§ 13. Франція

• Охарактеризуйте нове міжнародне становище, яке встановилося в Європі після Віденського конгресу.

1. Франко-прусська війна

Причини й привід до початку війни. Після перемоги в австро-прусській війні 1866 р. Пруссія істотно зміцніла й утвердилася в ролі лідера в об’єднанні всіх німецьких держав, що неабияк непокоїло Наполеона III. Цим майстерно скористався Бісмарк, посіявши недовіру між Пруссією та Францією. Він був упевнений у британському, російському й італійському нейтралітеті та розпочав військові приготування. Готувалася до війни і Франція, проте повільно та неефективно.

Безпосереднім приводом до війни стала боротьба за вакантний трон в Іспанії. У 1869 р. іспанський уряд запросив на нього прусського принца Леопольда Гогенцоллерна, родича короля Пруссії Вільгельма І. Франція висловила рішучий протест, і наступного року Леопольд офіційно відмовився прийняти іспанську корону. Наполеон III і Бісмарк були розчаровані таким мирним завершенням конфлікту, оскільки зникав привід до війни, якої вони обидва бажали. Французький імператор змушував Вільгельма І пообіцяти, що він ніколи не дасть згоди на коронування Леопольда на іспанський трон. Король, який у той час перебував у м. Емсі, відмовився надати такі гарантії. Повідомлення про це було відправлено телеграфом у Берлін Бісмарку, який зумисно спотворив запис слів Вільгельма І, надавши їм образливого для Франції звучання, і передав його до преси, а також поширив серед прусських закордонних місій. Зміст Емської депеші Бісмарка, як назвали цей документ, став відомий Наполеону III. 19 липня 1870 р. він оголосив Пруссії війну.

Хід війни. Більшість європейців очікувала, що перемогу у війні здобуде Франція. Однак прусське військо під командуванням генерала Мольтке було добре вишколене, а німецька артилерія кількісно переважала французьку.

У вересні 130-тисячне французьке військо під командуванням генерала Мак-Магона й імператора Наполеона III було блоковане в м. Седані та зрештою капітулювало перед прусською армією. Французи були обурені невдалим ходом війни й у Парижі Францію втретє проголосили республікою. Період Другої імперії (1852 -1870) завершився.

• Розгляньте ілюстрацію. Наскільки запеклою була ця війна? Що в картині вказує на характер протистояння між французькими й прусськими військами?

П. Ж. Жаньє. Битва під Марс-ла-Тур 16 серпня 1870 р. 1886 р.

У жовтні французи зазнали ще однієї серйозної поразки: 180-тисячна французька армія під командуванням маршала Базена здалася в м. Меці. Шлях на Париж був відкритий, і прусська армія взяла французьку столицю в облогу. Очільник республіканського французького уряду Леон Гамбетта втік з Парижа на повітряній кулі й організовував опір прусській армії поза столицею. Парижани страждали в облозі від голоду, хвороб, артилерійських обстрілів міста. Вони були змушені їсти коней, котів, собак і навіть щурів. Лише повітряні кулі й поштові голуби пов’язували місто із зовнішнім світом.

18 січня 1871 р. у Дзеркальній залі Версаля прусського короля Вільгельма І коронували як німецького імператора Об’єднання Німеччини було завершено. Через вісім днів Париж капітулював. Під час облоги загинуло понад 40 тис. парижан.

У лютому припинила опір уся Франція, утративши на війні майже 200 тис. осіб. Війна закінчилася, й у квітні 1871 р. у м. Франкфурті-на-Майні Німеччина та Франція підписали мирний договір, який став завершенням франко-прусської війни.

Основні положення Франкфуртського мирного договору

• До Німеччини відійшли Ельзас і Східна Лотарингія. Установлювався новий франко-німецький кордон.

• Франція впродовж трьох років мала виплатити контрибуцію в розмірі 5 млрд франків.

• Німеччина заволоділа значними покладами залізної руди. Натомість Франція отримала фортецю Бельфор.

• До повної виплати контрибуції Франція мусила утримувати німецькі окупаційні війська, які залишалися на її території.

• У торгівлі між двома країнами встановлювався режим найбільшого сприяння.

• Німецький уряд отримував права на залізниці Ельзасу й Лотарингії, а також на залізниці у Швейцарії, які належали Франції.

Причини поразки Франції

• Французьку армію традиційно вважали найсильнішою в Європі. Переоцінивши власні сили й недооцінивши супротивника, Франція була переконана, що досить легко переможе Пруссію.

• Французи розраховували на технічну перевагу своїх гвинтівок, однак вона була зведена нанівець прусською перевагою в артилерії.

• Блискавична прусська мобілізація, майстерно організована Мольтке, стала для французів повною несподіванкою.

• Катастрофа під Седаном виявилася психологічною поразкою французів, не менш нищівною, ніж поразка військова. Французький бойовий дух уже не відродився в ході війни.

• Франція опинилася в дипломатичній ізоляції. Бісмарк зумів нав’язати світовій спільноті образ Франції-агресора, і вона не отримала допомоги від жодної з великих держав.

Підсумки війни

• Війна поклала край французькій військовій перевазі в Європі. Відтепер найпотужнішою військовою силою на континенті стала Німецька імперія.

• Війна та її наслідки зумовили взаємну неприязнь між двома країнами й народами. Це стало однією з причин майбутньої Першої світової війни (1914-1918).

• Французи були глибоко ображені втратою Ельзасу й Лотарингії; бажання помсти переважало у французькій політиці впродовж наступних 50 років.

• У результаті війни французькі війська, які охороняли Папу Римського в Італії, мусили відступити, що прискорило завершення об’єднання Італії.

2. Паризька комуна

Для засвідчення своєї перемоги прусські війська тріумфально пройшли вулицями Парижа й залишили місто. Ця подія, як і поразка загалом, викликала обурення паризьких робітників, які становили ядро Національної гвардії, що боронила столицю. Дії французького уряду розцінили, як зраду. До того ж Національна гвардія захопила в місті кілька сотень гармат.

Унаслідок поразки Франції й краху Другої імперії Наполеона III Національні збори, обрані в лютому 1871 р. і в яких переважали популярні в провінції монархісти, узяли на себе принизливий обов’язок укласти мир з Німеччиною. Республіканськи налаштовані парижани побоювалися, що Національні збори, які засідали у Версалі, можуть відновити монархію. 18 березня 1871 р. в столиці розпочалось антиурядове повстання. Воно стало відповіддю на рішення голови тимчасового уряду Л. Тьєра роззброїти Національну гвардію, сформовану переважно з робітників, і прибрати гармати Національної гвардії з пагорбів Монмартра.

Проте солдати замість виконувати наказ почали переходити на бік Національної гвардії. Повстання набирало силу й невдовзі Тьєр і його прибічники мусили відступити з міста. Влада в Парижі перейшла до Національної гвардії, яка організувала вибори. За результатами виборів, на яких перемогли радикали, 26 березня 1871 р. була утворена Паризька комуна та сформований уряд з послідовників якобінців періоду революції 1793 р. й соціалістів. Вони працювали досить злагоджено й мали успіх, наприклад в організації безкоштовного харчування для дітей шкільного віку.

Комуна, незважаючи на внутрішні суперечності, провадила політику, що нагадувала події 1793 р.: відокремлення церкви від держави, використання революційного календаря тощо. Також було проголошено 10-годинний робочий день; передано підприємства, власники яких утекли, під управління робітників; заборонено роботу в нічний час для пекарів. Крім Парижа, комуни були проголошені також у Ліоні, Сент-Етьєні, Марселі, Тулузі. Однак уряд Тьєра швидко їх придушив.

Проте повстанці виявилися не здатними протистояти урядовим військам. 21 травня вони перейшли в наступ і ввійшли в незахищені райони Парижа. Мешканці провінцій не симпатизували паризьким комунарам, і Тьєру вдалося швидко організувати сили, щоб повалити Паризьку комуну. Уже за тиждень вона зазнала атаки регулярних урядових військ. Національну гвардію та інші війська комунарів відтіснили, і вони утримували лише центральні квартали міста. Супротивники наче змагалися в жорстокості й безчинствах. Вулиці Парижа були залиті кров’ю. Під час вуличних боїв у Парижі комунари підпалили міську ратушу, Палац правосуддя, палац Тюїльрі, міністерство фінансів і особняк Тьєра. У вогні загинуло багато культурних і художніх цінностей. Були зроблені замахи й на скарби Лувру.

Паризька комуна — повстання в Парижі проти французького уряду та короткотривалий (18 березня — 28 травня 1871 р.) період перебування при владі радикальних соціалістів.

• Розгляньте плакат часів Паризької комуни й визначте: а) цей плакат був виготовлений прихильниками чи противниками Комуни: б) яку ідею прагнув утілити художник.

Плакат часів Паризької комуни. 1871 р.

Недовга історія Паризької комуни (72 дні) завершилася «кривавим тижнем» (21-28 травня). Національна гвардія чинила шалений опір на барикадах, та, незважаючи на це, 28 травня впала остання барикада Паризької комуни. Майже 20 тис. повстанців було вбито; втрати серед урядових військ становили 750 осіб. Після розгрому Паризької комуни розпочалися репресії: до 38 тис. осіб було заарештовано й понад 7 тис. вислано з країни.

3. Третя республіка

Після поразки у франко-прусській війні країна опинилась у вкрай важкому становищі. У суспільно-політичному житті держави настав період невизначеності: монархія чи республіка?

На французький трон претендували три династії: Бурбони, Орлеани та Бонапарта. Однак план реставрації монархії у Франції провалився, адже більшість французів виступала за республіканську форму правління. На початку вересня 1870 р. в результаті народного повстання Франція була проголошена республікою.

Третя республіка проіснувала з 1870 р. (іноді початок Третьої республіки датують 1871 р.) до липня 1940 р. При цьому більшість у Національних зборах належала монархістам, а республіканці були розділені на декілька течій. Питання про визначення політичного устрою Франції було настільки складним, що лише в 1875 р. Національні збори більшістю в один голос спромоглися прийняти доповнення до конституції, яке закріплювало статус республіки. Та навіть після цього Франція кілька разів опинялася перед загрозою монархічного перевороту.

Третя республіка — республіка у Франції (1870-1940).

Основні соціально-економічні виклики, що постали перед Францією

• Уповільнилися темпи економічного розвитку (у світовому промисловому виробництві Франція з 2-го місця перейшла на 4-те, поступившись Англії, США й Німеччині).

• Упродовж трьох років після поразки у війні країна виплачувала величезну контрибуцію Німеччині.

• Нестача власної сировини й вугілля, машин та обладнання.

• Увезення товарів (імпорт) перевищувало продаж французької продукції за кордон (експорт), унаслідок чого державна скарбниця не отримувала необхідних надходжень.

• На відміну від інших розвинених країн, у Франції існувала велика кількість технологічно відсталих дрібних підприємств ремісничого типу.

• Відстале сільське господарство (застаріла техніка, не впроваджувалися сучасні технології сільськогосподарського виробництва; за врожайністю пшениці країна була серед останніх у Європі).

• Низька купівельна спроможність селян, які становили 2/3 населення країни.

У травні 1873 р. президентом республіки обрали затятого монархіста Патріса де Мак-Магона. У листопаді того ж року повноваження Мак-Магона були подовжені на сім років. У 1875 р., незважаючи на протидію президента, Національні збори ухвалили нову республіканську конституцію.

Місцевого самоврядування у Франції практично не існувало. Реальна влада в департаментах належала префектам, які призначалися урядом. Характерною ознакою політичного життя Франції, яка вирізняла її з-поміж інших країн, було існування великої кількості партій і груп, що боролися одна з одною. Причина полягала в строкатості структури французького суспільства.

Конституція Третьої республіки була компромісом між монархістами й республіканцями. Монархісти, вимушені визнати республіку, постаралися надати їй консервативного, недемократичного характеру. Жінки, військовослужбовці, молодь і сезонні робітники не отримали виборчих прав.

Схема державного устрою Франції

Конституція надавала президенту право оголошувати війну, укладати мир, а також право законодавчої ініціативи й призначення на вищі цивільні та військові посади.

Перші парламентські вибори, проведені за новою конституцією, принесли перемогу республіканцям. Мак-Магон мусив подати у відставку, і до влади прийшли помірковані республіканці. Новим президентом обрали республіканця Жуля Греві. З його обранням утвердилася віра в те, що республіка вступила в період спокійного поступу. Президентство Греві виявилось успішним, і наприкінці 1885 р. його переобрали. Однак другий період президентства Ж. Греві тривав тільки два роки: він вимушено склав повноваження через скандал, пов’язаний з його зятем, який торгував орденом Почесного легіону — найвищою державною нагородою Франції.

Наступним президентом став Саді Карно, який за сім років каденції зумів суттєво зміцнити республіканський устрій.

4. Політичні кризи наприкінці XIX ст.

Наприкінці XIX ст. Третя республіка пережила декілька політичних криз, що стали серйозним випробуванням на міцність для республіканського ладу. Так, у 1884 р. з’ясувалося, що хтось з офіцерів Генерального штабу продав німецькому військовому аташе в Парижі секретні документи. У державній зраді звинуватили капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю. І хоча жодних доказів його провини не було, усе ж Дрейфуса заарештували й віддали під суд.

• Ознайомтеся з документом. Як А. Дрейфус описує в листі своє ставлення до Франції? Як Ви вважаєте, чи ототожнював він тих, хто його бездоказово звинуватив і заарештував, з усією Францією?

«Моя невинуватість буде визнана й оголошена по всій дорогій Франції, моїй батьківщині, у жертву якій я завжди приносив свій розум, свої сили, якій я хотів присвятити себе до останньої краплини крові».

З листа А. Дрейфуса до дружини (Прайсман Л. Дело Дрейфуса. — Иерусалим: Кахоль-лаван, 1987. — С. 45)

Справа Дрейфуса спричинила у Франції хвилю антиєврейських настроїв. Військовий суд визнав А. Дрейфуса винним у шпигунстві й засудив до довічної каторги. Ці події розкололи французьке суспільство на два табори: «дрейфусарів» і «антидрейфусарів». Серед тих, хто вимагав перегляду вироку, були відомі письменники, зокрема Еміль Золя й Анатоль Франс. Е. Золя опублікував відкритий лист під назвою «Я звинувачую», у якому заявляв, що влада сфальсифікувала справу, щоб приховати ім’я справжнього злочинця.

• Як Е. Золя пояснює, чому він не може стояти осторонь справи Дрейфуса? Проблема полягала, на Вашу думку, тільки в Дрейфу сі чи ця справа мала значно глибші корені?

«Я не знайомий з людьми, яких я звинувачую, я навіть ніколи їх не бачив, у мене немає до них ні злості, ні особистої ненависті. Вони для мене є уособленням соціального зла. Я здійснюю зараз революційний акт, спрямований на те, щоб наблизити перемогу правди й справедливості. Не можна допустити, щоб права людини відверто зневажали! Усю пристрасть моєї душі я віддаю боротьбі за торжество справедливості й щиро вірю, що правда переможе. Нехай наважаться викликати мене до суду й слідство проводять при відчинених дверях! Я чекаю».

З відкритого листа Е. Золя

Лист Е. Золя розбурхав Францію, його всюди читали й обговорювали. Політики усвідомлювали, що справу необхідно якнайшвидше врегулювати, бо вона загрожує суспільному миру в країні. Зрештою вирок у справі Дрейфуса був переглянутий. І хоча А. Дрейфуса не виправдали, згодом президент його помилував. А на початку XX ст. стало відомо ім’я справжнього шпигуна, і тільки тоді А. Дрейфус був офіційно виправданий.

Негативними ознаками політичного життя Франції стали хабарництво й недбалість багатьох державних чиновників і політичних діячів. На початку 1890-х років вибухнув гучний скандал у зв’язку з діяльністю акціонерного товариства, утвореного для будівництва Панамського каналу.

Ще в 1879 р. з ініціативи автора проекту й керівника будівництва Суецького каналу Фердинанда Лессепса була створена компанія для прокладення міжокеанського каналу через Панамський перешийок. Акції придбали багато французів, які сподівалися отримати чималий зиск. Однак будівництво каналу затягнулося, а в 1888 р. компанія оголосила про своє банкрутство.

• Як Ви розумієте зміст карикатури на тему панамського скандалу? Як відреагувало на скандал французьке суспільство?

Французька карикатура на панамський скандал. 1892 р.

• Як Ви думаєте, про які наслідки для Франції пише історик, коли заявляє, що панамська афера «сколихнула молоду французьку Третю республіку»? Ідеться тільки про розорення власників акцій чи про недовіру громадян до влади й держави?

«Через рік після проголошення нейтралітету Суецького каналу компанія Панамського каналу Лессепса зазнала краху. ...Це була фінансова катастрофа, що сколихнула молоду французьку Третю республіку».

Кароль Земан Розкопф, американський історик (Rothkopf C. Z. The opening of the Suez Canal. — New York: Franklin Watts Inc., 1873. — P. 65-66)

Численні власники акцій утратили вкладені гроші. Усього постраждало понад 700 тис. осіб, переважно представників середнього класу. Невдовзі з’ясувалося, що із зібраних 1,4 млрд франків на будівництво каналу витрачено лише 700 млн, а решта грошей розтрачена керівництвом компанії та пішла на хабарі. Так, в отриманні хабарів від компанії було викрито понад 100 депутатів, сенаторів і навіть міністрів. Стали відомими факти підкупу відомих газет, які рекламували панамську компанію навіть тоді, коли вже був очевидний її неминучий крах. Судовий процес над керівниками компанії та кількома особами, звинуваченими в хабарництві, завершився доволі м’якими вироками, та й ті за кілька місяців були скасовані. Усі звинувачені опинилися на волі. Скандал був настільки гучним, що навіть через чверть століття слово «Панама» вживалось як синонім до слова корупція.

5. Радикали при владі. Ж. Клемансо

Політичні кризи відбувались у Франції на тлі достатньо успішного економічного розвитку країни, що тривав до кінця століття. Утворювалися великі промислові й банківські монополії, формувалася фінансова олігархія, за кордон активно вивозився французький капітал: банки давали позики урядам різних країн під відсотки. За обсягом вивезення капіталу Франція посідала перше місце у світі.

У 80-90-х роках XIX ст. було проведено демократичні реформи. Зокрема, були прийняті закони про свободу друку й зборів; про вільну діяльність профспілок і страйки; «шкільні закони»: про відокремлення школи від церкви, про надання освіті світського характеру, про запровадження державних програм навчання. Муніципальні ради отримали право обирати свого мера. Гімном республіки знову стала «Марсельєза», а 14 липня — день початку Французької революції — було проголошено національним святом.

На початку XX ст. у французькому парламенті існувало до десятка партій і груп, жодна з яких не мала більшості, а тому не могла самостійно сформувати уряд. Для призначення уряду потрібен був блок, що складався б з різних партій. Оскільки такі блоки були нестійкими, то нестійкими були й створені ними уряди. Так, з 1900 по 1914 р. у країні змінилося 13 урядів, кожен з яких проіснував не більше року, а деякі — лише два-три місяці.

Важливим чинником французької політики була ідея реваншу за програну франко-прусську війну. Реваншисти, яких підтримували практично всі партії, називали Німеччину «спадковим ворогом» і закликали до нової війни з нею, аби помститися за поразку й повернути назад Ельзас і Лотарингію.

Якщо наприкінці XIX ст. основна боротьба на політичній арені Франції відбувалася між монархістами й республіканцями, то на початку XX ст. — між лівими (радикальними) і правими (поміркованими) республіканцями. Радикалів очолював Жорж Клемансо — лікар за професією.

Партія радикалів користувалася великою популярністю в середнього класу й селянства. У її програмі були сформульовані принципи захисту республіки, приватної власності, боротьби проти засилля церкви, вимога націоналізації великих монополій, уведення прогресивного податку на прибуток.

Жорж Клемансо (1841-1929) — прем’єр-міністр Франції в 1906-1909 тав 1917-1920 рр. Упродовж усієї політичної кар’єри виступав за реванш Німеччині за поразку Франції у війні 1870-1871 рр. Один із засновників Республіканської партії радикалів. За гострі промови в парламенті отримав прізвисько «Тигр», а за внесок у перемогу над Німеччиною в роки Першої світової війни (1914-1918) — «Батько перемоги». Очолював французьку делегацію на Паризькій мирній конференції за підсумками Першої світової війни. У 1920 р. відійшов від політики й займався літературною та публіцистичною діяльністю.

На парламентських виборах 1902 р. перемогу здобув «лівий блок», що об’єднав радикалів і соціалістів. Переможці обіцяли провести важливі соціальні реформи, зокрема прийняти закон про пенсії та закон про 8-годинний робочий день. У 1906 р. уряд очолив Ж. Клемансо. Аж до початку Першої світової війни радикали відігравали провідну роль у всіх французьких урядах. Вони зосередили основні зусилля на наданні державі світського характеру. Радикали були послідовними прихильниками демократії й противниками диктатури в будь-якій її формі. Домагалися задоволення економічних і соціальних потреб французів, знаходили порозуміння із соціалістичними й робітничими організаціями. Крім «шкільних законів», вони також прийняли трудове законодавство, яким передбачалися виплата робітникам відшкодування в разі отримання ними виробничої травми й обов’язковий щотижневий відпочинок. Здійснення інших обіцяних радикалами реформ довго відкладалося. Лише наступного року після відставки Ж. Клемансо був прийнятий закон про робітничі й селянські пенсії (1910), згідно з яким французам, що досягай 65 років, призначалася пенсія за віком (у Німеччині й Англії — із 70 років).

1870-1871 рр. — франко-прусська війна.

1870-1940 рр. — Третя республіка у Франції.

1. У чому полягали основні причини франко-прусської війни?

2. За допомогою історичної карти атласу охарактеризуйте основні події франко-прусської війни.

3. На основі положень Франкфуртського мирного договору проаналізуйте підсумки й наслідки війни для Франції.

4. Чим, на Вашу думку, була Паризька комуна: невдалим заколотом групи крайніх радикалів-революціонерів чи народною революцією? Який зміст Ви вкладаєте в поняття «заколот» і «революція»?

5. Охарактеризуйте державний устрій Франції за часів Третьої республіки, використовуючи схему на с. 126.

6. Як Ви вважаєте, чому справа Дрейфуса мала такий розголос? Чому, на Вашу думку, на захист жертви судового свавілля виступили моральні авторитети Франції та світу?

7. Свідченням яких недоліків у Франції став панамський скандал?

8. Наскільки, на Ваш погляд, успішним було перебування при владі наприкінці XIX — на початку XX ст. партії радикалів, очолюваної Ж. Клемансо?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно