§ 11. Утворення незалежних держав у Латинській Америці

• Як відбувалася колонізація Латинської Америки європейцями?

1. Народи Латинської Америки на початку XIX ст.

Під назвою Латинська Америка мають на увазі сукупність країн, розташованих у Південній, Центральній і частково Північній Америці й на островах

Вест-Індії, усього понад 30 країн. Історію цих країн, незважаючи на їхню певну регіональну відокремленість, варто розглядати як невід’ємну складову історії західного світу. Ланкою такого єднання є католицизм і перенесена з Європи «габсбурзька модель» державного устрою. І це не випадково, адже першими європейськими країнами, які заснували колонії в Латинській Америці, були Іспанія та Португалія. Відтоді все життя в колоніях підпорядковувалося інтересам і потребам метрополій. Латинська Америка для іспанців і португальців була насамперед постачальником коштовних і кольорових металів, джерелом отримання продукції плантаційного господарства: бавовни, цукру, рису, прянощів тощо.

У латиноамериканських колоніях швидко розвивалася добувна промисловість, особливо королівські копальні. Натомість обробна промисловість майже не розвивалася, до того ж була заборонена торгівля між самими колоніями.

У політичному плані в колоніях панував деспотизм влади, жорстка ієрархія між колонізаторами, з одного боку, і місцевим населенням — з іншого. Ідеї демократії й лібералізму не пустили глибокі корені у свідомість більшості населення континенту; авторитет сили домінував над авторитетом колективного рішення. Ці особливості витворили в регіоні незвичну й неповторну державну модель, яку умовно можна назвати латиноамериканізмом. Латиноамериканський лібералізм не привів до докорінних суспільних змін. Основна маса населення, як і раніше, не брала участі в політичному житті; ліберальна політична традиція перепліталася з консервативною, чим пояснювалася відсутність серйозних соціальних конфліктів.

2. Війна за незалежність іспанських колоній (1810-1826)

У процесі становлення іспанських колоній у Латинській Америці (їх ще називали Іспанською Америкою) зростала потреба в зовнішній торгівлі. Креоли-поміщики, власники копалень і плантацій, купці пов’язували економічні реформи з відокремленням від Іспанії й готувалися до боротьби за незалежність. Інші верстви населення також домагалися звільнення від колоніальної залежності й проведення соціально-економічних перетворень. До внутрішніх причин додалися сприятливі зовнішньополітичні обставини — ослаблення Іспанії внаслідок вторгнення в країну наполеонівських військ. Поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників призвело до національно-визвольної війни іспанських колоній 1810—1826 рр.

Прикладом для латиноамериканських народів став рух рабів-афроамериканців французької колонії Сан-Домінго на Карибських островах у Північній Америці, що виник ще наприкінці XVIII ст. Очолював повстанців колишній раб Туссен-Лувертюр. Як представник революційного уряду Франції, він оголосив про звільнення рабів і розпочав демократичні реформи. Після наполеонівського перевороту Туссен-Лувертюр був заарештований і помер у французькій в’язниці. Проте через два роки після його смерті, у 1804 р., була проголошена незалежна республіка Гаїті.

На першому етапі війни за незалежність іспанських колоній у великих містах Іспанської Америки креоли створили хунти — повстанські організації й захопили владу в багатьох колоніях. У 1810-1815 рр. визвольний рух набрав розмаху в провінціях Ла-Плати. Наприкінці травня 1810 р. тут було створено тимчасовий уряд, який розгорнув збройну визвольну боротьбу. У 1813 р. від Ла-Плати відокремилася республіка Парагвай, а в 1816 р. конгрес представників проголосив створення незалежної республіки — Сполучені провінції Ла-Плати. Через десять років республіка отримала назву Аргентина. У 1815-1817 рр. армія повстанців під керівництвом Хосе Сан-Мартіна перейшла через Анди й здобула перемогу над військами іспанської метрополії в Чилі.

Із самого початку боротьби за визволення військові дії розгорнулися на півночі Південної Америки, де на чолі учасників визвольного руху став генерал Симон Болівар.

Симон Хосе Антонів Болівар (1783-1830) — герой воєн з Іспанією за незалежність країн Південної Америки (Венесуели, Колумбії, Еквадору, Панами, Болівії й Перу), їхній перший президент. Походив з родини багатих басків, яка мала до двох тисяч рабів. Рано залишився сиротою. Від гувернера дізнався про ідеї Руссо й Вольтера. Навчався у військовій академії у венесуельській столиці м. Каракасі, потім певний час жив у Європі. Виступав за об’єднання всіх латиноамериканських держав у конфедерацію.

У 1819 р. іспанців вигнали з Нової Гранади (нинішня Колумбія), за кілька років — з Венесуели й Еквадору. Усі звільнені землі були об’єднані в Колумбійську республіку; головою уряду був проголошений С. Болівар.

Водночас у південній частині Латинської Америки також розвивався визвольний рух. У 1818 р. була проголошена незалежність Чилі. Звідси креольська армія під командуванням генерала Сан-Мартіна ввійшла до Ліми й проголосила незалежність республіки Перу (1821). Останнім оплотом сил метрополії було Верхнє Перу. Після декількох років боротьби в грудні 1824 р. біля м. Аякучо армія С. Болівара здобула важливу перемогу. Ще за два роки капітулював гарнізон останнього опорного пункту іспанської метрополії в Америці. Майже всі іспанські війська були знищені повстанцями, а ті, кому пощастило вціліти, покинули країну. Верхнє Перу було проголошено незалежною республікою. На честь С. Болівара країну назвали Болівія, а національну валюту Венесуели — болівар.

«Він [С. Болівар] завжди ставився до смерті як до неминучого професійного ризику. У всіх війнах він постійно наражався на небезпеку, але не отримав жодної подряпини й діяв під перехресним вогнем із таким вражаючим спокоєм, що навіть його офіцери зрештою погодилися з простим поясненням: він, певно, невразливий. Він залишився неушкодженим після численних спроб убити його, а кілька разів йому рятувало життя те, що він не ночував у своєму ліжку. Він ходив без охорони, їв і пив без жодної перестороги, що й хто б йому не запропонував.... Його байдужість — не бездумність чи фаталізм, а сумна впевненість у тому, що він помре у своєму ліжку, голий і осиротілий, ні від кого не чуючи подяки й розради».

Габріель Гарсіа Маркес, колумбійський письменник

У Мексиці визвольний рух тривалий час не міг здобути перемоги, і тільки в 1821 р. країна зрештою відокремилася від Іспанії, а ще за три роки була проголошена республікою.

Війна за незалежність латиноамериканських народів, здобуті ними перемоги й утворення самостійних держав мали прогресивне історичне значення. Хоча в новостворених державах корінне населення — індіанці, а також афроамериканці й надалі перебували в залежному становищі, однак у жодній з них не існувало узаконеної расової дискримінації.

У ході Війни за незалежність були утворені дві федерації країн Латинської Америки, які виявилися недовговічними. Країни, що входили до цих об’єднань, вийшли з них і стали незалежними державами: Венесуела, Еквадор, Колумбія, Гватемала, Коста-Рика, Нікарагуа, Гондурас і Сальвадор.

3. Результати та значення визвольної війни

Унаслідок Війни за незалежність 1810-1826 рр. були скасовані подушні податки й трудова повинність, у багатьох країнах заборонили рабство, ліквідували інквізицію, скасували дворянські титули й інші феодальні атрибути. Усі нові держави, утворені на теренах іспанських колоній, стали республіками, у них були прийняті демократичні конституції. Водночас в економічній і соціальній сферах війна не вирішила багатьох важливих проблем: залишилося велике землеволодіння, поміщики-латифундисти й католицька церква повністю зберегли свою власність.

Однак найвагомішим результатом визвольної війни в Латинській Америці стала поява на політичній карті світу нових незалежних держав. Було ліквідовано торговельні монополії, які заборонами й обмеженнями стримували економічний розвиток колишніх колоній. Це створювало сприятливіші умови для становлення в Латинській Америці індустріального суспільства та включення континенту в систему світового господарства. Боротьба за незалежність сприяла зростанню національної самосвідомості місцевого населення й прискорила процес формування латиноамериканських націй.

4. Країни Латинської Америки в другій половині XIX ст.

Із середини XIX ст. кожна латиноамериканська країна йшла своїм шляхом, час від часу вступаючи в прикордонні конфлікти із сусідами. Іспанія залишила свої колишні колонії погано підготовленими до самоврядування. Нечисленні привілейовані групи європейців і метисів (нащадків від шлюбів європейців та індіанців) намагалися утримати владу, але це ставало дедалі складніше. Ці групи, які жили за рахунок примусової праці неписьменних селян, установили олігархію як форму політичної системи. Століття авторитарного правління Іспанії не навчили місцевих олігархів перебирати владу один від одного мирним шляхом. Як наслідок, у регіоні панував політичний хаос, амбіції жорстоких лідерів, яких називали каудильйо (від ісп. caudillo — ватажок), створили жорстку систему влади. Каудильйо, наділені фактично необмеженими повноваженнями вищого політичного й державного керівництва («каудильйо відповідальний перед Богом та історією»), зазвичай були вихідцями з армії. Вони стали ознакою політичного життя латиноамериканських країн.

Для новоутворених держав Латинської Америки був характерний жорсткий державний контроль над економікою. Держава також виступала в ролі третейського судді в стосунках між роботодавцями й робітниками. Панування католицизму сприяло встановленню державного контролю над сім’єю. Цим пояснюється сприйняття населенням диктаторських методів керівництва як цілком природного способу зміцнення держави. Цементуючим чинником держави традиційно вважався сильний лідер — каудильйо.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. до латиноамериканських країн посилився потік емігрантів з європейських країн. Перші українці — емігранти з Галичини — почали прибувати до Аргентини в останнє десятиліття XIX ст. Вони оселялися переважно в північних районах. Уже в перші десятиліття проживання в країні українці, незважаючи на складні умови життя, засновували українські церкви, школи, культурно-просвітницькі організації. Нині найбільше вихідців з України проживає в Аргентині та Бразилії.

Час від часу на континенті спалахували повстання, відбувалися революційні виступи. Республіканський устрій багатьох країн тяжів до авторитаризму. Нерідко президенти цих країн приходили до влади в результаті кривавих військових переворотів чи змов. Значні привілеї мали великі землевласники (латифундисти) і католицька церква.

В економічному плані країни Латинської Америки залишалися переважно «господарським двором» США. За окремими територіями зберігався статус колоніальних і залежних володінь Великої Британії, Нідерландів, Франції та США. Водночас процеси індустріалізації відбувалися певною мірою й у країнах Південної та Центральної Америки, зокрема в найбільш розвинених з них - Бразилії, Аргентині, Венесуелі, Чилі.

Початок XX ст. вніс суттєві зміни в господарське життя Латинської Америки. Основною ознакою стало економічне, зокрема фінансове, проникнення на континент індустріальних держав. Це явище було неоднозначним. З одного боку, установлювався контроль США та Західної Європи, насамперед Великої Британії, над господарським життям латиноамериканських країн, а уряди держав регіону, не маючи власних вільних коштів для модернізації промисловості, самі були зацікавлені в іноземних інвестиціях.

З іншого боку, проникнення іноземного капіталу мало також і позитивні наслідки: розвивалася приватна ініціатива й розширювався приватний сектор, розвивалися підприємства комунального господарства, сфери обслуговування й туризму, з’являлися нові робочі місця. Іноземні інвестиції стимулювали формування національних підприємницьких кіл.

1810-1826 рр. — Війна за незалежність у Латинській Америці.

1. У чому полягали особливості ситуації в Латинській Америці на початку XIX ст.?

2. Ознайомтеся з висловлюванням лауреата Нобелівської премії Г. Г. Маркеса. Чому, на Вашу думку, він назвав свою Нобелівську промову «Самотність Латинської Америки»? Висловте припущення, у чому полягала самотність Латинської Америки, про яку говорив письменник.

«Мені здається, що далекоглядні європейці, що борються за справедливе й гуманне правління, допомогли б нам значно більшою мірою, якби поглянули на нас іншими очима. Завдяки лише солідарності з нашими прагненнями, яка не переростає в практичну та юридично обґрунтовану допомогу народів усього світу, які шукають місце під сонцем, ми не уникнемо своєї самотності. ...Нескінченні страждання й насилля, на яких замішана вся наша історія, є наслідком багатовікової несправедливості й накопиченої запеклості...»

Габріель Гарсіа Маркес (Самотність Латинської Америки (Нобелівська лекція, 1982)

3. Назвіть основні внутрішні причини та зовнішні обставини, що стимулювали початок Війни за незалежність народів іспанських колоній у Латинській Америці.

4. За допомогою історичної карти (с. 99) охарактеризуйте основні етапи Війни за незалежність у Латинській Америці.

5. Назвіть результати й оцініть значення визвольної війни 1810-1826 рр.

6. Охарактеризуйте особливості розвитку країн Латинської Америки в другій половині XIX ст.

7. Якими були позитивні й негативні наслідки впливу іноземних держав на країни Латинської Америки? Які, на Вашу думку, наслідки переважали: позитивні чи негативні? Аргументуйте Вашу точку зору.

УЗАГАЛЬНЕННЯ

до розділу І «Європа в час Французької революції та наполеонівських воєн» і розділу II «Європа й Америка в добу революцій та національного об’єднання (1815-1870)»

Період з кінця XVIII до 70-х років XIX ст. був періодом видатних відкриттів і змін у всіх сферах суспільного життя. Це був час утвердження індустріального типу цивілізації й досягнення його зрілості. Саме в перші дві третини XIX ст. відбувалося формування ядра держав, які й у наш час посідають передові позиції у світі й багато в чому визначають долю всієї планети. Цей тип цивілізації став наслідком трьох визначних подій: Війни за незалежність північноамериканських колоній, індустріальної революції, що розпочалася в Англії у XVIII ст., і Французької революції.

«Від початку промислової революції аж до Першої світової війни визначальною психологічною рисою західного середнього класу (на відміну від робітничого класу) — людей як фізичної, так і канцелярської праці — була жадоба роботи».

Арнольд Тойнбі, англійський історик (Дослідження історії. — К.: Основи, 1995. -Т. 2.- С. 306)

Індустріальна революція також змінила ментальність людей, систему їхніх цінностей. Зокрема, приватну ініціативу окремих людей та їхній успіх схвально оцінювало населення, оскільки зазвичай результати таких ініціатив були на користь суспільства, країни чи навіть людства. Індивідуальний успіх і досягнення однієї особистості ставали успіхом і надбанням усіх.

«У багатому природному середовищі індивідуальний успіх мав тенденцію бути вигідним для нової громади загалом. Навіть коли на зміну початковій стадії прийшов тріумф технологій, винахід однієї людини не лише забезпечував її благополуччя, а й примножував можливості багатьох. У XVIII і ХІХ ст. вплив панівної релігії, стихійний відбір людей, здатних до самоутвердження, і багате природне середовище приводили до спільного результату й підсилювали одне одного, формуючи та концентруючи до крайнощів систему індивідуальних цінностей».

Богдан Гаврилишин, український, канадський і швейцарський економіст (До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє. — К.: Пульсари, 2013. — С. 307)

Індустріальна революція докорінно змінила соціальну структуру суспільства, спричинила суттєві політичні зміни.

Ознаки сучасної цивілізації, що сформувалися внаслідок індустріальної революції

Внутрішня міграція й зростання чисельності міського населення стали в XIX ст. масовим явищем. Зокрема, з 1800 по 1850 р. населення Парижа майже подвоїлося, а населення Манчестера з 1790 по 1900 р. зросло в 10 разів.

Подією світового масштабу стала Французька революція 1789-1794 рр.

«Легко підпадаючи під сторонні впливи, ЛюдовікХ\/І не зміг виконати покладені на нього часом функції реформатора... Усе це підірвало в очах підданих ще сильну в 1770-і роки віру в спроможність королівської влади реформувати суспільство "згори” і не дозволило монархічному режиму уникнути наступної катастрофи... Королівська влада не змогла скористатися наданим Франції шансом еволюційних змін і нейтралізувати таким чином соціальний вибух, революцію. Отже, Французька революція не створила нового суспільства на базі старого й обмеженого. Вона щонайбільше стала переломним моментом, продовженням процесу перетворень, блокованого політичною нездатністю французької монархії керувати вже розпочатими реформами».

Жан-Бернар Дюпон-Мельниченко, французький історик, Вадим Адауров, український історик (Французька історіографія XX ст. — Львів: Класика, 2001. — С. 78)

У XIX ст. відбувалося становлення парламентаризму, розпад та остаточна ліквідація необмежених монархій. Іншим важливим явищем у житті Європи стало посилення національних рухів, прагнення до об’єднання народів та їхнє звільнення з-під гніту іноземних держав.

У 1848-1849 рр. Європою прокотилася хвиля революцій. Важливою ознакою «весни народів» була одночасність революцій одразу в декількох європейських країнах.

У другій половині XIX ст. постали нові національні держави. У цей період сталися важливі події: утворилося Італійське королівство (1860), відбулися війна Пруссії з Австрією за першість у Німеччині (1866), франко-прусська війна й утворення єдиної Німецької імперії (1870-1871), Громадянська війна в США (1861-1865).

У XIX ст. поширився політичний лібералізм. Держава, на думку лібералів, покликана утверджувати принципи демократії, народного суверенітету, свободу особистості, її політичні й громадянські права.

Ліберальним поглядам протистояли революційні течії, зокрема утопічний соціалізм та анархізм. Різко критикуючи тогочасні суспільно-економічні порядки, утопічні соціалісти (А. Сен-Симон, Ш. Фур’є, Р. Оуен) закликали до побудови соціалістичного суспільства, заснованого на плановому суспільному виробництві й справедливому розподілі продуктів праці, а також до припинення воєн.

У 1840-х роках виник марксизм, який здобув чимало прихильників. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, засновники цієї течії, уважали, що утвердження суспільної власності забезпечить безмежний розвиток виробництва, установить соціальну справедливість і гарантуватиме загальний достаток. Держава, виконавши свої функції, перетвориться на асоціацію самоврядних громад — лад, який вони називали «комунізмом».

«Щоб справедливо судити про Маркса, треба визнати його щирість... Він мав палке бажання допомогти пригніченим і цілком усвідомлював потребу проявитися не лише на словах, а й у дії. Головним серед його талантів був талант теоретика... Навіщо ж у такому разі критикувати Маркса? Попри його чесноти, я вважаю Маркса лжепророком. Він був пророком, котрий указував основний напрям розвитку історії, однак пророцтва його не справдилися; утім, це не головне з моїх звинувачень. Набагато більше важить те, що він увів в оману велику кількість... людей».

Карл Поппер, австрійський і британський філософ і соціолог (Відкрите суспільство та його вороги. — К.: Основи, 1994. — Т. 2. - С. 92-93)

Починаючи з 1870-х років у світі почали проявлятися нові тенденції.

Важливою ознакою став стрімкий технічний прогрес. Винаходи, утілені в нових технологіях і товарах, давали людям нові можливості й нову якість життя. Відбувалося зростання виробництва й матеріального добробуту населення. Слово «прогрес» ставало одним з найбільш уживаних.

Через економічні, політичні, національні й релігійні причини посилилася міграція (переміщення) населення як між континентами (здебільшого з Європи до США й Канади, країн Латинської Америки, Австралії та Нової Зеландії), так і всередині континентів.

Це період домінування Європи у світі. З одного боку, саме європейські країни поділили майже всю планету на колонії та сфери своїх життєвих інтересів, з іншого — усі незалежні держави світу, за винятком США та Японії, були розташовані саме в Європі. Європейська цивілізація, на думку європейців, була єдино можливою для всього людства формою цивілізації. Будь-які інші, відмінні від європейської форми облаштування суспільного й політичного ладу, розцінювалися європейцями як нецивілізовані та відсталі.

У політичному житті найбільш успішних країн Європи та в США утвердилися ліберальні порядки, засновані на повазі до громадянських прав людини, до приватної власності на засадах ринкової економіки. При цьому залишалася дискримінація в політичному житті жінок, а також афроамериканців — у США.

Селянство в Західній Європі перетворилося на клас вільних дрібних власників, які активно включилися в ринкове господарство. Разом з дрібними міськими власниками вони стали опорою ліберального устрою.

Наймані робітники фактично стали впливовим п’ятим станом. Робітничий рух не був згуртованим; соціалістичні партії й тред-юніони (професійні спілки) однаковою мірою претендували на роль вождів робітництва. Проблема для політиків, які заявляли, що представляють інтереси робітників, полягала у вирішенні питання: чи можливо поліпшити становище робітників у рамках тогочасного ліберального устрою, чи для цього потрібно зламати його й замінити іншим — соціалістичним. Життєздатними виявилися обидві точки зору, бо насправді чимало кваліфікованих робітників жило на рівні середнього класу, однак на іншому полюсі суспільства були робітники, які ледь животіли.

Загострилося національне питання. Теоретично право народів на самовизначення визнавалося за всіма націями, зокрема за українцями, поляками, чехами, словаками, однак на практиці жодна з імперій не бажала відмовлятися від своїх володінь.

«Під час поділів Польщі, що відбулися між 1772 і 1795 роками, Україна також була розділена: більша її частина відійшла до Росії, а Галичина дісталась Австрії. ...Жоден народ не боровся так тяжко, як українці, за свою незалежність; українська земля просякнута кров’ю. Через багатства, чудовий клімат та унікальне розташування на перехресті світових шляхів Україна постійно ставала жертвою загарбників і гнобителів, її постійно ділили. Укладаючи союз то з однією державою, то з іншою, сподіваючись у такий спосіб урятуватися від загибелі, Україна незмінно була зраджена.

У 1812 р. українською проблемою цікавився Наполеон; Талейран радив йому створити українську державу, яка б була названа на честь Наполеона, Перший український національний рух Нового часу (1846) переслідував скромні федералістські цілі, однак був безжально придушений царською поліцією, його провідників заарештували й відправили на заслання. Від самого початку не припинялися брутальні спроби викорінити національний дух із свідомості народу. Українська література... і сама українська мова були обмежені, заборонялося дотримуватись елементарних народних звичаїв».

Ланселот Лоутон, один із засновників та активних членів створеного в 1935 р. у Великій Британії Англо-українського комітету (Lawton Lancelot. The Ukrainian Question and its importance to Great Britain. — London: The Serjeants Press, LTD., 1935. — P. 11-13)

Збільшувалося суперництво між провідними державами за створення колоніальних імперій. Назрівала сутичка за переділ колоніальних володінь.

Слабкістю колоніальних імперій було, з одного боку, показове бажання метрополій поширювати ідеї «європейської цивілізації», пошук союзників серед корінних народів, а з іншого — застосування жорстоких методів, аби втримати корінне населення від участі в масовому національному русі за визволення з-під колоніального гніту.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно