§ 45. Вплив модернізації на культурне життя українців

ЗГАДАЙТЕ 1. Яким був стан освіти в Україні у першій половині XIX ст.? 2. Назвіть відомих діячів української науки першої половини XIX ст.

1. Модернізація системи освіти. Господарське, суспільно-політичне і духовне життя людства в другій половині XIX - на початку XX ст. значно ускладнилося. Модернізаційні процеси, які охопили розвинуті країни світу, викликали різке збільшення попиту на освічених людей. Без них був неможливий ні технічний, ні соціально-економічний прогрес. Лише ті народи світу, які зуміли істотно підняти свій освітній рівень, домогтися масової освіти, здатні були належним чином відповісти на модернізаційні виклики епохи.

Після реформи 1861 р. мережа закладів початкової освіти в Наддніпрянській Україні стала реорганізовуватися відповідно до вимог часу. В 1864 р. уряд прийняв «Положення про початкові народні училища», згідно з яким усі типи початкових шкіл, у тому числі й церковнопарафіяльні, було перетворено на початкові народні училища, які працювали за єдиним навчальним планом і програмою. У 1872 р. зроблено новий крок у напрямі модернізації освіти: більшість початкових училищ було перетворено на 6-річні міські, які давали знання і навички, необхідні для роботи в промисловості, на транспорті, у державних установах.

У 1870-х роках освітньою діяльністю почали займатися земства, які вже наприкінці століття мали близько 3200 шкіл. Ці школи краще фінансувалися, а отже, мали кращі приміщення, кращих учителів та багатші бібліотеки.

Усього у Наддніпрянській Україні в 1897 р. налічувалося майже 17 тис. початкових шкіл, які утримувалися державою, громадянами, земствами, церквою, приватними особами. Однак цієї кількості шкіл не вистачало для навчання всіх дітей. Лише 20 % населення України віком старше 10 років у 1897 р. уміли читати. Серед власне українців таких було 13%. І це у той час, коли у росіян в Україні цей показник був удвічі (26 % ), а серед євреїв - утричі (майже 40%) вищий. У передвоєнні десятиліття відбувалося значне розширення шкільної мережі. У деяких повітах Наддніпрянської України земства розглядали питання про введення загальної початкової школи. Реалізації цього питання завадила Перша світова війна.

У Західній Україні процес модернізації освіти мав свої особливості. У 1869 р. на території Австро-Угорської імперії всі початкові школи, якими відала церква, були переведені в підпорядкування світської влади, що наближало освіту до потреб розвитку суспільства. Для дітей віком від 6 до 14 років запроваджено обов’язкову освіту.

У політично залежних країнах, до яких належала й Україна, вплив освіти на суспільний розвиток був суперечливий. Відкриваючи доступ до світу знань, вона разом з тим використовується як ефективний засіб асиміляції. Для того щоб здобути вищу освіту, зробити кар’єру і забезпечити пристойний матеріальний рівень, українець мусив сприйняти мову і культуру іншого народу. У багатьох випадках так і було. Але серед українців, попри всі несприятливі умови, залишалося чимало таких, які свій талант і здобуті знання без найменших вагань віддавали на службу рідному народу. Саме таким неоднозначним був вплив освіти на розвиток українського народу. Тому національна інтелігенція робила все, щоб освіта в Україні не була засобом зросійщення (у Наддніпрянщині), полонізації, зугорщення чи румунізації (у Західній Україні), щоб вона стала знаряддям самозбереження і розвитку української нації. Деякі земства Наддніпрянщини виносили ухвали про рідну мову, але уряд відхиляв ці прохання, а вчителів, які викладали українською мовою, звільняли. В окремих випадках земства, йдучи назустріч запитам народу, «не помічали» викладання гуманітарних предметів забороненою українською мовою.

Земська двокомплектна (двокласна) школа. Проект виконано під керівництвом О. Сластіона. 1912 р. Село Кізлівка Полтавської обл. Сучасний вигляд.

Середня школа також пристосовувалася до потреб модернізації. У Росії після освітньої реформи 1860-х років збільшилася кількість класичних гімназій і реальних училищ, які давали середню освіту і забезпечували право на вступ до вищих навчальних закладів (випускникам реальних училищ - до технічних вузів). Хоча середню освіту одержували переважно діти дворян та державних урядовців, після революції 1905-1907 рр. склад учнів шкіл дещо демократизувався. Учні «нижчих станів» становили в гімназіях 20 %.

Учні Кам’янець-Подільської гімназії. Світлина А. Енгеля. 1880-1890-ті роки.

Життя зумовило появу мережі спеціальних навчальних закладів, які готували спеціалістів із середньою спеціальною освітою - учителів, агрономів, ветеринарів, техніків тощо. Наприкінці XIX ст. діяли 26 ремісничих земських і 17 комерційних училищ, учительські семінарії та інші заклади подібного типу.

Вищу освіту на Наддніпрянщині забезпечували три університети (Харків, Київ, Одеса) і декілька спеціальних інститутів, ліцеїв та академій. Соціальний склад студентства лишався переважно дворянсько-буржуазним. Однак революція 1905-1907 рр. примусила уряд дещо прочинити двері для вихідців з «нижчих» станів. У 1910 р. студенти цих станів (діти міщан, майстрових, селян) становили у Київському університеті трохи більше третини.

На західноукраїнських землях на початку XX ст. шкільна мережа розширилася більше. Кількість середніх шкіл у Східній Галичині протягом 1900-1909 рр. майже подвоїлась. Але українські діти в цих школах становили лише майже 20 % усіх учнів.

На території Західної України існувало 4 вищих навчальних заклади: Чернівецький університет (1875), продовжував діяти

Львівський політехнічний інститут. Початок XX ст.

Львівський університет, Львівський політехнічний інститут (1877) та Академія ветеринарної медицини у Львові (1897). Викладання у них проводилося польською (у Львові) або німецькою (у Чернівцях) мовами. Лише після наполегливої боротьби українського студентства у Львівському й Чернівецькому університетах відкрили кілька українських кафедр. Кількість українців у вузах усіляко обмежувалася. Так, у 1911 р. у Львівському університеті вони становили 21 %, у Чернівецькому - 17,6 % від загальної кількості студентів.

Утім, порівняно з Наддніпрянщиною, стан справ з освітою на Заході України, особливо початковою, був помітно кращим. Початковою школою були охоплені майже всі діти. Суттєвим було те, що практично кожне західноукраїнське село мало освітні осередки з бібліотеками, якими могли користуватися всі селяни.

Особливо помітною стає різниця між Наддніпрянською Україною і Східною Галичиною, коли порівнювати ситуацію з навчанням рідною мовою. На Сході України українська мова в усіх навчальних закладах продовжувала перебувати під забороною. На західноукраїнських же землях станом на 1914 р. українськими були 6 державних гімназій та 15 приватних середніх шкіл. Кількість народних українських шкіл (початкових) напередодні Першої світової війни досягла 3,5 тис., навчання в них велося рідною мовою.

2. Видатні вчені. Друга половина XIX - початок XX ст. увійшли в історію української науки багатьма видатними досягненнями. У цей час в Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Професор Харківського університету Олександр Ляпунов (1857-1918) посідав провідне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем.

Ілля Мечников став у 1908р. Нобелівським лауреатом за відкриття явища фагоцитозу.

Значних успіхів досягли українські математики й фізики.

Світову славу в розвитку біологічної науки здобули вчені Новоросійського (в Одесі) університету.

Видатний зоолог і анатом, вихованець Харківського університету Ілля Мечников (1845-1916), працюючи в Одесі, сформулював теорію утворення багатоклітинних організмів з одноклітинних. Разом з українським біологом, своїм учнем, Миколою Гамалією (1859-1949) він у 1886 р. відкрив в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію. Це була друга у світі станція після пастерівської, створеної в Парижі роком раніше.

Не знайшовши належного розуміння на батьківщині, І. Мечников переїхав до Парижа й там став першим українцем - лауреатом Нобелівської премії. Щодо М. Гамалії, то, продовжуючи справу свого вчителя, він зробив великий внесок у боротьбу з такими жахливими хворобами, як чума, холера, туберкульоз, сказ, упровадив у практику охорони здоров’я щеплення.

Західноукраїнський фізик Іван Пулюй (1845-1918), учений світового рівня, у різні роки працював у провідних наукових центрах Європи й відзначився дослідженнями рентгенівського випромінювання. І. Пулюй був знавцем стародавніх мов і у співпраці з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав зі староєврейської мови Псалтир та з грецької - Євангеліє.

Іван Пулюй належав до вчених, які принесли українській нації світову славу.

Данило Заболотний (1866-1929), вихованець Одеського і Київського університетів, свої перші відкриття зробив на Одеській бактеріологічній станції. Працюючи лікарем, він успішно застосовував свої відкриття і сміливо перевірив на собі запропонований ним препарат від холери. Заболотний брав участь у боротьбі із чумою, холерою та іншими інфекційними хворобами на Поволжі і в Туркестані, вивчав поширення інфекції в Аравії, Індії, очолив експедицію по боротьбі із чумою в Монголії, Китаї, Ірані, Месопотамії, за що був нагороджений багатьма іноземними орденами і медалями.

Київський політехнічний інститут став одним із центрів технічного прогресу всієї імперії. Гірничий інженер Леонід Лутугін (1864-1915) створив геологічну карту Донецького басейну, яка стала на десятиріччя основою гірничих досліджень. Інженер Михайло Курако (1872-1920), що працював спочатку на Катеринославському, а потім на Маріупольському металургійних заводах, заклав основи передової вітчизняної металургії. Велику роль у її розвитку відіграли хімічні реакції металоорганічного синтезу, які відкрив професор Київського університету Сергій Реформатський (1860-1934).

На новий рівень у другій половині XIX - на початку XX ст. піднеслися гуманітарні науки. Це перш за все стосується історії. Микола Костомаров своїми працями «Богдан Хмельницький», «Руїна» та іншими започаткував наукову розробку історії України із залученням матеріалів як вітчизняних, так і зарубіжних архівосховищ.

Великий вплив на розвиток історичної науки справив історик, археолог, етнограф і археограф Володимир Антонович. У своїх працях «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні» учений обґрунтував національні особливості минулого українського народу.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. почалася дослідницька робота видатного українського історика Михайла Грушевського, найзнаковіша його праця - 10-томна «Історія України-Руси». Одним з найавторитетніших дослідників історії українського козацтва став Дмитро Яворницький (1855-1940). Його тритомна «Історія запорозьких козаків» привернула увагу як фахівців, так і широкого читацького загалу багатющим матеріалом і новими підходами до висвітлених питань.

Дмитро Яворницький - видатний український іторик, археолог, етнограф.

1. Дмитро Багалій. 2. Федір Вовк. 3. Агатангел Кримський.

Широку популярність мали праці з історії України Олександри Єфименко (1848-1918). Її роботи відзначалися яскравим викладом, документальною основою. Почесна докторка Харківського університету, Єфименко з 1907 р. викладала історію України на Вищих Бестужевських жіночих курсах у Петербурзі. З Харковом була пов’язана діяльність Дмитра Багалія (1857-1932). Як професор Харківського університету він розгорнув широку дослідницьку роботу з історії Слобідської України, виховав свою школу спеціалістів з української історії та культури.

Розвивалися філологічні науки. Великий авторитет мали мовознавчі праці професора Харківського університету Олександра Потебні (1835-1891).

Визначним українським етнографом і археологом був Федір Вовк (1847-1918). Він став організатором і учасником археологічних розкопок, етнографічних та антропологічних експедицій у різних куточках України.

Серед науковців-філологів на початку XX ст. найпомітнішими були фігури Бориса Грінченка (1863-1910) та Агатангела Кримського (1871-1942). Грінченко протягом 1902-1909 рр. редагував 4-томний «Словар української мови», який і досі залишається одним з найавторитетніших і найповніших словників. А. Кримський ретельно вивчав староукраїнські тексти, що дало змогу спростувати твердження про російський, а не український характер мови давнього Києва.

3. Освіта та емансипація жінки. В умовах модернізації освіта була потужним засобом емансипації (розкріпачення) жінки. Ще у 1861 р. Рада Київського університету висловилася за допуск жінок до занять нарівні із чоловіками. З 1864 р. жінки одержували право працювати в школах вчительками. У 1878 р. була започаткована робота першого в Україні вищого навчального закладу для жінок - Вищих жіночих курсів у Києві. Курси утримувалися виключно за плату за навчання й на громадські пожертвування. Уряд не лише не виділяв кошти на функціонування жіночого навчального закладу, але й заборонив у 1886 р. прийом нових слухачок. У 1889 р. курси припинили своє існування. Але за роки їх діяльності на них здобули освіту більше тисячі жінок.

М. Ярошенко. Курсистка. 1883 р.

Під впливом загальноєвропейського освітнього процесу запроваджувалася жіноча середня освіта. У 1870 р. відкрито перші жіночі гімназії з восьмирічним терміном навчання. Випускниці отримували право вступу до університетів. Існували також жіночі прогімназії із чотирирічним терміном навчання.

Середню освіту давали також заклади закритого типу - інститути шляхетних дівчат (для дворянського стану) і приватні пансіони (різних станів).

Жіноча освіта в Наддніпрянській Україні розвивалася під впливом ентузіастів жіночої емансипації (рівноправності, звільнення від обмежень і пригнічення), серед яких виділялася Христина Алчевська і Софія Русова.

Христина Алчевська (1841-1920) у 1862 р. заснувала в Харкові приватну безплатну недільну школу для жінок. З 1862 по 1870 р. школа існувала нелегально, заняття відбувалися вдома в Алчевської. Школа проіснувала до 1919 р. Алчевська працювала з колективом педагогів-сподвижників. Безплатно викладали понад 100 учителів (серед яких - видатні вчені Д. Баталій, В. Данилевський). У цьому навчальному закладі в різний час здобули освіту майже 17 тис. жінок. Школа, якою керувала Алчевська, була навчальним закладом, що давав освіту значно ширшу, ніж звичайна недільна школа, крім того, вона була методичним центром початкової освіти дорослого населення в Російській імперії. Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889). Її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Багато освітніх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом, вона удостоєна найвищих нагород - золотих і срібних медалей Московського й Петербурзького товариств поширення в народі писемності, почесних дипломів. Уся діяльність Христини Данилівни була прикладом служіння своєму народові, його мові.

Прогулянка у Микильському лісі Київщини. Світлина початку 1910-х років.

Софія Русова (1856-1940) була авторкою концепції національної освіти, нової української школи, наукових праць з педагогіки, програм, підручників, методик. Співредакторка педагогічного журналу «Світло». Переслідувалася владою, кілька разів перебувала під слідством. Окрім педагогічних публікацій, їй належить велика кількість літературно-критичних нарисів, праць з історії та ін. Разом із сестрою Марією вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. Перебуваючи разом із чоловіком у Санкт-Петербурзі, брала участь у роботі українського земляцтва. Допомагала йому в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі 1876 р. Від 1909 р. викладачка і професорка на Вищих жіночих курсах та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві. На Першому всеросійському жіночому з’їзді у січні 1913 р. в Петербурзі виступила на захист навчання українською мовою.

Викладач О.Д. Замислова з ученицями в пансіоні в Ніжині. Початок XX ст.

4. Українська преса та видавництва. Одним з важливих насідків модернізації і великим досягненням українства була поява у другій половині XIX - на початку XX ст. української преси. Першою газетою українською мовою була «Зоря Галицька», яка виходила в 1848-1857 рр. Після революції 1848 р. умови для існування українських газет і часописів в Західній Україні покращилися. Вони виходили в Галичині і Буковині. Виданням українських книжок і газет опікувалися місцеві «Просвіти» і «Українсько-руська видавнича спілка».

На підросійській Україні, де діяли царські заборони українського слова, перша українська газета «Хлібороб» почала виходити в листопаді 1905 р. в Лубнах на Полтавщині. В 1906 р. в Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська Думка», пізніше перейменована в «Раду». Наприкінці 1906 р. діяло декілька українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань - від наукових до гумористичних і дитячих.

Прагнучи обмежити розповсюдження українських видань, російська адміністрація на Наддніпрянщині вдавалася до переслідування видавців і передплатників. Учителям, наприклад, заборонялося передплачувати «Раду». Інспектори заявляли: «Або "Рада”, або посада». Але заборони ігнорувалися. Українська преса була одним з важливих чинників зростання національної свідомості населення.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Технічний прогрес і удосконалення соціально-політичного життя в умовах модернізації суспільства вимагали й більш високого рівня освіти населення, висококваліфікованих спеціалістів з різних галузей знань, нових наукових розробок. Це не могло не позначитися на стані освіти та науки Наддніпрянської і Західної України. Розширювалася мережа початкових шкіл, середніх і вищих навчальних закладів. Але це не могло задовольнити потреби суспільства в освічених людях. Більшість країн Заходу в цей час забезпечували своїм громадянам загальну початкову освіту і досягли максимального зниження кількості неосвічених. В Україні все було інакше.

Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянщині лише 19,8 % населення було письменним.

Особливо низький був освітній рівень українців. Серед них заледве 13% у 1897 р. вміли читати. І це в умовах, коли серед росіян, які мешкали в Україні (головним чином, у міських поселеннях), освічених було вдвічі більше, а серед євреїв України - утричі більше, ніж серед українців. Як і раніше, українська мова не допускалася в освіту. Продовжувалася боротьба громадськості за право дітей і юнацтва в Україні навчатися рідною мовою. Дещо кращою ситуація з упровадженням української мови в навчання була на західноукраїнських землях, де австрійський уряд не чинив перепон здійсненню навчання рідною мовою.

І все ж, намітилися позитивні зрушення. Національна інтелігенція ставала силою, спроможною стимулювати культурний і освітній розвиток народу. Активно формувалася національна свідомість українців. Модернізація сприяла емансипації українського жіноцтва, його залученню до освіти.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Як розвивалася початкова освіта в Наддніпрянській Україні?

2. Охарактеризуйте зміни в початковій освіті в Західній Україні.

3. Розкажіть про розвиток середньої та вищої освіти в Україні.

4. Назвіть прізвища українських учених світового рівня.

5. Хто став першим лауреатом Нобелівської премії з України?

6. Яку роль відіграли історична та інші гуманітарні науки в розвитку українського національно-визвольного руху?

7. Чим були викликані процеси емансипації жіноцтва України і як вони відбувалися наприкінці XIX - на початку XX ст. в Наддніпрянщині? Складіть невелику розповідь про діяльність X. Алчевської і С. Русової.

8. Яким чином поява українських газет і журналів вплинула на формування національної свідомості?

Документи та матеріали

Відомий український історик Наталія Полонська-Василенко про стан освіти в Україні у другій половині XIX ст.

«Положення 1864 року» про школи давало більше свободи для їх поширення: різні відомства, духовенство, товариства, приватні особи мали право відкривати народні школи, пристосовуючи їх програми до місцевих умов... Але ліберальні ідеї 60-х років зустрічалися з посиленням реакції, яку викликало польське повстання 1863 року, і новим переслідуванням української мови. Не могло бути й думки про введення української мови як викладової в школах; заборонено друкувати підручники українською мовою, і все навчання велося тільки російською мовою...

З 1849 року, в зв’язку з революційними рухами, російський уряд почав обмежувати вступ до гімназій, бажаючи середню освіту зробити привілеєм вищих кляс суспільства... Кількість державних гімназій зростала, але не могла задовольнити всіх, хто бажав до них вступити... Чимало гімназій та прогімназій утримували земства...

...Високі школи, розкидані по всій Україні, мали одну спільну рису: всі вони були засновані окупантами і викладовою мовою в них були - російська, німецька, польська. Уперта боротьба за українську мову не мала успіху; досягненням був дозвіл мати кілька - змістом та мовою - українських кафедр у Львівському університеті.

Джерело: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К.: Либідь, 1992. -Т.2. - С. 374, 377, 381.

Запитання і завдання

На які проблеми в галузі розвитку освіти в Україні вказувала Н. Полонська-Василенко?

Запам'ятайте дати

• 1864 - уряд царської Росії прийняв «Положення про початкові народні училища».

• 1869 - шкільна реформа на західноукраїнських землях.

• 1870 - відкриття перших жіночих гімназій.

• 1878 - заснування вищої освіти для жінок.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно