (серпень 1913 р.), Македонія була поділена між Грецією та Сербією. Греки отримали також о. Крит. Румунії дісталася частина болгарської провінції Добруджа; болгари мусили відмовитися від Адріанополя (нині м. Едирне в Туреччині).

Однак остаточний поділ здобичі важить набагато менше, ніж загальні результати двох балканських воєн.

Найбільш негативним наслідком балканських воєн та інших збройних конфліктів було те, що в європейських столицях запанувала хибна впевненість у швидкоплинності й «нешкідливості» майбутньої великої європейської війни, яка, мовляв, нагадуватиме «старі добрі кабінетні війни XVIII ст.». Кожна держава прагнула зробити все можливе, щоб у разі війни бути сильнішою за супротивника. Між Троїстим союзом та Антантою набирала обертів гонка озброєнь. Це стимулювало обопільну пропаганду й психологічно готувало народи до збройного зіткнення. Уряди країн Антанти й Троїстого союзу не шкодували зусиль і коштів для масових пропагандистських акцій.

Результати балканських воєн

• Погані відносини між Австро-Угорщиною й Сербією стали ще гіршими. Австро-Угорщина була сповнена рішучості не допустити Сербію до моря, а також придушити слов’янський націоналізм. Територіальні претензії Австро-Угорщини на південному сході Балкан могли бути задоволені лише за однієї умови — Сербія мала зникнути з політичної карти. Сербія ж прагнула створити незалежну від Австро-Угорщини потужну слов’янську державу.

• Балканські війни недвозначно показали, як розподіляються симпатії великих держав: Німеччина обіцяла підтримку Австро-Угорщині проти сербів; Росія готова була підтримати сербів проти Австро-Угорщини; Болгарія, розчарована поразкою, готова була підтримати австрійців; Італія — союзник Австро-Угорщини — відмовилася допомогти австрійцям на Балканах. Небезпечно загострилися відносини між Австро-Угорщиною та Сербією. Відчуваючи підтримку Німеччини, Австро-Угорщина терпляче чекала приводу для атаки на Сербію. Цей привід серби надали австрійцям у серпні 1914 р.

Карикатура, на якій зображено боротьбу й суперництво в Європі напередодні Першої світової війни

4. Україна в геополітичних планах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій на межі ХІХ-ХХ ст.

Оскільки в період «довгого» XIX ст. українська нація була позбавлена власної державності, Україна стала об’єктом, а не рівноправним учасником міжнародних відносин. «Українську карту» у різний час намагалися розіграти Росія (яка вважала загарбані українські землі «своїми»), Німеччина та Австро-Угорщина. Менше опікувались «українським питанням» Велика Британія та Франція.

Гонка озброєнь — прискорене накопичення запасів зброї та військової техніки; якісне й кількісне суперництво у військовій силі між країнами, які протистоять одна одній.

«Офіційна російська політика замовчувала або чинила перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Від середньовіччя до XVIII ст. Україна часто фігурувала в європейській літературі. Однак із другої половини XIX ст. Заходу належало забути, що існує або колись існував такий народ. Доля українців Галичини під австро-угорською владою теж не була щасливою, проте кращою, ніжу тих, хто опинився під владою самодержавної Росії... Кожна з цих великих держав, між якими була поділена Україна, підтримувала національний рух на території іншої. Зокрема, Росію стурбувало пробудження українського національного духу в Галичині, її напівофіційні газети писали, що внаслідок цього дедалі важче придушувати національні змагання українців у самій Росії. А потім почалася лицемірна агітація за звільнення мільйонів українців, що стогнуть у Галичині під чужоземним ярмом. Фактом, не настільки широко відомим, як мало б бути, є те, що однією з причин світової війни був конфлікт між Росією та Австрією через українське питання».

З виступу Ланселота Лоутона в палаті громад Великої Британії 29 травня 1935 р.

Жодна з країн не переймалася визвольними прагненнями українців і не бажала допомогти їм у боротьбі за відновлення власної держави. Росія, Німеччина й Австро-Угорщина використовували «українське питання» у власних цілях у дипломатичних розрахунках «великої політики».

«Ніхто в Європі сильної та великої Української держави не бажає. Навпаки, є багато сил, що зацікавлені в тому, щоб ніякої України не було, або щоб вона була як-найслабша. Тому при відбудовуванні нашої державно-національної традиції... ми не тільки не можемо покладати надії на допомогу якоїсь «орієнтації», а навпаки мусимо бути готові, що різні зовнішні сили будуть нам утому наскільки можливо заважати».

В’ячеслав Липинський, український політичний діяч (Листи до братів хліборобів. Про ідею та організацію українського монархізму. Писані 1919-1926 рр.-Відень, 1926. - С. 98)

Росія

• Російська імперія розглядала окуповані українські землі як «власну» територію, населену «малоросами».

• Стратегічною метою політики щодо України було приєднання до українських етнічних земель Галичини, Буковини й Закарпаття, які на межі XIX-XX ст. входили до складу Австро-Угорської монархії.

• Національний український рух, насамперед у Галичині, розглядався як загроза «цілісності» Російської імперії. Галичина вважалася епіцентром українського «сепаратизму».

• Морально й матеріально підтримувала в Україні москфофільські настрої.

• Насаджувала на українських землях Російську православну церкву, забороняла українську мову, проводила жорстку русифікацію з метою придушення найменших проявів українського національного духу.

Німеччина

• Україна — один з етапів «походу на Схід» (Drang nach Osten); джерело забезпечення продуктами харчування (житниця Європи), багата на природні ресурси й сировину країна.

• Звільнення України з-під російської окупації було одним із кроків до створення «Серединної Європи» — союзу держав, у якому Німеччина була б економічним і політичним лідером.

• Припускала можливість виникнення після розпаду Російської імперії українського державного утворення, що перебувало б під впливом Німеччини.

Австро-Угорщина

• Україна цікавила Габсбурзьку монархію насамперед як сировинний і продовольчий ресурс.

• Змагалася з Росією за вплив у слов’янському світі.

• За сприятливої міжнародної ситуації готова була приєднати до Габсбурзької монархії ще й Волинь і Поділля.

• Прагнула прихилити на свою сторону не лише галицьких українців, а й українців Наддніпрянщини («рутенів»),

• Активно підтримувала український рух за межами Австро-Угорської імперії. Як далекосяжна мета розглядалося навіть створення за австрійської підтримки «Великої України» аж до р. Дону.

Отже, на межі ХІХ-ХХ ст. Україна посідала важливе місце в геополітичних планах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Усі три імперії переслідували корисливі цілі й сприймали українські землі як арену боротьби за власні імперські інтереси.

1882 р. — оформлення Троїстого союзу в складі Німеччини, Австро-Угорщини й Італії.

1898 р. — іспано-американська війна.

1899-1902 рр. — англо-бурська війна.

1905 р. — перша марокканська криза.

1907 р. — завершення формування Антанти.

1911 р. — друга марокканська криза; загарбання Італією Тріполі.

1912-1913 рр. — балканські війни.

1. Поясніть історичні поняття «військово-політичний союз», «гонка озброєнь».

2. Опишіть процес створення Троїстого союзу й Антанти. У чому полягали основні суперечності між цими союзами?

3. Чому провідні країни світу вели боротьбу за володіння колоніями? Який континент був епіцентром цієї боротьби?

4. Які статистичні дані Ви можете навести на підтвердження думки, що на початок XX ст. провідні колоніальні держави завершили територіальний поділ світу?

5. Використовуючи історичну карту атласу, охарактеризуйте причини й природу основних міжнародних криз і конфліктів на початку XX ст.

6. Проаналізуйте наведені висловлювання. Які, на Вашу думку, почуття посилювала в людях гонка озброєнь і пропаганда війни? Як Ви вважаєте, кому було вигідне поширення таких настроїв?

«...Гонка озброєнь створює відчуття того, що війна неминуча: і хоч уряди заявляли, ніби підготовка до оборонної війни підтверджує їхнє прагнення миру й волю запобігти агресії, насправді засоби залякування настільки ж провокують, наскільки стримують. У той час, коли деякі уряди були майже готові розпочати війну, жоден уряд не був здатний відвернути її, його дії наближали початок війни».

Джеймс Джолл, англійський історик (Истоки Первой мировой войны. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — С. 5-6)

«Справедлива й необхідна війна не більш жорстока, ніж хірургічна операція. Краще завдати хворому трохи болю й трохи замастити свої руки кров’ю, ніж дозволити хворобі розростися в ньому настільки, що він стане собі й усьому світу осоружним і помре в повільній агонії».

Сідней Лоу, англійський публіцист (Langer W. L. The Diplomacy of Imperialism. — New York, 1951. — P. 90)

«Ми повинні прийняти її [війну] у всій її дикій поезії. Коли людина кидає себе в неї, це не інстинкти оновлюють її, але чесноти, яких вона знову набуває... Це війна все оновлює».

Абель Боннар, французький письменник (Le Figaro. — 1912. — 29 Oct.)

7. Складіть у зошиті таблицю «Міжнародні кризи й збройні конфлікти на початку XX ст.».

8. Якого значення надавали на межі ХІХ-ХХ ст. «українському питанню» Російська, Німецька й Австро-Угорська імперії?

УЗАГАЛЬНЕННЯ

до розділу IV «Міжнародні відносини (друга половина XIX — початок XX ст.)»

Наприкінці «довгого» XIX ст. міжнародні відносини перестали бути справою кількох великих європейських держав і набули ознак усесвітніх відносин. Феодальні імперії відійшли в минуле й основними учасниками міжнародних відносин Нового часу стали національні держави.

Зі створенням національних держав провідну роль у зовнішній політиці почав відігравати національний інтерес, що означало рішучий розрив з поглядами на відносини між державами й народами, що панували в епоху Середньовіччя. Це було зумовлено зміною соціальної структури суспільства. Середній клас, який у XIX ст. завдяки індустріальній революції став провідною силою, підпорядкував собі не лише внутрішню, а й зовнішню політику держав.

У період між Французькою революцією (1789) та об’єднанням Німеччини (1870) визначальним у відносинах між країнами був не історизм (що відбувалося між країнами в давнину), а раціоналізм (вигода кожної країни в певній ситуації й те, чи стане в неї сил для досягнення поставленої мети). Прагматизм і державний егоїзм брали гору над уявленнями про порядність, справедливість та інші моральні чесноти.

В епоху, породжену індустріальною революцією, військова могутність держав і вплив на міжнародній арені залежали від рівня їхнього економічного розвитку. Економічна потужність стала запорукою досягнення державою зовнішньополітичних цілей. Відтоді й донині в міжнародних відносинах тон задають країни, які досягай високого рівня економічного розвитку. Тривалий час світовим лідером була Велика Британія, однак на межі XIX-XX ст. її потіснили США та Німеччина

Завдяки Віденській системі в Європі тривалий час зберігалася рівновага сил між Великою Британією, Францією, Росією, Австрією та Пруссією, майже припинилися війни й затяжні збройні конфлікти. Склад союзників для забезпечення власних інтересів міг варіюватися, проте загалом ситуація на Європейському континенті залишалася стабільною.

У результаті об’єднання Німеччини й Італії спалахнули невеликі локальні війни, але загальноєвропейської війни пощастило уникнути.

Після Східної (Кримської) війни (1853-1856) розпався Священний союз і Росія втратила свої позиції в Європі.

Поразка Франції у франко-прусській війні (1870-1871) призвела до втрати країною панівного становища в Європі. Провідну роль на континенті почала відігравати Німецька імперія, її військовій силі не могли поодинці протистояти ні Франція, ні Австрія, ні Росія.

У другій половині XIX ст. остаточно сформувалися Британська, Німецька та Французька імперії; турецький султан став «імператором османів».

Міжнародні відносини в цей період розвивалися на тлі страху європейських еліт перед масовими революціями. Вони були готові до будь-яких союзів чи альянсів, які б убезпечували їх від нової революційної хвилі, подібної до подій 1848-1849 рр.

Збереженню миру в Європі сприяло посилення імперіалізму й колоніалізму. У результаті великих географічних відкриттів, зокрема відкриття Америки, активізувалися зв’язки між континентами. Європейці масово вирушали в Новий світ — одні в пошуках багатства, слави та свободи, інші — з метою дослідження невідомих територій, а місіонери активно поширювали християнство серед аборигенів Америки. На зміну цій епосі романтичного піднесення прийшов час прагматизму в міжнародних відносинах. Європейські держави прагнули загарбати віддалені території та перетворити їх на колонії чи напівколонії заради економічної експлуатації. Англія, яка не брала участі у війнах у Європі, стала лідером у колонізації інших народів.

Розселення європейців на нових колонізованих територіях зумовило формування спільності, яку нині ми називаємо європейською ідентичністю.

Термін «імперіалізм» символізував анексію віддалених територій, що супроводжувалася насиллям проти місцевого населення. Завершення формування світової колоніальної імперії — важлива ознака світу в другій половині XIX — на початку XX ст.

На Берлінському конгресі 1885 р. великі держави поділили між собою Африку. В Азії тільки Японія й Сіам (нині Таїланд) не перебували під контролем європейських держав. Боротьба за ринки сировини й збуту товарів, дешеву робочу силу призвела до безконтрольної експлуатації колоній, особливо в Африці й Азії.

Індустріальна революція забезпечила європейські держави достатнім військовим та економічним потенціалом для територіальної експансії.

Заради дотримання політичної рівноваги й балансу сил у Європі провідні країни утворили два військово-політичні об’єднання. Троїстий союз (Німеччина,

Австро-Угорщина й Італія) у 1882 р. та Антанту (Велика Британія, Франція, Росія (1904-1907). Тривалий період рівноваги в системі міжнародних відносин завершився. Між найбільшими європейськими державами пролягла «лінія ворожнечі». Уряди країн, які входили до обох військово-політичних об’єднань, психологічно готували народи своїх країн до збройного зіткнення. Між Троїстим союзом та Антантою набирала обертів гонка озброєнь.

Чисельність армій і витрати на їх утримання (1904)

(Складено за: Herrmann David G.: The Arming of Europe and the Making of the First World War. — Princeton, 1996. — P. 234; Stevenson David: Armaments and the Coming of War. Europe, 1904-1914. — Oxford, 1996. — P. 8)

Як засвідчили події початку XX ст., створення військових блоків не тільки не убезпечило світ від війни, а, навпаки, — прискорило її. Однією з основних причин Першої світової війни стала боротьба за перерозподіл колоніальних володінь, адже на початок XX ст. Німецька колоніальна імперія була в 3,5 раза менша за Французьку й у 11,5 разів — за Британську.

Нестримним прагненням до розширення своїх володінь уряди провідних країн світу підштовхували людство до воєнної катастрофи. Про це свідчать міжнародні кризи (марокканська, боснійська) і локальні війни (американо-іспанська, англо-бурська, балканські та ін.), які поки що спалахували на периферії Європи або в інших частинах світу.

Перемога Японії над Росією у війні 1904-1905 рр. зробила її світовою державою. Стрімкий індустріальний злет США та Японії вивів ці неєвропейські країни на позиції світових лідерів за обсягом і якістю високотехнологічної промислової продукції. Це означало, що Європа стояла на порозі втрати статусу центру світової політики. Епоха, коли найважливіші світові події й процеси були пов’язані з Європою, коли європейські держави не зважали на інтереси країн, розташованих на інших материках, завершилася. Поширення індустріальної революції на інші континенти, технічний прогрес в Америці, Азії та Африці ліквідували виняткове становище Європи та євроцентризм як явище світової міжнародної політики.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно