§ 38. ВПЛИВ ПРОЦЕСІВ МОДЕРНІЗАЦІЇ НА СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ

1. Розвиток освіти

Валуєвський циркуляр та Емський указ закріпили курс на русифікацію, і викладання в навчальних закладах усіх рівнів здійснювалося російською мовою. У другій половині XIX ст. кількість початкових шкіл зросла в кілька разів, але цього виявилося замало, щоб охопити освітою всіх дітей; лише третина з них ходила до школи.

Масова неписьменність серед дорослих обумовила потребу в особливих формах освіти, якими стали недільні школи. На початку 1860-х років на території українських губерній налічувалося 111 таких шкіл. Та згодом їхню діяльність заборонили. Разом з ними було ліквідовано й можливість викладати предмети українською мовою, що практикувала патріотична частина освітян у недільних і початкових школах Київщини.

14 липня 1864 р. затверджено «Положення про початкові народні училища», згідно з яким усі повітові, сільські, парафіяльні школи, сільські училища дістали одну назву - «початкові народні училища» - і повинні були працювати за єдиним планом і програмами. 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізовано в 6-річні міські училища, що давали знання, необхідні для роботи в промисловості, на транспорті, у державних установах.

Освітня реформа 1860-х років у Росії сприяла розвитку середньої освіти. У класичних гімназіях і реальних училищах навчалися ті, хто потім міг продовжити навчання у вищих навчальних закладах.

1865 р. відкрито Новоросійський університет в Одесі. Водночас російська держава дедалі більше посилювала контроль над вищими навчальними закладами. 1884 р. прийнято новий статут, який ліквідовував університетську автономію. Ректорів, деканів, професорів призначало Міністерство народної освіти, а їх виборність було скасовано.

Перша київська гімназія (нині - корпус філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Світлина кінця XIX cт.

Наприкінці XIX ст. кількість студентів трьох університетів Наддніпрянської України сягала 4 тис. Це були переважно діти дворян (близько 80 %). У вузах Наддніпрянщини навчання рідною мовою не велося взагалі.

У другій половині XIX ст. відбувається становлення жіночої середньої та вищої освіти. 1878 р. в Києві відкрито Вищі жіночі курси.

Розвивається система спеціальних навчальних закладів, які готували вчителів, ветеринарів, агрономів, майстрів, техніків. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 26 ремісничих земських училищ, 17 комерційних училищ, кілька вчительських семінарій.

Першим технічним вищим навчальним закладом в Україні став Південноросійський технологічний інститут у Харкові. Подібний вуз у Києві відкрито 1898 р. 1873 р. започатковано ветеринарний інститут у Харкові.

На території Австро-Угорщини реформою 1869 р. уряд передав нагляд над усіма школами, що підпорядковувалися церкві, державі. Запроваджувалася обов’язкова освіта для дітей від 6 до 14 років. Значно гіршим був стан освіти на Буковині й Закарпатті. На Північній Буковині в 1890-х роках діяло всього 305 початкових шкіл, викладання в яких здійснювалося переважно румунською мовою. На Закарпатті можливість навчатися мало менше половини дітей. Серед населення Західної України 2/3 були неписьменними, а в гірських та віддалених селах інколи зовсім не було письменних.

На західноукраїнських землях існували українські гімназії у Львові та Перемишлі й українські гімназіальні класи в Коломиї та Тернополі. У середніх навчальних закладах Східної Галичини українці становили 17 %, а на Буковині - 8,2 %. Наприкінці XIX ст. в Галичині діяло вже 6 українських гімназій, а на Буковині - 2 німецько-українські. У трьох гімназіях Закарпаття українська мова не вивчалася взагалі.

У Львівському університеті на початку XX ст. навчалося 3 тис. студентів. 1894 р. тут засновано кафедру історії України, яку очолив М. Грушевський, а 1900 р. - кафедру української літератури. Незважаючи на сильні польські впливи, університет став культурно-освітнім центром української громадськості у Східній Галичині. У Чернівецькому університеті також була кафедра української мови й літератури на чолі зі С. Смаль-Стоцьким. Центром вищої спеціальної освіти в західноукраїнському регіоні став Львівський політехнічний інститут, 1897 р. в місті відкрито ще один вуз - Академію ветеринарної медицини.

Зрушення в освіті в другій половині XIX ст. очевидні. Утім, як і раніше, здобути повноцінну освіту вихідцям з незаможних українських верств суспільства було майже неможливо. І в Російській, і в Австро-Угорській імперіях не існувало належних умов для навчання українською мовою. Особливо жорсткою в цьому сенсі була лінія російського уряду, який здійснював політику русифікації.

Оцініть вплив ліберальних реформ на розвиток освіти у другій половині XIX ст.

На початку XX ст. суспільною особливістю побуту був загальний потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією і культурою. У цей час виникають нові недільні школи й курси, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися поліпшити організацію шкільної справи.

Упродовж 1897-1911 рр. зросла кількість початкових шкіл. Було впроваджено новий тип народних шкіл, вищих початкових училищ із 4-річним терміном навчання. Зростання потреби у фахівцях спричинило розширення мережі середніх навчальних закладів. Однак на всій території України не було жодного вишу з українською мовою викладання, а в Росії - навіть жодної української школи на державному утриманні. Таке становище шкільної освіти зумовлювалося русифікаторською, асиміляторською політикою уряду щодо «інородців», прагненням знищити культурну самобутність, самосвідомість народу, а отже, й будь-які поривання до національного та державного відродження.

Революція 1905-1907 рр. примусила уряд відчинити університетські двері для вихідців з нижчих станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва - понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян - більше як 1400. У 1910 р. студенти нижчих станів у Київському університеті становили 36 %, у Новоросійському - 41,7 %. Це були зазвичай діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ до університетів залишався практично закритим.

До позитивних змін у системі освіти можна віднести розширення мережі спеціальних навчальних закладів (ремісничих, гірничих, комерційних та інших), а також інститутів (серед них - 8 учительських).

Складним був стан освіти на західноукраїнських землях. Влада насаджувала школи з німецькою і польською мовами викладання. У Галичині із 49 середніх шкіл лише в 4 навчання велося українською мовою. На Буковині діяла всього 1 українська гімназія, на Закарпатті українських навчальних закладів не було взагалі.

Унаслідок тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці напередодні Першої світової війни домоглися відчутних успіхів. У Галичині - у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславові - функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл (40 тис. учнів та 800 учителів). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат.

Прискорення соціально-економічного розвитку українських земель на початку XX ст. та подальша політизація національного руху зумовили збільшення кількості освітніх закладів, значно розширюючи можливості для підвищення культурно-освітнього рівня.

Який вплив мали політичні події в Російській імперії та Австро-Угорщині на освіту в українських землях?

2. Розвиток науки

Розвиток освіти, поширення спеціальних знань сприяли науковим дослідженням. У другій половині XIX ст. активно діють наукові об’єднання - Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи, математичне товариство при Харківському університеті (1879), Київське фізико-математичне товариство (1889), Товариство сільського господарства Південного краю, Київське відділення Російського технічного товариства. Плідно працювали Історичне товариство Нестора Літописця (1873), Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873), Київське юридичне товариство (1877).

Україна дала світові чимало відомих учених, інженерів, винахідників. У середині 1860-х років у Харківському університеті зусиллями видатного вченого М. Бекетова засновано фізико-хімічне відділення. Значних успіхів досягли одеські математики С. Ярошенко та І. Тимченко, праці яких не втратили значення до сьогодні.

У 1881 р. Одеську обсерваторію очолив астрофізик О. Кононович. Його колега з Києва Ф. Бредіхін створив теорію походження метеоритних потоків з комет. Світового визнання набуло вчення про фагоцитоз та імунітет, розроблене І. Мечниковим. Разом з М. Гамалією вони створили в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію. Тут розгорнув наукову діяльність ще один видатний мікробіолог - Д. Заболотний, який згодом розробив методи боротьби із чумою. Змушений під тиском обставин виїхати до Парижа, І. Мечников невдовзі був удостоєний Нобелівської премії.

ПЕРСОНАЛІЇ

ІЛЛЯ МЕЧНИКОВ (1845-1916)

«Геній І. Мечникова виявився здатним поєднувати інтелектуальну напругу, спрямовану на створення фундаментальних біологічних концепцій, з тяжкою і часто невдячною діяльністю в галузі практичної медицини. Ця діяльність іноді мала героїчний, жертовний характер. Так, працюючи в Одесі, І. Мечников провів дослід самозараження поворотним тифом, а в 1892 р., під час епідемії холери у Франції, вивчаючи властивості холерних вібріонів і розробляючи способи боротьби з ними, він випив культуру збудника смертельної хвороби. І. Мечников завжди дотримувався позиції активного гуманізму. Він мав стійку прихильність до активної діяльності, спрямованої на моральне вдосконалення, добродійність, перетворення навколишнього світу для поліпшення його на гуманістичній основі. Його книжка "Сорок років пошуку раціонального світогляду” (1913) стала світоглядним фундаментом для багатьох поколінь людей науки» - таку характеристику вченому дав І. Шаров у книжці «100 видатних імен України».

Ілля Мечников

Документи та матеріали

«Ілля Ілліч справив на мене найприємніше враження. Я не зустрічав у ньому вузькості фахівців, учених людей. Навпаки, широкий інтерес до всього і, насамперед, до естетичних сторін життя. З другого боку, складні спеціальні питання та відкриття в царині науки він так просто викладав, що вони мимоволі захоплювали своїм інтересом. Я був вражений його енергією: незважаючи на ніч, проведену у вагоні, він був такий живий і бадьорий, що являв собою чудовий доказ правильності його гігієнічного, почасти навіть морально-гігієнічного режиму», - писав про І. Мечникова російський письменник Л. Толстой.

Висловте своє ставлення до самопожертви І. Мечникова заради науки.

До скарбниці світової науки ввійшли праці з медицини І. Сєченова та О. Ковалевського. Праці вчених В. Тарасенка і П. Тутковського в галузі геології та мінералогії було відзначено вітчизняними й міжнародними преміями.

Вагомий внесок у прикладну науку зробили українські винахідники. Інженер М. Бенардос 1881 р. перший у світі винайшов і застосував у промисловому виробництві дугове електрозварювання. Цей винахід мав революційне значення для створення металоконструкцій. Наприкінці XIX ст. інженер О. Бородін створив найекономічніший паровоз.

У галузі мовознавства помітний слід залишили праці О. Потебні й П. Житецького. Новий напрям в етнографічних дослідженнях пов’язаний з ім’ям М. Сумцова. Його праці засвідчували самобутність українського народу, що мав глибоке історичне коріння, звичаї, традиції.

Справжньою подією в культурному і науковому житті України став вихід у 1907-1909 рр. 4 томів словника української мови Б. Грінченка. Упродовж 1907-1908 рр. вийшло друком 2 томи «Української граматики» А. Кримського. В. Гнатюк підготував 6 томів «Етнографічного збірника» і редагував збірник «Матеріали для української етнології».

ПЕРСОНАЛІЇ

ВОЛОДИМИР ГНАТЮК (1871-1926)

Етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, організатор науки. Народився на Тернопільщині в родині дяка. Після закінчення філософського факультету Львівського університету отримав запрошення працювати в НТШ. З 1895 по 1903 р. брав участь у шести наукових експедиціях по Закарпатській Україні, Східній Словаччині, Південній Угорщині. Як підсумок цих досліджень вийшло 6 томів етнографічних матеріалів. За словами І. Франка, Гнатюк був «феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівнявся ніхто». Для нього були невіддільні поняття «мова» і «культура». Гнатюк часто порушував проблеми збільшення кількості українських шкіл в Австро-Угорщині, домагався запровадження в середній і вищій школі української мови викладання.

Володимир Гнатюк

Визначте роль виходу друком мовознавчих праць В. Гнатюка, Б. Грінченка та А. Кримського для розвитку національного руху

Значних успіхів досягли українські вчені в галузі суспільних наук. Помітний внесок у розвиток економічної науки зробили М. Левитський, М. Бунге, Б. Кістяківський та інші.

У другій половині XIX ст. з’являється низка наукових праць О. Лазаревського, В. Антоновича, Д. Багалія, О. Єфименко із широкого кола питань вітчизняної історії. До сьогодні вони є найґрунтовнішим викладом української минувшини з найдавніших часів.

У кінці XIX ст. з’явилася тритомна «Історія запорозьких козаків» Д. Яворницького, яка й нині сприймається читачами із цікавістю. До того ж учений створив унікальну колекцію матеріальних пам’яток із Запоріжжя і Південної України.

1908 р. в Петербурзі вийшла перша історична праця М. Аркаса українською мовою - «Історія України-Руси». 1906 р. російською мовою надруковано написану ще в 1890-х роках «Историю украинского народа» О. Єфименко. Вона стала першою жінкою - доктором історичних наук у Російській імперії. Минулому Слобідської України було присвячено ґрунтовні праці Д. Багалія «История города Харькова» та «Історія Слобідської України». Відкриттями світового значення увінчалися пошуки археолога В. Хвойки в Києві, Трипіллі, Середньому Подніпров’ї.

Історію країн Європи досліджував І. Лучицький - один із представників російсько-української школи, знаної своїми дослідженнями аграрних відносин у Франції перехідної доби від Середньовіччя до капіталізму.

У Львівському університеті зусиллями С. Рудницького закладено фундамент нового наукового напряму - географічного українознавства. У працях ученого обстоювалися прагнення українців до національно-державного самовизначення.

Окреме місце в розвитку історичних досліджень належить М. Грушевському.

ПЕРСОНАЛІЇ

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866-1934)

Історик, громадський і політичний діяч. Народився на Холмщині. Восени 1872 р. родина переїхала до Ставрополя. Саме в цей час, за словами історика, він починає свідомо жити. Під час канікул він з татом і мамою відвідував рідню в с. Сестринівці неподалік Козятина. Згодом писав у своїх «Споминах»: «Українське село, ліси, води, український народ, українська мова - все це ввірвалося в мою душу, як якийсь інший, кращий світ».

Михайло Грушевський

Упродовж 1880-1886 рр. майбутній історик навчався у Тифліській гімназії на Закавказзі. Багато читав, почав захоплюватися творами П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Максимовича. Батько передплачував для Михайла журнал «Киевская старина», який друкував матеріали з питань української історії, літератури й церкви і, як згадував М. Грушевський, формував його світогляд у поміркованому ліберальному напрямі з народницькими ухилами та «культурно-національною закраскою».

М. Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира. Його першою історичною розвідкою став трактат «Южнорусские господарские замки в половине XVI века». На третьому курсі за порадою В. Антоновича написав фундаментальну працю «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XVI века», за яку його нагородили золотою медаллю.

У 1894 р. громадськість Галичини виборола право на відкриття у Львівському університеті кафедри української історії (офіційно «всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи»). Очолити її запропонували В. Антоновичу, але той, зважаючи на свій вік, відмовився на користь М. Грушевського. Відтоді й аж до 1913 р. М. Грушевський працював у Львівському університеті й був пов’язаний з громадським і науковим життям Галичини. Перший професор історії України на вступній лекції виклав свою історіософську концепцію так: усі періоди історії Руси-України нерозривні, а ідея державності українського народу «переходить через увесь той ряд віків»; народ «єсть єдиний герой історії»; державний устрій цікавий для історії лише тим, що «він впливав на стан народу», зазнавав впливу громади й відповідав її бажанням і змаганням; культура для історії цікава тим, що відбиває елементи загальнонародні.

1894 р. М. Грушевський очолив історико-філософську секцію НТШ, а з 1897 р. став головою товариства, наближаючи його до рівня академії наук європейського зразка. 1895-1913 рр. учений редагував «Записки» НТШ, яких вийшло понад 100 томів. Крім того, став спочатку головою спостережної ради, а згодом очолив дирекцію «Українсько-руської видавничої спілки», що випустила близько 300 українських книжок, переважно історичної тематики. За його ініціативою 1898 р. почав виходити щомісячник «Літературно-науковий вісник», навколо якого гуртувалися провідні літератори, зокрема І. Франко та В. Гнатюк. Немало зробив М. Грушевський і для розвитку української освіти в Галичині. Організований ним науковий студентський гурток налічував близько сотні слухачів. За його ініціативою створювалися українські приватні ніколи. Від 1910 р. він очолював «Краєвий шкільний союз». Був почесним членом львівської «Просвіти», яка залучала до знань широкі верстви українського населення.

Чому М. Грушевського вважають «батьком української історії»?

У вузах Праги проводили досліди фізик зі світовим ім’ям І. Пулюй та хімік І. Горбачевський. Останній, професор Празького університету, видав 4-томний курс лікарської хімії чеською мовою, курс хімії українською мовою. Прорив учених України в біології дозволив створити в Києві у 1898 р. Бактеріологічний інститут, де продуктивно працювали фізіолог В. Бец, гістологи О. Івакін, Ф. Ломинський та інші вчені.

Вагомий внесок у світову науку зробили українські вчені-природознавці, зокрема В. Вернадський обґрунтував цілісність Всесвіту, доводив пріоритет загальнолюдських цінностей над усіма іншими.

Новий напрям в економічній науці розробляв М. Туган-Барановський, автор праць «Соціальні основи кооперації», «Основи політичної економії».

На початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі в розвитку повітроплавання. Д. Григорович сконструював перший у світі гідролітак, І. Сікорський - багатомоторний літак.

ПЕРСОНАЛІЇ

ІГОР СІКОРСЬКИЙ (1889-1972)

Авіаконструктор, підприємець. Народився у Києві в родині професора Університету св. Володимира. Професор Іван Сікорський заснував перший у світі Інститут дитячої психології. В Ігоря рано виявилися визначні технічні здібності. Зі студентських років юнак захопився конструюванням літальних апаратів. Творчий підхід до роботи і виняткова працездатність І. Сікорського дали змогу сконструювати літак С-6 із двигуном потужністю 100 кінських сил та кабіною для трьох пасажирів. У грудні 1911 р. на ньому було встановлено світовий рекорд швидкості - 111 км/год. Наступний етап діяльності талановитого конструктора пов’язаний з переходом до важкого літакобудування. Навесні 1913 р. з’явився принципово новий літак - біплан «Руський витязь», який за своїми параметрами значно перевершував усі відомі на той час літальні апарати, він мав чотири двигуни, закриту пілотську кабіну і зручний салон для перевезення пасажирів. Інтенсивно працюючи, реалізуючи творчі задуми, І. Сікорський невдовзі створив ще один могутній літак - «Ілля Муромець», який у грудні 1913 р. встановив світовий рекорд вантажопідйомності. Виходець із України уславив своє ім’я як один з найвідоміших авіаконструкторів світу.

1 - Ігор Сікорський. Світлина 1914 р.

2 - І. Сікорський (праворуч) та генерал-лейтенант Н. Каульбарс (у центрі) на борту аероплана «Руський витязь». Світлина 1915 р.

1908 р. в Одесі відкрито перший аероклуб. П. Нестеров розробив теорію та прийоми вищого пілотажу, перший у світі виконав «мертву петлю», що згодом дістала назву «петля Нестерова».

Оцініть внесок українських винахідників у авіабудівну галузь.

3. Емансипація жінки. X. Алчевська. С. Русова

Емансипація жінок є наданням їм рівноправності в суспільній та трудовій діяльності, у сфері сімейного життя. Рівноправність припускає право жінок на освіту, право обирати і бути обраною в державні органи влади, право на працю.

ПЕРСОНАЛІЇ

ХРИСТИНА АЛЧЕВСЬКА (1841-1920)

Педагог, громадська діячка. Народилася в м. Борзна Чернігівської губернії у дворянській родині. Освіту здобула самотужки, але з дитинства мріяла стати вчителькою. У 1860-х роках під псевдонімом «Українка» друкувалася в журналі «Колокол». 1862 р. переїхала до Харкова, де стала активним членом товариства «Громада», метою якого було народне просвітництво. Склавши іспит на право викладати, Алчевська в 1862 р. заснувала недільну школу для жінок.

Христина Алчевська

Упродовж 1862-1870 рр. школа існувала нелегально, заняття відбувалися вдома в Алчевської. Школа Алчевської була навчальним закладом, який давав значно ширшу освіту, ніж звичайна недільна школа. Викладачі-«недільники» (серед яких були відомі вчені Д. Багалій та В. Данилевський) у своїй роботі використовували передові освітні методики. У школі була бібліотека, а для її поповнення існувала «Комісія з розгляду нових книг». Велике значення у виховному процесі надавалося позакласній роботі. Новорічні ялинки, прогулянки за місто, відвідування театрів, музично-театралізовані вистави були складовими навчання.

У 1879 р. X. Алчевська організувала подібну до харківської недільну школу в с. Олексіївці на Катеринославщині, у якій учителював письменник Б. Грінченко.

Поряд з просвітницькою X. Алчевська займалася літературною і науково-педагогічною діяльністю. За її ініціативи та безпосереднього керівництва було видано тритомний покажчик «Что читать народу?» (1884-1906), який на виставках в Антверпені, Чикаго й Парижі отримав найвищі нагороди. Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889), її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

СОФІЯ РУСОВА (1856-1940)

Софія Русова

Педагог, громадська діячка. Народилася в аристократичній родині в с. Олешня на Чернігівщині. Батько Федір Ліндфорс - швед за походженням, був відставним російським офіцером, мати - Ганна Жерве - француженка, високоосвічена й інтелігентна жінка. Вона померла, коли Софії ще не було й чотирьох років. Вихованням дівчини займався батько, старша сестра Марія та няня, проста українська селянка, про яку Софія згадувала з теплотою все життя. Були й гувернантки, які навчали французької, англійської та німецької мов.

Початкову освіту Софія здобула вдома. У 10 років вона вступила до третього класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії, яку закінчила 1870 р. із золотою медаллю. Раптова смерть батька в 1871 р. змінила життя Софії. Вона вирішує присвятити себе педагогічній справі. 1871 р. Софія у свої 15 років разом зі старшою сестрою відкрила в Києві перший україномовний дитячий садок, який, зокрема, відвідували діти відомого українського письменника М. Старицького. Саме за його сприяння сестри познайомились із родиною композитора М. Лисенка та іншими видатними діячами української культури, членами Київської громади. Під їхнім впливом до громадської діяльності приєдналась і Софія. Вона брала участь у їхніх заходах, займалася вивченням української культури, мови, етнографії, фольклору. 1906 р. С. Русова видала «Український буквар» та низку статей, присвячених аналізу проблем національної школи різних народностей Росії, зокрема білорусів та українців. З 1909 р. викладала педагогіку у Фребелівському жіночому інституті, який готував виховательок дошкільних закладів, та французьку мову в Комерційному інституті. С. Русова ґрунтовно вивчала зарубіжні концепції реформування школи. Основна її ідея зводилась до необхідності створити українську національну систему освіти.

На основі життєписів X. Алчевської та С. Русової схарактеризуйте процеси емансипації жінки у другій половині XIX - на початку XX cт.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Що відбулося раніше: відкриття Харківського чи Новоросійського університету?

2. Висловте своє бачення розвитку освітнього процесу на українських землях у другій половині XIX - на початку XX ст.

3. Доберіть факти з біографії М. Грушевського, що свідчать про нього як про представника національно-культурного руху.

4. Оцініть внесок українських учених у світову науку.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно