Показово, що від єврейських діячів в Україні вимагали зізнання про зв’язки з українськими націоналістами. Каральні органи розробляли версію про єврейсько-український антирадянський «заколот». Однак нову хвилю терору в березні 1953 р. обірвала смерть диктатора. Проте це не позначилося на українському рухові.

Боротьба за владу, що розпочалася в кремлівській верхівці, призвела лише до ускладнення політичної ситуації. Так, прагнучи зміцнити своє становище, міністр внутрішніх справ СРСР Л. Берія спробував вирішити питання щодо повстанського руху в Західній Україні та Литві. За його наказом до Москви привезли президента УГВР К. Осьмака, митрополита Й. Сліпого, сестер С. Бандери. Через В. Охримовича — члена Закордонного представництва УГВР, провідника ОУН Карпатського краю, схопленого в жовтні 1952 р., — чекісти сподівалися переконати українських націоналістів в недоцільності подальшої боротьби.

Згодом ці загравання були витлумачені як «спроби посварити український та російський народи» і стали новим приводом для репресій проти членів і лідерів націоналістичного руху. їх повернули на заслання, у в’язниці, а В. Охримовича розстріляли.

У квітні 1953 р. Л. Берія ініціював амністію для в’язнів, засуджених на строк до 5 років. Було звільнено 1,2 млн осіб (54 % від тодішньої загальної кількості в’язнів). Амністія не стосувалася ув’язнених за політичними статтями, оскільки за ними передбачалися набагато більші строки. Зате свободу отримали сотні тисяч карних злочинців. Це різко підвищило рівень злочинності, чого й прагнув Л. Берія, щоб показати свою значущість як міністра внутрішніх справ та організатора боротьби з криміналітетом.

Водночас суперництво кремлівських керівників зумовило певне послаблення тоталітарного режиму, гуманізацію політичного та громадського життя й певне послаблення імперського тиску на Україну. Улітку-восени 1953 р. з концтаборів і місць заслання повернулися й перші несправедливо засуджені за те, що в роки війни проживали на окупованій нацистами території й були безпідставно звинувачені в «пособництві ворогові».

У вересні 1953 р. М. Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС. Боротьба за владу спонукала його ініціювати значні зміни в керівництві УРСР. Частка українців у республіканському й обласному керівництві сягнула понад 70 %, серед керівників великих підприємств — понад 50 %. Керівником республіканської партійної організації — першим секретарем — уперше було обрано українця О. Кириченка, другим секретарем — українця М. Підгорного. Першим заступником голови Ради міністрів УРСР був призначений драматург О. Корнійчук, заступником — С. Стефаник, син відомого західноукраїнського письменника В. Стефаника.

Українська компартійна верхівка демонструвала свою покірність Москві й повністю підтримала М. Хрущова в боротьбі за владу. Водночас нове керівництво обережно домагалося більших прав в управлінні республікою. Як наслідок, до 1956 р. частка промисловості, підпорядкованої урядові УРСР, зросла з 35 до 76 %. У 1957 р. Держплану УРСР було передано функції планування та контролю над усією республіканською економікою. Разом з тим союзний центр продовжував утримувати управління УРСР у своїх руках. Рішення будь-якого центрального відомства були наказами, обов’язковими для виконання урядом УРСР.

2. XX з’їзд КПРС. Десталінізація

Після смерті Сталіна (1953) у СРСР вирували суцільні суперечності. По-перше, між народами імперії, які прагнули свободи, і російсько-радянським імперіалізмом, що прикривався більшовицькими гаслами про «щасливе майбутнє всього людства — комунізм». По-друге, між природним прагненням людини до вільного господарювання заради добробуту й родинного затишку та системою позаекономічного примусу, яка позбавляла людину стимулів до продуктивної праці й ініціативи. Так чи інакше, ця система мала трансформуватися або радикальним, революційним, або еволюційним шляхом.

В оточенні М. Хрущова зростало переконання, що державний тероризм, заснований на масових політичних репресіях і прискіпливому ідеологічному контролі, не має історичних перспектив. Він не може перетворити радянське суспільство на життєздатний організм, спроможний успішно вирішувати нагальні внутрішні проблеми й успішно конкурувати з розвинутим Заходом. Однак М. Хрущов запровадив реформи, які мали лише «очистити суспільство від негативних проявів». Хрущовські перетворення («хрущовська відлига») — це розширення партійної демократії та політичної лібералізації суспільного життя; прискорення економічного розвитку; поліпшення матеріального становища народу при збереженні тоталітаризму й контролю над економікою.

«Відлига» («хрущовська») — неофіційна назва внутрішньої політики другої половини 1950-х — початку 1960-х років СРСР, характерними ознаками якої стали частковий відхід від жорсткого сталінського тоталітарного режиму, послаблення каральних методів управління, певна гуманізація політичного, громадського й мистецького життя.