Войти
Закрыть

Еволюція європейської соціал-демократії: від марксизму до легальної парламентської діяльності. Практичне заняття

9 Клас

В умовах індустріальної цивілізації провідні позиції в суспільстві посіли велика буржуазія та клас найманих робітників, що протистояв їй, — пролетаріат. Завершення промислового перевороту в другій половині XIX ст. на якийсь час призвело до помітного погіршення умов життя робітників, що викликало загострення їх боротьби за свої права. У політичному житті країн Європи й Америки інтереси робітників представляли соціал-демократичні партії. На практичному занятті ми об'єднаємося в групи та обговоримо, куди вели соціал-демократи робітничий клас — на барикади чи в парламент. Варто пригадати! 1. Що являв собою рух чартистів? (§ 8) 2. Розкажіть про виникнення марксизму та Першого Інтернаціоналу. (§ б) 1. Між Першим і Другим інтернаціоналами. Міжнародне співтовариство робітників, відоме як Перший Інтернаціонал, діяло недовго — із 1864 до 1876 р. Визнаним лідером цієї організації був Карл Маркс. На його думку, філософія і наука мали стати інструментом у встановленні влади людини над природою. Він стверджував, що «релігія — опіум для народу», оскільки вона панує над свідомістю людини, забирає її з реальної дійсності. К. Маркс увійшов в історію як ідеолог революції. Як ми пам’ятаємо, у своїй праці «Капітал» він доводив, що єдиним носієм передових ідей є пролетаріат, який за допомогою революційного насильства може ліквідувати капіталістичне суспільство гноблення. На його думку, тільки диктатура пролетаріату здатна побудувати суспільство соціальної справедливості. Гідним супротивником К. Маркса в Першому Інтернаціоналі був відомий російський анархіст Михайло Бакунін (1814—1876) — колишній офіцер царської армії, засновник руху народників у Росії (мал. 1). Він брав активну участь у революційних подіях 1848 р., був засланий у Сибір, звідки втік у Лондон....
0 Переглянути

На шляху модернізації: провідні країни Європи й Америки в останній третині XIX — на початку XX ст.

9 Клас

Наприкінці XIX ст. у найбільш розвинених країнах завершився промисловий переворот: ремісничі майстерні й мануфактури змінили підприємства нового типу — заводи та фабрики. Ми знаємо, що першою прикметною ознакою таких підприємств є широке застосування машин і нових технологій виробництва. Фабрики й заводи виготовляли набагато більше продукції, ніж мануфактури. Вчені вважають, що становлення індустріальної цивілізації настає, коли частка промислової продукції, виробленої за допомогою машин на великих підприємствах, перевищує 50% від усього обсягу виробництва в країні. У результаті індустріалізації промисловість почала переважати над сільським господарством. Першою країною, що досягла цієї мети ще в середині XIX ст., була Велика Британія. Наприкінці «довгого» століття до групи індустріально розвинених держав увійшли Франція, Німеччина, Австрія, Бельгія, США (мал. 1) та ін. Що ж сприяло перетворенню країни на індустріально розвинену державу? Організація великого машинного виробництва вимагала дуже значних витрат. Тому в індустріальному суспільстві важливу роль відіграв банківський капітал. На початку Нового часу банки надавали позики для державних потреб, а також вкладали свої кошти у світову торгівлю. У цих випадках вони могли розраховувати на прибуток. Згодом виникли нові напрямки діяльності фінансових установ. Багато банків надавали кредити великим промисловим, транспортним і торговельним підприємствам, сприяючи їхньому розвитку й процвітанню. Об'єднання промислового і банківського капіталів сприяло становленню індустріального суспільства. Основу індустріального суспільства, що зароджувалося, складали базові галузі промисловості — металургія, енергетика та машинобудування (мал. 2). Вони були головними споживачами сировини, палива, устаткування й становили фундамент економіки країни. Особливого значення в середині XIX ст. набула металургія. Метал був необхідний у величезних обсягах як для промисловості, що стрімко зростала, так і для військових потреб....
0 Переглянути

Створення незалежних держав у Латинській Америці

9 Клас

Більша частина Латинської Америки була розділена між двома державами — Іспанією та Португалією. Португалії належали землі в басейні Амазонки й на південь від неї — Бразилія, а Іспанії — уся Центральна Америка й більша частина Південної Америки. Населення колоній було мішаним: у деяких землях залишалася велика частина корінного населення — індіанців, у Бразилії було багато привезених з Африки чорношкірих рабів, у багатьох колоніях значну частину жителів становили нащадки переселенців з Іспанії та Португалії — креоли. Поступово зростала кількість представників мішаних шлюбів — метисів і мулатів. Основою економіки колоній були сільське господарство й видобуток корисних копалин (мал. 1). Великі прибутки давали срібні рудники Мексики й Перу, золоті копальні Нової Гранади, Бразилії та Чилі. На плантаціях цукрової тростини Гаїті й Бразилії вироблялася найбільша частка світового цукру, найважливішим постачальником какао були землі Венесуели та Нової Гранади, на рівнинах Аргентини процвітало скотарство. Промисловість була розвинена слабко, втім, так само, як і в європейських метрополіях. Значна частина продукції йшла на експорт у Європу. Проте зростанню торгівлі перешкоджали колоніальні обмеження, що забороняли торгувати з іншими країнами, крім Іспанії та Португалії. Креолам у Латинській Америці належала половина копалень і більша частина великих землеробських господарств — латифундій. Зі зростанням багатства креолів посилювалися їхні суперечності з іспанською й португальською колоніальними адміністраціями. Креоли вимагали допустити їх до влади, зменшити податки й, найголовніше, дозволити вільну торгівлю з усіма країнами. Все частіше лунали заклики піти шляхом північноамериканських колоній і відокремитися від метрополій. Корінне населення — індіанці — неодноразово повставали проти колонізаторів, спалахували бунти рабів. В ослаблих Іспанії та Португалії залишалося все менше сил для придушення повстань і протистояння протестам креолів. Креоли приборкували багато повстань за допомогою власного ополчення й тому ще голосніше вимагали від європейців дотримання своїх прав....
0 Переглянути

США в першій половині XIX ст. Громадянська війна

9 Клас

Перемога північноамериканських колоній у Війні за незалежність у другій половині XVIII ст. усунула більшість перешкод на шляху розвитку США. Відділені океаном від Європи, що вела нескінченні війни, американці могли зосередити всі свої сили на розвитку економіки країни. Проте виявилося, що внутрішні конфлікти можуть бути значно суворішим противником, ніж зовнішні вороги. Розв'язати ці суперечності вдалося тільки шляхом громадянської війни. Варто пригадати! 1. Назвіть причини Війни за незалежність США 1775—1783 рр. 2. Охарактеризуйте державний устрій США. 1. Територіальне зростання США в першій половині XIX ст. Географічне положення США створило ідеальні умови для розширення території країни на Захід. Величезні простори з нечисленним індіанським населенням належали європейським державам і Мексиці, але майже не колонізувалися. Конфлікти в Європі дозволяли уряду США захоплювати багато земель узагалі без боротьби. Принципи зовнішньої політики США були викладені в заяві американського президента Джеймса Монро (1817—1825 рр.) в 1823 р., яка отримала назву «доктрина Монро». У ній зазначалося, що європейські країни не мають втручатися у справи Північної й Південної Америки, натомість американські держави не втручаються у справи Європи. Фактично проголошувалося гасло «Америка для американців», яке США активно використовували у власних цілях. Так, величезна французька колонія Луїзіана була куплена в Наполеона І в 1803 р. за 15 млн доларів. Спроба американців проникнути в Канаду призвела до нової війни з Англією, яка виявилася невдалою. Однак зі слабкою Іспанією ситуація для США була більш сприятливою. Американська держава поступово відібрала в іспанців Флориду та домоглася права на землі на північ від 42-ї паралелі. Англійці поступилися американцям більшою частиною Орегонської землі....
0 Переглянути

Російська імперія в першій половині ХІХ ст.

9 Клас

На тлі революційної Європи першої половини XIX ст. Російська імперія здавалася осередком спокою та стабільності. Однак ця рівновага була викликана не раціональною політикою самодержавства, а економічною відсталістю імперії, у якій панувало кріпосне право. Тому політична стабільність була лише химерною оболонкою, за якою визрівали економічні, соціальні та зовнішньополітичні проблеми. Варто пригадати! 1. У чому полягала особливість «освіченого абсолютизму» Катерини II? 2. Як змінилася територія Російської імперії в другій половині XVIII ст.? 1. Росія на початку ХІХ ст. На початку ХІХ ст. Російська імперія була найбільшою державою в Євразії, однак економічне становище країни поступово погіршувалося. Кріпосне право не тільки гальмувало розвиток сільського господарства, але й заважало розвитку промисловості, для якої не вистачало вільних робочих рук. У той час як у країнах Європи тривав промисловий переворот, у Росії парових машин, механізмів і добрив майже не застосовувалося. Кріпаки не були зацікавлені в результатах своєї праці, тому врожаї залишалися низькими. У першій половині XIX ст. в Російській імперії посилилася криза кріпосницького господарства, і стало очевидним відставання її економіки від Європи. Можливі зміни залежали лише від влади імператора, тому що в Росії практично не було буржуазії та найманих робітників. Молодий імператор Олександр І (1801—1825 рр.) бачив проблеми своєї країни. Був створений Негласний комітет, що розробив проекти реформ державного управління та освіти. Вийшов «Указ про вільних хліборобів», який допускав звільнення селян із землею за викуп. Проте здійснити радикальні перетворення, що суттєво зачіпали інтереси дворянства, імператор не зважився. А після перемоги над Наполеоном Олександр І проводив ліберальні реформи тільки в західних володіннях імперії, де частка російського дворянства була невеликою....
0 Переглянути

Об'єднання Італії та Німеччини

9 Клас

Австрійські, французькі, неаполітанські війська, що придушували революцію в Італії, тільки відклали неминуче об’єднання країни. Пропагандистська діяльність захисників ідеї об’єднання збільшувала кількість прихильників єдності навіть серед селян півдня Апеннінського півострова. Економічне зростання в Північній Італії сприяло збільшенню класу буржуазії, яка розуміла, що роздробленість заважає розвитку промисловості й торгівлі. Робітники пов’язували з об’єднанням надії на покращення умов життя й розширення виборчих прав. Прихильники об’єднання продовжували ділитися на два напрямки — ліберальний і радикальний. Радикали на чолі із Дж. Мадзіні стверджували, що тільки народна революція та проголошення республіки дадуть змогу об’єднати країну. Більшість лібералів, чиї погляди відстоював прем’єр-міністр П’ємонту Камілло Кавур (1810—1861), вважали, що об’єднання має відбутися тільки під керівництвом П’ємонтського королівства та бажано без активної участі народу й революціонерів. Зіткнення цих двох напрямків було майже неминучим. У П’ємонті, на відміну від інших італійських держав, вдалося зберегти конституцію. Тому король і його міністр К. Кавур могли розраховувати на підтримку населення. Головною перешкодою на шляху об’єднання країни К. Кавур небезпідставно вважав Австрію. Однак у П’ємонту не вистачало сил для боротьби з Австрією, а використовувати сили італійських революціонерів міністр не хотів. Тому він домовився про союз з імператором Наполеоном III. Французи мали допомогти вигнати австрійців з усієї Північної Італії, а натомість П’ємонт передавав Наполеону III Ніццу й Савойю....
0 Переглянути

«Весна народів». Революції 1848—1849 рр. у Європі

9 Клас

Пережитки феодалізму, що все ще зберігалися в багатьох німецьких землях, гальмували економічний розвиток Німеччини. До кінця 40-х рр. XIX ст. стало очевидно, що абсолютні монархи не готові добровільно ліквідувати залишки феодальних відносин. Зростанню промисловості й сільського господарства найбільше заважала роздробленість Німеччини. Об’єднання країни також стримували численні монархії. Неврожаї 1846—1847 рр. призвели до зниження рівня життя простого народу, у Берліні навіть відбулися «картопляні бунти». Ситуація в німецьких державах поступово ускладнювалася. Достатньо було лише незначного приводу, щоб населення відкрито виступило проти влади. Таким приводом стала лютнева революція у Франції. Під впливом подій у Парижі в березні 1848 р. розпочалися масові демонстрації в західних володіннях Пруссії та невеликих західнонімецьких державах із вимогою прийняти конституцію та ліквідувати феодальні порядки, а також скликати загальнонімецький парламент. Незабаром пройшли демонстрації і в столиці Пруссії Берліні (мал. 1). Відбулися збройні зіткнення демонстрантів з армією, які припинилися лише після виведення солдатів із міста. Король Фрідріх Вільгельм IV (1840—1861 рр.), наляканий розмахом виступів, скасував цензуру, сформував ліберальний уряд та оголосив про скликання парламенту — ландтагу. Прусський король відверто заявив, що нині його мета — об’єднання Німеччини. Після перемоги берлінців над королівськими військами Фрідріх Вільгельм IV видав маніфест до німецької нації. УВАГА, ДЖЕРЕЛО! Звернення короля Фрідріха Вільгельма IV до німецької нації (21 березня 1848 р.) Від сьогоднішнього дня настає для нас нова славна історія. Ви тепер знову є великою нацією, вільною й могутньою в серці Європи; Фрідріх Вільгельм IV Прусський став на чолі об'єднаної батьківщини для порятунку Німеччини, плекаючи довіру до вашої геройської допомоги й вашого духовного відродження. Ви сьогодні ж побачите його серед вас на коні, прикрашеному стародавніми національними кольорами. Хай живе й буде благословенний конституційний князь, вождь об'єднаного німецького народу, новий король вільної нації, що знову відродилася....
0 Переглянути

Революція 1848 р. у Франції. Друга республіка та Друга імперія

9 Клас

Режим Липневої монархії майже не зберігав феодальних пережитків і проводив буржуазну політику. Однак ця політика забезпечувала інтереси лише частини буржуазії, а основна маса населення була позбавлена права голосу й можливості впливати на життя в країні. Численні вимоги скасування виборчого цензу влада завжди рішуче відкидала. Поки економічна ситуація в країні була стабільною, король міцно тримав владу у своїх руках, дозволяючи навіть широку свободу слова. Проте в другій половині 40-х рр. XIX ст. неврожаї призвели до значного зростання цін на продовольство, і стабільність похитнулася. Населення, особливо робітничі квартали Парижа, відкрито виражали своє невдоволення. Цим і скористалася опозиція, яка складалася з ліберальних республіканців, що об’єднувалися навколо газети «Насьйональ», і радикалів, що видавали газету «Реформа». У 1847 р. представники опозиції розпочали «бенкетну кампанію» (мал. 1). Вони проводили великі відкриті застілля, на яких проголошували політичні вимоги, передусім щодо зміни виборчого закону. Такі застілля відвідували сотні й навіть тисячі людей. Іноді це перетворювалося на акції відкритої непокори владі. На початку 1848 р. уряд заборонив проведення великого бенкету. Незважаючи на те, що організатори кампанії не з’явилися на бенкет, тисячі парижан розпочали політичну маніфестацію. Уряд віддав наказ розігнати незаконні збори, але Національна гвардія відмовилася це робити. Наляканий король відправив у відставку уряд Ф. Гізо, і натовп парижан вийшов на вулиці міста. Несподівано охорона будинку міністерства закордонних справ, у якому розміщувалася резиденція Ф. Гізо, відкрила вогонь по людях. У відповідь Париж повстав....
0 Переглянути

Франція, німецькі держави, Австрійська імперія у 20—40-х рр. XIX ст.

9 Клас

Поразка Наполеона під Ватерлоо дозволила Людовіку XVIII вдруге повернутися до влади у Франції. Полки й піхотні корпуси королівської армії, які переходили на бік скинутого імператора, переконали Бурбонів, що повна реставрація (відновлення) «старого порядку» у Франції неможлива. Дворяни, що повернулися, не могли відмовитися від особистої помсти: з армії було звільнено багато наполеонівських офіцерів, активних учасників революції заарештовували та навіть засуджували до страти. Проте влада так і не зважилася повернути дворянам землі й інше майно. Крім того, король дотримувався Хартії 1814 року, що обмежувала його владу. Після короткого спалаху контрреволюційного терору уряд провів низку ліберальних реформ: було збільшено кількість виборців, прийнято закон про друк, під контроль парламенту поставлено бюджет країни, до королівського двору допустили нове наполеонівське дворянство. У цих діях уряд спирався на короля й депутатів — прибічників конституційної монархії. їм протистояли депутати-ультрароялісти — прихильники відновлення абсолютної монархії, яких підтримував брат короля. За часів правління Людовіка XVIII стабільність в управлінні країною ще вдавалося зберігати. Однак після смерті монарха в 1824 р. новим королем став його брат Карл X (1824—1830 рр.), прихильник ультрароялістів. Новий правитель не приховував свого невдоволення обмеженням влади короля та прагнув розширити свої повноваження. Проте більшість населення країни, у тому числі буржуазія, виступали проти посилення королівської влади й розширення прав дворянства. Із кожними виборами до нижньої палати парламенту представники ліберальної опозиції отримували все більше місць. На виборах 1830 р. вони здобули більшість у палаті представників. Поразка ультрароялістів змусила короля перейти до рішучих дій....
0 Переглянути

Велика Британія в першій половині XIX ст.

9 Клас

Англія була першою країною, у якій завершився промисловий переворот. Прискоренню зростання промисловості сприяли, як не дивно, наполеонівські війни. Англійські фабрики виконували великі військові замовлення не тільки для англійської армії та флоту, але й для союзників Великої Британії. Незважаючи на важку післявоєнну кризу й кризи надвиробництва, тут тривало будівництво нових заводів і фабрик (мал. 1). До середини XIX ст. основою економіки Англії було промислове виробництво, у містах проживало більше половини населення країни, а наймані робітники становили найчисленнішу верству. Особливо помітним був розвиток транспорту. Уся Англія вкрилася мережею залізниць, довжина яких складала майже 50 тис. км, на англійських верфях будувалися сотні сучасних пароплавів. Поширення залізниць та зростання морського флоту стимулювало розвиток машинобудування. Постійно збільшувалася потреба в металі й кам’яному вугіллі. Однак тривалий час галуззю економіки Англії, що розвивалася найшвидшими темпами, залишалася текстильна промисловість, передусім бавовняна. Саме продукція ткацьких фабрик становила більшу частину продукції, яку англійці продавали в Європі. Поступово зростав обсяг вивезення верстатів і готових машин. До середини XIX ст. в Англії вироблялося понад 40 % світової промислової продукції, і країну справедливо почали називати «майстернею світу». Зростаюча торгівля з Європою, Америкою та колоніями, а часто й відверті пограбування залежних країн дали змогу Англії нагромадити значні багатства. Англійські банки стали найбільшими у світі, а валюта — фунт стерлінгів — набула статусу міжнародної. Саме у фунтах здійснювалася більша частина світової торгівлі. Національний дохід Великої Британії з кінця XVIII ст. до 1870 р. виріс у 10 разів! Англійські банкіри вкладали гроші в економіки інших країн. До середини століття Англія перетворилася на світовий фінансовий центр, «світового банкіра»....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 237 238 239 240 241 242 243 244 245 ... 317
Назад

Навігація