|
Утім, Візантія вдруге вступила в «золотий вік». Із вільних селян вона створила добре вишколене й озброєне військо, побудувала сильний флот. Однак при цьому її постійно лихоманило. Не припинялася боротьба за трон, сварилася між собою знать, спалахували народні бунти й повстання, виникали єретичні рухи. На початку VIII ст. оливи в полум’я релігійних негараздів підлив сам уряд, породивши єресь іконоборців. Як це могло трапитися? Влада, підтримувана військовою верхівкою, зробила це навмисно, щоб забрати від церкви її багатства (не вистачало коштів на воєнні витрати). У 726 р. імператор валів почепити ікони в церквах так високо, щоб віруючі не змогли їх цілувати, а згодом взагалі заборонив вшановувати ікони та мощі святих. Їх замінили зображеннями хреста та квітів і дерев. Вірянам пояснювали, що вшановувати потрібно Бога, а не його зображення! Але візантійці, передусім монахи (яких в імперії було видимо-невидимо) звикли вважати, що поклонятися іконі — означало поклонятися тому, хто на ній зображений. Суспільство розкололося на іконоборців та іконошанувальників. Останніх підтримали папа та патріарх. Між обома угрупованнями почалася запекла боротьба, яка тривала понад сто років і велася найбрутальнішими методами. Імператори-іконоборці катували й страчували іконошанувальників, руйнували монастирі, не забуваючи при цьому забирати в державу їхні землі. Зрештою, в середині ІХ ст. перемогли іконошанувальники, які організували в столиці урочисту процесію з іконами. Іконоборців назвали єретиками й відлучили від церкви, церковні стіни знову прикрасили іконами. Монастирям повернули їхні землі, щоправда, не всі. Суспільство після цього дещо вгомонилося....
|
