§ 25. Зміни в соціальній структурі суспільства. Пожвавлення економічної боротьби і політичних рухів

ЗГАДАЙТЕ На які соціальні групи поділялося населення України в першій половині XIX ст.?

1. Модернізація і формування нових соціальних груп. В умовах ринкової модернізації господарське й суспільне життя ускладнювалося. З’являлися нові соціальні групи, яких за панування кріпосницьких відносин не було або які перебували в зародковому стані.

У процесі розвитку ринкових відносин у сільському господарстві відбулося соціальне розшарування селян. Одні селянські господарства біднішали і банкрутіли, інші - їх було небагато (до 15-20%) - багатішали.

Заможні селяни відігравали дедалі активнішу роль у сільськогосподарському виробництві. Вони легко впоралися з викупом землі, а маючи власні кошти, стали збільшувати господарства і дбати про підвищення їхньої продуктивності. Такі селяни у Степовій Україні найлегше виявляли ініціативу. В їх руках опинилася половина селянських наділів, до того ж вони орендували і купували поміщицькі землі. Формувався новий тип селянина-фермера - підприємливого, ініціативного, енергійного, який, поєднуючи талант хлібороба з важкою працею, ставав співтворцем нової ери. Як господарі-власники досить впевнено почувалися й селяни середнього достатку (середняки), яких було майже 25 %. Решта ж належала до бідняків, мали небагато землі, реманенту, худоби. Нерідко в них не було коня чи вола. Наявність же або, навпаки, відсутність у господарстві цієї основної і на той час практично єдиної тяглової сили визначала ледве не на всі 100 % його долю: не лише конкурентоспроможність, а й виживання селянина взагалі.

Іван Харитоненко - син селянина-чума ка, уславився не лише як підприємець, але и як щедрий добродійник.

Посилювалася суспільна роль підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетарів). Ці соціальні верстви в Україні за складом були багатонаціональними. У найважливіших галузях промисловості Наддніпрянської України - вугільній, гірничорудній і металургійній - переважали робітники-росіяни, що прийшли із центральних районів імперії. Зі свого боку українські селяни не поспішали на промислові підприємства (за винятком цукрових заводів). Охочіше вони йшли на роботу в найми до поміщиків чи багатих селян або навіть виїжджали за межі України.

Такою ж була й буржуазія України. Капіталісти, українці за національністю, займали найвагоміші позиції у промисловості з переробки сільськогосподарської продукції (цукрова, борошномельна, винокурна). Але мало їх було серед власників вугільних копалень, машинобудівних заводів та інших підприємств важкої промисловості. Найвідоміші українські підприємці - Харитоненко, Яхненко, Демченко, Алчевський, Симиренко та брати Терещенки.

Більшість з них вибилися з принизливого становища кріпака й попри всі, здавалося б, нездоланні перепони змогли посісти гідне місце в бізнесовому середовищі.

Так, фірма «Брати Яхненки і Симиренко» уже в кінці 1850-х - на початку 1860-х років стала однією з найбільших виробників цукру. Польське повстання 1863 р. поширилося на райони, де вирощували цукровий буряк, і довело їх до банкрутства. Однак уже через кілька років фірма відновила й примножила статки. Василь Симиренко, що її очолював, вишукував нові технології, технічні вдосконалення виробництва, проводив наукові дослідження, публікував їх результати у фахових виданнях.

Фірма Яхненків-Симиренка, зігравши свою роль у піднесенні промислового виробництва (окрім іншого, саме вони збудували перший металевий пароплав під назвою «Українець»), припинила існування. Натомість В. Симиренко придбав занедбану цукроварню і знову-таки вивів її на найвищий технічний рівень, що дало йому сталі прибутки. Наприкінці життя капітал В. Симиренка сягав 10 млн крб., на той час дуже значна сума.

Палац Терещенків у с. Червоне Житомирської обл. Сучасний вигляд.

У пореформені десятиліття зростала чисельність і роль інтелігенції - особливої соціальної групи суспільства, представники і представниці якої займалися інтелектуальною (розумовою) працею. Українства у складі інтелігенції було трохи більше третини.

Залежне становище України, національний гніт породжували численні деформації в соціальному складі населення. Представники корінної нації — українці — були в меншості в найважливіших соціальних групах, які забезпечували економічний прогрес суспільства. Більшість українців, як і раніше, були селянами.

Ускладнення структури суспільства на тлі влади, яка вперто продовжувала захищати головним чином інтереси дворянства, призводило до зростання соціальної напруги. І селянство з його неоднорідністю, і робітництво, що зростало, і навіть, у певних межах, підприємці хотіли більшої уваги до себе. Не знайшовши розуміння, вони шукали свої шляхи розв’язання проблем, що нагромаджувалися. Попит породжував пропозицію. З’являлися політичні сили, готові в цьому допомогти.

2. Народники. У 70-80-ті роки XIX ст. активізувалися російські радикальні організації, які утворили молоді революціонери-різночинці. Вони ввійшли в історію під назвою «народники» і намагалися здійснити в Російській імперії переворот, а отже, і в Україні.

В. Маковський. Вечірка. Зібрання палких молодих поборників революційної перебудови суспільства.

Оскільки більшість населення складали селяни, вони орієнтувалися передусім на них. Народники вважали, що селянство готове (чи майже готове) до повалення самодержавства та перебудови життя на соціалістичних засадах. Треба було лише допомогти йому в цьому. їх мало цікавили національно-визвольні прагнення поневолених Росією народів. Вони навіть вважали такі прагнення шкідливими з погляду інтересів революції.

У народницькі організації, які діяли в Україні, охоче йшли молоді українські різночинці. Вони щиро вірили, що всі проблеми України будуть розв’язані в ході всеросійської соціальної революції, а акцентування уваги на національному питанні лише віддаляє досягнення цієї головної для них мети.

Перші народницькі гуртки в Україні виникли під впливом діяльності петербурзького товариства, членів якого за прізвищем одного з його керівників називали «чайковцями». У 1872 р. на позиції «чайковців» перейшов гурток молоді в Києві. Одним з найбільших на Півдні в 1873 р. став одеський гурток «чайковців». Для консультацій представник петербурзьких «чайковців» кілька разів відвідав Україну.

Микола Кибальчич - народник з Київщини. Талановитий винахідник, автор схеми першого у світі реактивного літального апарата. Страчений за участь у замаху на життя царя.

Крім «чайковців», у Києві з 1873 р. існувало ще одне об’єднання, яке одержало назву «Київська комуна». «Комуна» мала своє помешкання, яке перетворилося й на гуртожиток, і на штаб, і на конспіративну квартиру. У складі організації в різний час було близько 80 осіб. Члени «Комуни» вели пропаганду серед робітників, проводили політичні диспути, готували себе до більш активної боротьби. «Комуна» встановила зв’язки з народницькими групами Петербурга, Харкова, Одеси та інших міст.

Восени 1873 р. почалося масове «ходіння в народ» революційних пропагандистів. На відміну від інших регіонів Росії, в Україні переважала «осіла» пропаганда, хоча була і «бродяча». Народники надовго зупинялися («осідали») в тому чи іншому населеному пункті. Як правило, вони влаштовувалися майстрами, учителями тощо. Народники активно працювали в Подільській, Чернігівській губерніях, на Харківщині, Київщині. Вони читали учням і селянам заборонену літературу й проводили з ними бесіди на революційні теми.

Народники в Україні використовували спочатку ту ж пропагандистську літературу, що й російські. Щоб зробити її доступною для українців, вони почали перекладати праці російських авторів українською мовою. Але швидко зрозуміли, що найбільший ефект дає українська література близької для селянства тематики. Тому, вирушаючи на села, пропагандисти брали із собою насамперед твори Т. Шевченка, які розходилися у вигляді «метеликів» (невеликих книжечок) та в рукописних списках. Використовували також твори Марка Вовчка, І. Котляревського. Важливу роль відігравала нелегальна (заборонена) література.

У розмовах із селянами народники часто зверталися до історії України, розповідали про колишні демократичні права в ній, боротьбу козацтва.

Діяльність народників на селі хоч і дала певні результати (поліція повідомляла про зростання ворожих щодо влади настроїв), але очікуваної масової готовності селян до антицаристської боротьби не спостерігалося. Уже в тому ж 1874 р. почалися арешти народників. За ґрати потрапили сотні революціонерів, багато з них опинилися на засланні.

Розпочався пошук нових шляхів повалення самодержавства. Посилилася тенденція до об’єднання розрізнених гуртків і груп у єдину організацію. У 1876 р. у Петербурзі створено групу «Земля і воля» (однойменна з організацією радикалів початку 1860-х років), серед членів якої були й українці. Організація ставила за мету розгорнути широку агітацію серед населення для того, щоб підготувати його до революції. Таким чином, народники мусили визнати, що помилилися, коли вважали, що селянство вже готове до масової збройної боротьби проти самодержавства. Тепер передбачалося підготувати переворот власними силами, селяни ж повинні були його підтримати.

Народники України хоч і встановили зв’язки із «Землею і волею», але не вступили до її складу. У 1875 р. вони об’єдналися в гурток «Південних бунтарів» із 30 осіб. «Південні бунтарі» вважали, що найсприятливіші умови для здійснення їх планів склалися на Чигиринщині. Там і в 1870-х роках не припинялися селянські заворушення у зв’язку з непослідовністю реформи 1861 р. Видаючи себе за Дмитра Найду, нібито ходока херсонських селян до царя, один з «бунтарів» Яків Стефанович (1854-1915) дістав повноваження від селян представляти інтереси чигиринців у Петербурзі. Пообіцявши селянам повернутися за кілька місяців, Я. Стефанович з однодумцями почали готувати потрібні їм матеріали.

За короткий час народники склали й видрукували статут селянського товариства «Таємна дружина» й «Височайшу таємну грамоту». У нібито царській грамоті народники писали, що самодержавець знає про тяжке становище своїх підданих, але йому заважають поміщики. Селяни мають самі подбати про власну долю, скинути поміщиків і справедливо розподілити всі землі. Але для цього вони повинні об’єднатися в «Таємні дружини» на чолі з призначуваними начебто царем комісарами.

Яків Стефанович - один з очільників народницького руху в Україні.

Практичні дії «Південних бунтарів» для втілення своїх задумів у життя дістали назву «Чигиринська змова». На початку 1877 р. Я. Стефанович створив у Чигиринському повіті Київської губернії нелегальну селянську організацію «Таємна дружина», яка незабаром розрослася до тисячі осіб. Збройне повстання планувалося на жовтень. Але у вересні змову викрили, і майже всі учасники, у тому числі й організатори, були заарештовані й зазнали різних покарань.

Масові невдачі та безнадійність змусили народників з 1878 р. перейти до боротьби із самодержавством шляхом терору. Народники взялися за револьвери та саморобні бомби. Великий розголос мало, зокрема, вбивство харківського губернатора за те, що в місцевих тюрмах жорстоко поводилися з політичними в’язнями.

Проте війна одинаків з урядом виявилася безнадійною справою. Протягом 1878—1879 рр. поліція розгромила найбільші гуртки та групи й віддала до суду їх учасників. Багатьох народників засудили до каторжних робіт, а керівників і найактивніших підпільників - до страти.

У 1879 р. «Земля і воля» розпалася на дві організації: «Чорний переділ» та «Народна воля». Якщо «чорнопередільці» намагалися продовжувати пропагандистську роботу з підготовки революції, то «народовольці» зосередилися на організації політичного терору. Вони влаштували справжнє полювання на царя, вважаючи, що його загибель приведе до революції. Урешті в 1881 р. царя було вбито, але очікувана революція не прийшла. Народницькі ж організації остаточно було розгромлено.

3. Зародження робітничого і соціал-демократичного рухів. Зростання пролетаріату породило нове явище в соціальному русі. Якщо раніше рух пов’язаний був виключно з протестними діями селянства, то починаючи із 60-х років XIX ст. у ньому дедалі помітнішими ставали виступи робітників. Дві обставини сприяли наростанню робітничого руху. Перша - незахищеність нового класу перед сваволею роботодавців. Було відсутнє будь-яке законодавче регулювання відносин між робітниками й фабрикантами та заводчиками. Не маючи державного захисту, робітники протестували проти нестерпних умов праці, великого травматизму, провокування шкідливим виробництвом важких захворювань і низької заробітної плати. Друга обставина - вища ефективність робітничого руху у порівнянні із селянським. Вона стала наслідком не лише швидкого зростання чисельності робітників, що теж важливо, а й специфіки їх трудової діяльності. Якщо селянам важко було організуватися в силу індивідуального характеру праці, то пролетарів об’єднувала робота в великих колективах. З розвитком виробництва кількість великих підприємств лише зростала.

Приблизно із 70-х років XIX ст. основною зброєю робітників стали страйки. Протягом 1860-1870-х років в Україні їх було більше 50-ти. Усі вони мали виключно економічний характер (висувалися вимоги лише економічні), були неорганізованими й переважно стихійними. Тому вкрай рідко завершувалися перемогою. Підприємці охоче залучали для їх припинення поліцію, а у випадку масштабних протестів і війська.

У 1870-х роках робітники почали створювати гуртки і групи, які спершу мали переважно культурно-освітній характер і перебували під впливом інтелігенції. Центром консолідації робітників стала Одеса. У 1875 р. там на основі кількох робітничих гуртків утворилася перша не лише в Україні, айв Російській імперії антиурядова організація «Південноросійський союз робітників». Ядро організації склали приблизно 60 робітників, які мали зв’язки з іншими пролетарями. Діяльність союзу тривала недовго. Він виник у травні, а вже у грудні поліція заарештувала більшість його членів.

У 1880-ті роки і так складне матеріальне становище робітників ще погіршилося. Тому робітничі виступи йшли по висхідній. До середини 1890-х років було зафіксовано близько ста страйків. Деякі з них супроводжувалися сутичками з поліцією, солдатами. Були жертви, понад дві тисячі страйкарів зазнали репресій.

Паралельно з робітничим зароджувався й проходив період становлення рух, що отримав назву соціал-демократичного і набув поширення серед налаштованої на радикальні зміни інтелігенції. Соціал-демократи сповідували ідеї соціалізму, який, на їхню думку, стане реальністю після силового усунення капіталізму. Теорію про зміну суспільного ладу через революцію запропонував німецький філософ Карл Маркс. Він же вбачав у робітництві основну рушійну силу переходу до суспільства, яке базуватиметься на запереченні приватної власності на засоби виробництва. Соціал-демократи (вони ж марксисти) усі сили кинули на роботу з робітниками, намагалися їх озброїти своїми ідеями й повести за собою на штурм капіталістичної держави.

У Наддніпрянщині перший соціал-демократичний гурток виник у 1889 р. Він об’єднав робітників залізничних майстерень і друкарів Києва. Однак діяв він лише кілька місяців. Тривалішим було існування створеної в 1891 р. у тому ж Києві таємної соціал-демократичної організації, яку очолював Ювеналій Мельников (1868-1900).

Михайло Драгоманов - учений і патріот, обґрунтував необхідність автономії України.

Члени групи створили гуртки на деяких заводах і пропагували в них марксизм. Вони намагалися надавати організаційну й матеріальну допомогу страйкарям.

Подібні об’єднання протягом 1890-1895 рр. виникли в Одесі, Харкові, Катеринославі, Херсоні, Полтаві, Сумах та інших містах. За участю представників марксистських організацій з України 1898 р. в Мінську було проголошено створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

Поширення соціалістичних ідей серед національної інтелігенції пов’язане з особою Михайла Драгоманова, професора Київського університету. Ви вже знаєте його як активного громадівця. Політичні утиски змусили Драгоманова емігрувати. У Відні він організував видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури. Спеціальні агенти переправляли її таємно через австрійсько-російський кордон для нелегального поширення. У 1878 р. Драгоманов переїхав до Женеви і став видавати український політичний журнал «Громада». У 1889 р. оселився в Болгарії, де працював професором історії в Софійському університеті. Там за шість років потому він і помер.

Як політичний мислитель Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки в тогочасній Україні не бачив сил, на які можна було б спиратися в боротьбі за власну державність.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Промисловий переворот в Україні супроводжувався формуванням нових соціальних верств. Якщо до реформи 1861 р. вільний робітник і підприємець були новими типами суспільства, то наприкінці XIX ст. саме вони визначали, чи далеко суспільство просунулося по шляху свого перетворення з аграрно-ремісничого в індустріальне.

Українське селянське населення неохоче залишало сільське господарство і приходило до незвичної для себе роботи в промисловості. У ролі відстаючого опинився в Україні і національний капітал: українців серед підприємців було небагато і контролювали вони не найголовніші галузі промисловості. Не зумівши в ході промислового перевороту опанувати ключові галузі економічного життя, українці опинилися в меншості в містах, де переважало російське населення й російська культура.

Ускладнення соціальної структури суспільства на тлі дій влади, яка продовжувала захищати головним чином інтереси дворянства, мало наслідком посилення соціальних рухів.

На 1870-1880-ті роки припала активна діяльність народників, які ставили перед собою завдання насильно змінити владу в Росії і впровадити в ній «общинний соціалізм». Народники всю свою увагу звертали на селян, йшли «в народ». Особливістю цього руху було те, що його учасники не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і навіть вважали їх, з погляду інтересів революції, шкідливими.

Формування пролетаріату породило нове явище в суспільному русі - дедалі активніші протестні акції робітників. Своєю головною зброєю вони зробили страйки. Паралельно з робітничим рухом проходив становлення соціал-демократичний. Його активісти, представлені на початковому етапі розвитку практично стовідсотково інтелігенцією, бачили майбутнє суспільства в його переході до соціалізму. Вважаючи робітників силою, яка забезпечить досягнення мрії, вони зосередилися на роботі в пролетарських колективах. Поширення соціалізму з урахуванням завдань національного будівництва в Україні було пов’язане з діяльністю М. Драгоманова.

Перевірте себе

1. Які особливості мав процес формування нових соціальних груп?

2. Які завдання ставили перед собою народники?

3. Назвіть найвідоміші народницькі гуртки й групи.

4. Чим обумовлено зростання робітничого руху?

5. Які завдання ставили перед собою соціал-демократи?

6. Розкажіть про М. Драгоманова.

Документи та матеріали

Український історик Ярослав Грицак про особливості формування пролетаріату і міського населення України у другій половині XIX ст.

Господарські зміни другої половини XIX ст. по-різному торкнулися суспільних верств та національних груп. Індустріалізація і урбанізація дуже слабо зачепили українців, які у своїй більшості залишилися селянською нацією...

Українські селяни не поспішали шукати роботи на промислових підприємствах. Виняток становили цукроварні на Правобережжі, куди селяни наймалися сезонно. Але здебільшого вони воліли застосовувати свої сили у сільському господарстві, аніж іти на великі заводи чи найматися на шахти...

Методичність, з якою українські селяни обминали міста і рухались далі у пошуках вільної землі, наштовхнула деяких істориків на цікаве узагальнення. У цьому явищі вони вбачають принципове несприйняття українцями ідеї модернізації. Виглядає, однак, що це явище позбавлене суто українського характеру. Дослідження міграційних процесів у Росії XIX ст. показують, що у масштабах всієї імперії до міст прибували переважно селяни з районів вищого рівня грамотності та з розвинутішими несільськогосподарськими уміннями населення. Селяни з нижчим рівнем грамотності і прив’язані до сільського господарства емігрували до нових сільськогосподарських районів (Кубань, Поволжя, а пізніше - Сибір і Далекий Схід).

Джерело: Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української націїХІХ-ХХ століття. - К.: Генеза, 1996. -С. 60-62.

Запитання і завдання

1. Чому в промисловому і гірничому пролетаріаті України переважали вихідці з Росії?

2. Як можна пояснити той факт, що українські селяни замість того, щоб іти на роботу на шахти і підприємства України, переселялися в окраїнні хліборобські райони Російської імперії?

Запам’ятайте дати

• 1870-ті роки - діяльність «чайковців» і «Київської комуни».

• 1875 - початок діяльності гуртка «Південні бунтарі» та «Південноросійського союзу робітників».

• 1877 - створення «Таємної дружини», «Чигиринська змова». 1889 - у Києві створено перший у Наддніпрянщині соціал-демократичний гурток.

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

• Капіталізм - економічна система, заснована на приватній власності на засоби виробництва та вільнонайманій робочій силі; притаманний поділ суспільства на два основних класи: буржуазію та пролетаріат.

• Соціалізм - учення, яке пропагує побудову держави без приватної власності на засоби виробництва та запровадження загальнонародної суспільної власності.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно