Войти
Закрыть

Країни Африки та Близького Сходу

11 Клас

Здобуття незалежності країнами Магрибу. Алжир. У 1954 р. в Алжирі почалося повстання проти колонізаторів, яке очолив Фронт національного визволення (ФНВ). Французькі колонізатори відповідали терором, знищенням цілих сіл, арештами і стратами. Однак на кінець 1958 р. Франція була не в змозі протистояти ескалації війни в Алжирі. У результаті переговорів вдалося укласти угоду, що передбачала проведення референдумів у Франції та в Алжирі, у ході яких більшість висловилася за незалежність колонії. У 1962 р. було проголошено створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (АНДР). У 1956 р. у Парижі почалися франко-марокканські переговори, а згодом була проголошена декларація, що підтвердила визнання незалежності Марокко під владою султана Мухаммеда V. Іноземні війська залишили країну. Туніський визвольний рух очолив лідер партії «Новий Дустур» X. Бургіба. У 1956 р., у результаті франко-туніських переговорів, була укладена угода про надання незалежності Тунісу. У 1957 р. Бургіба став президентом країни. З кінця 1950-х рр. Марокко і Туніс дотримувалися прозахідної політичної орієнтації та курсу на модернізацію на основі формування ринкової економіки. У 1951 р. за підтримки ООН Лівія здобула незалежність. У країні затвердилася монархічна форма правління на чолі з королем Ідрісом І. Відкриття родовищ нафти на території Лівії в 1959 р. докорінно змінило її економіку. 1.2. Здобуття незалежності країнами Тропічної Африки. а) Британські колонії. Першою незалежною державою в цей час стала колишня британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. - Гана). У 1960-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: у 1960 р. - Нігерія, у 1961 - Танганьїка, у 1962 - Уганда, у 1963 - Кенія, у 1964 р. - Занзібар. У 1964 р. відбулося об’єднання Танганьїки і Занзібару в нову державу - Об’єднану Республіку Танзанію....
0 Переглянути

Індія в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

11 Клас

 Боротьба за незалежність після Другої світової війни. Після закінчення Другої світової війни Індія, як і раніше, являла собою конгломерат різних рас, мов і релігій. Найбільшими релігійними групами були індуїсти і мусульмани. їх представляли, відповідно, дві партії, що відігравали провідну роль у національно-визвольній боротьбі, - Індійський Національний конгрес (ІНК) на чолі з Джавахарлалом Неру і Мусульманська ліга, очолювана Мухаммед Алі Джинною. Непримиренні позиції стосовно майбутнього країни призвели у 1947 р. до збройного зіткнення між індуїстами і мусульманами. За цих умов парламент Великої Британії прийняв «Акт про незалежність Індії» (набрав сили 16 серпня 1947 р.), що передбачав розділ колишньої колонії на два домініони - Індійський Союз і Пакистан. Кордони між двома новими державами були проведені без урахування національних та історичних особливостей, що призвело до тривалого індо-пакистанського конфлікту. 1.2. Проблеми Пенджабу і Кашміру. На цьому ґрунті посилилися релігійні протиріччя, що спричинили збройні зіткнення в Пенджабі, дорогами якого в протилежних напрямках рухалися одночасно сотні тисяч біженців. Це була безпрецедентна в історії Індії міграція людей, що охопила 16 млн чоловік. У цей же час розпочалися воєнні дії між індуїстами й мусульманами через князівство Кашмір. Махараджа (князь) Кашміру, за віросповіданням індуїст, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення - мусульмани - до Пакистану. У 1947 р. між Індією і Пакистаном виник збройний конфлікт. Лише 1 січня 1949 р. за посередництва ООН Індія і Пакистан уклали угоду про припинення вогню, однак конфлікт до сьогодні не розв’язаний....
0 Переглянути

Китай у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

11 Клас

Боротьба між Гомінданом і Комуністичною партією Китаю. У 1945 р. завершилося звільнення Китаю від японської окупації. У країні існував законний уряд на чолі з лідером Гоміндана (Національної партії) Чан Кайші. Китайські комуністи на чолі з Мао Цзедуном, які активно брали участь у визволенні країни, рвалися до влади; СРСР надавав їм усебічну допомогу. Гоміндан поставив за умову створення коаліційного уряду роззброювання збройних сил КПК. Мао Цзедун не погодився і почав зміцнювати Народно-визвольну армію Китаю (НВАК). Навесні 1946 р. війська Гоміндана рушили в наступ на північ. До 1947 р. вони володіли ініціативою, але потім в наступ перейшла НВАК. Успіхам комуністів сприяли розпочата аграрна реформа, у ході якої земля перерозподілялася на користь селян, непосильні податки та військові реквізиції гомінданівців, корупція в їхньому адміністративному апараті. У січні 1949 р. військами НВАК був узятий Пекін, а навесні вони захопили Нанкін і Шанхай і завершили розгром військ Гоміндана. У вересні 1949 р. у Пекіні була створена Центральна народна урядова рада (ЦНУР) на чолі з Мао Цзедуном. ЦНУР офіційно передавалася влада в країні....
0 Переглянути

Розпад світової колоніальної системи. Нові індустріальні країни. Японія у 1945 р. – на початку ХХІ ст.

11 Клас

Етапи деколонізації. Перший етап (1945 р. - середина 1950-х рр.). Незалежність здобули Індія, Індонезія, Бірма. Японські війська були виведені з Кореї та Китаю. Усього за перше післявоєнне десятиліття незалежними стали 11 держав в Азії та одна в Африці (Лівія). Французька колоніальна імперія була перетворена на Французький Союз. У сферу його впливу знову потрапили В’єтнам, Лаос і Камбоджа. На відміну від Великої Британії, Франція намагалася силою утримати деякі свої колонії та вела війни в Індокитаї (1945-1954 рр.) і Алжирі (1954-1962 рр.), однак по їх закінченню В’єтнам, Лаос, Камбоджа й Алжир стали незалежними. Британська колоніальна імперія в 1947 р. була перетворена на Співдружність націй. Велика Британія відмовлялася від політики пригноблення і намагалася сприяти створенню для народів колоній необхідного життєвого рівня. Більшість звільнених територій не тільки ввійшли до складу Співдружності, а й оголосили главою держави британську королеву Єлизавету II. Другий етап (середина 1950-х - середина 1960-х рр.) став періодом звільнення значної частини африканського континенту. У 1956 р. став вільним Судан, а через рік - Гана (колишні британські колонії). У 1956 р. незалежність здобули французькі колонії Туніс і Марокко. У 1958 р. прем’єр-міністр Франції Ш. де Голль оголосив про звільнення французьких колоній. Тільки в 1960 р., що увійшов в історію під назвою «Рік Африки», 17 африканських держав стали незалежними. Прийнявши 14 грудня 1960 р. Декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам», Генеральна Асамблея ООН поставила деколонізацію під міжнародний контроль....
0 Переглянути

Демократичні революції, трансформації посткомуністичного суспільства. Роль країн Центральної та Східної Європи в сучасних міжнародних відносинах

11 Клас

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр. в країнах Східної Європи відбулись революції, які стали наслідком поглиблення економічної, політичної та духовної кризи. Спроби влади в деяких країнах регіону за прикладом СРСР активізувати реформи за рахунок демократизації, забезпечення ідеологічного плюралізму і гласності лише прискорили розпад системи. 2. ХАРАКТЕР РЕВОЛЮЦІЙ, ЇХНІ ЗАГАЛЬНІ РИСИ За своїм характером революції кінця 1980-х - початку 1990-х рр. були народними, демократичними, антитоталітарними. Революції розвивалися по-різному. Однак спільними рисами для них були: • прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих компартій і на основі широкої демократії повністю обновити життя суспільства; • масовий характер, широка участь у них інтелігенції, молоді, особливо студентської, робітників і службовців; • антисоціалістична спрямованість; • нездатність лідерів комуністичних режимів до проведення реформ і, як наслідок, неспроможність протистояти революційним змінам. 3. ОСОБЛИВОСТІ РЕВОЛЮЦІЙ У КРАЇНАХ РЕГІОНУ Польща. У лютому-квітні 1989 р. відбулися засідання «круглого столу», у яких взяли участь представники ПОРП, «Солідарності», офіційних профспілок і католицької церкви. Незабаром за підсумками виборів було сформовано перший за довгі роки некомуністичний уряд, який очолив представник «Солідарності» Т. Мазовецький. А наприкінці 1990 р. на президентських виборах перемогу здобув лідер «Солідарності» Л. Валенса. Угорщина. На з’їзді УСРП (угорська компартія) 7 жовтня 1989 р. партія комуністів була розпущена. Замість УСРП була утворена Угорська соціалістична партія (УСП) із соціал-демократичною орієнтацією. Країна одержала нову офіційну назву - Угорська Республіка. Змінилася вся система державного і політичного ладу Угорщини....
0 Переглянути

Кризові явища 50–80-х рр. ХХ ст.

11 Клас

Наростання кризи та спроби реформ. На середину 1950-х рр. у результаті форсованої індустріалізації в країнах Центральної та Східної Європи були досягнуті успіхи в розвитку важкої промисловості, однак непомірні її темпи призвели до виникнення диспропорцій в економіці. Примусова колективізація вела до зниження обсягів сільськогосподарського виробництва. Повільно розвивалася легка промисловість. Не вистачало продуктів харчування і товарів першої необхідності. На прояв внутрішньої нестабільності вплинули успіхи країн Західної Європи у відновленні економіки в післявоєнний період. Смерть Сталіна в 1953 р., викриття культу особи і лібералізація суспільного життя в СРСР спричинили різке загострення політичної боротьби в країнах Центральної та Східної Європи. У Польщі (1956 р.) дійшло до страйків і збройних зіткнень. А в Угорщині (1956 р.) відбулася народна революція. Після кривавих подій у Польщі й Угорщині в 1950-х рр. керівництво країн Центральної та Східної Європи було змушене піти на здійснення реформ. Були припинені масові репресії та проведена часткова реабілітація їхніх жертв. Здійснювалися реформи з ослаблення адміністративного диктату над економікою. Відбувалася певна лібералізація в сфері культури, ідеології, освіти; розширювалися контакти із західними країнами. Однак ці вимушені зміни не торкалися основ прорадянських політичної й економічної систем. На початку 1960-х рр. у більшості країн регіону були розпочаті нові спроби економічних реформ. Не відмовляючись від основних принципів економічної системи соціалізму, передбачалося надати підприємствам відносну економічну самостійність, дещо скорочувалися планові показники, підсилювалася матеріальна зацікавленість у результатах праці. Найбільш послідовно і цілеспрямовано реформи проходили в Угорщині і Югославії. Однак можливості екстенсивного розвитку країн регіону виявилися майже вичерпаними....
0 Переглянути

Становлення прорадянських режимів у Польщі, Угорщині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Югославії. Утворення системи світового соціалізму

11 Клас

Поняття «Центральна та Східна Європа» є скоріше геополітичним, ніж географічним. Воно окреслює той політично сформований регіон, що перебував у післявоєнні десятиріччя під впливом і контролем з боку СРСР. Символічним кордоном між Західною та Східною Європою була Берлінська стіна. У роки Другої світової війни деякі з країн регіону були окуповані німецькими й італійськими військами (Польща, Чехія, Югославія, Албанія), інші стали союзниками Німеччини й Італії (Болгарія, Угорщина, Словаччина, Румунія). 1. ВСТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНИХ РЕЖИМІВ 1.1. Здійснення демократичних перетворень. Найширші верстви населення в ході антифашистської боротьби об’єдналися в Національні (Народні) фронти. Із завершенням збройної боротьби в 1943-1945 рр. до влади приходили уряди Народних фронтів. У перші післявоєнні роки в Болгарії, Польщі, Угорщині, Румунії та Чехословаччині вони здійснили ряд демократичних перетворень: відродження різних політичних партій; введення загального виборчого права; покарання військових злочинців; націоналізація власності нацистських злочинців і їхніх поплічників; відновлення зруйнованої економіки; вирішення насущних соціальних проблем. В Албанії і Югославії вже з 1945 р. вся влада належала комуністам. У країнах Центральної та Східної Європи затвердився лад, який комуністи називали «народна демократія», хоча він нічого спільного не мав з народовладдям. Лідерами цих країн ставали послідовні сталіністи - К. Готвальд (Чехословаччина), Б. Берут (Польща), М. Ракоші (Угорщина), Г. Георгіу-Деж (Румунія), В. Червенков (Болгарія), Е. Ходжа (Албанія), які в одній особі поєднували вищу партійну і державну владу....
0 Переглянути

Росія наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Нові незалежні держави

11 Клас

Становлення російської державності. 12 червня 1990 р. на І З’їзді народних депутатів РРФСР була прийнята Декларація про державний суверенітет Росії. Через рік, 12 червня 1991 р. більшістю голосів (близько 60%) Б. Єльцин був обраний президентом РРФСР. 28 жовтня 1991 р. на V З’їзді народних депутатів Росії Головою Верховної Ради Росії був обраний Р. Хасбулатов. Повноваження глави уряду Росії Б. Єльцин поклав на себе. 31 березня 1992 р. був підписаний Федеративний договір, що регулював відносини між федеральною владою і органами влади суб’єктів Федерації. 1.2. Політична криза 1993 р. В умовах соціально-економічної кризи в країні посилювалося протиборство виконавчої та законодавчої влади. Президента і його адміністрацію підтримували прихильники реформ, представники бізнесу, демократичні сили. На бік парламенту стали прокомуністичні сили, національно-патріотичні організації антидемократичного напрямку. 21 вересня 1993 р. Б. Єльцин оголосив про скасування Верховної Ради і З’їзду народних депутатів Росії і про формування нового парламенту — двопалатних Федеральних Зборів. У відповідь на це на X З’їзді народних депутатів РРФСР, скликаному 23 вересня 1993 р., було прийняте рішення про усунення Б. Єльцина з посади президента. Депутати вирішили залишитися в «Білому домі» й організувати його оборону. 3—4 жовтня 1993 р. юрби прихильників парламенту прорвалися до «Білого дому». Їхні бойові групи захопили будинок мерії на Новому Арбаті, спробували оволодіти Останкінським телецентром. За наказом президента 4 жовтня до будинку ВР РФ підійшли танкові підрозділи, які почали обстріл «Білого дому». У другій половині дня будинок був узятий штурмом силами спецназівців. Керівники опозиції були заарештовані....
0 Переглянути

Суспільно-політичне життя країни, «перебудова» та розпад СРСР

11 Клас

У період 1964-1985 рр. будувалися нові міста і заводи, палаци культури і стадіони; створювалися виші, відкривалися нові школи і лікарні. СРСР вийшов на передові позиції у світі в освоєнні космосу, розвитку авіації, атомної енергетики, фундаментальних і прикладних наук. Певні досягнення спостерігалися в освіті, медицині, системі соціального забезпечення. Однак з початку 1970-х рр. у країні стрімкими темпами почала наростати соціально-економічна і суспільно-політична криза, що все більшою мірою набувала системного характеру. Основні передумови і прояви кризи • Монопольна влада КПРС у радянській політичній системі. Підміна партійними комітетами діяльності радянських і господарських органів. Пріоритетний розвиток ВПК, упровадження командно-адміністративної та планово-розподільної систем в економіці країни. • Величезні фінансові і матеріальні ресурси відволікалися на надання допомоги прорадянським режимам у країнах Східної Європи, Азії й Африки. • Перевага віддавалася екстенсивним методам ведення господарства. • Регламентація економіки відповідно до народногосподарських планів, у яких намагались передбачити всі аспекти соціально-економічного розвитку, призводила до постійного дефіциту матеріальних і фінансових ресурсів, «авралів» у роботі підприємств, низької якості їхньої продукції....
1 Переглянути
Вперед
1 ... 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317
Назад

Навігація