У добу середньовіччя людина була великою мірою залежна від природи, цим пояснюється поява поселень поблизу водойм та лісів. У річках й озерах ловили рибу, використовуючи гарпуни-тризубці, вудки, сіті, неводи. У лісах полювали на диких звірів, озброївшись луком чи рогатиною, розставляючи пастки чи натягуючи великі сіті, одноосібно чи гуртом. З великих тварин водилися ведмеді, олені, тури, зубри. Полювали й на дрібних тварин, насамперед на білок, куниць, бобрів, лисиць, адже вони мали гарне хутро, яке можна було вигідно продати. У полюванні на диких птахів допомагали спеціально навчені соколи та яструби. Також у лісах добували мед диких бджіл, збирали ягоди. Наприкінці X - у першій половині XI століття в економіці Київської держави зростає значення сільського господарства. Селяни вирощували зернові культури: жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес. Садили боби, горох, сочевицю, ріпу, часник, цибулю, сіяли льон, хміль. У садах вирощували черешні, горіхи, яблуні, груші, сливи. Для обробітку ґрунту застосовували плуг або його найпростіші види — рало чи соху. Помічником у цій нелегкій справі була свійська худоба: воли та коні. Ручний обробіток землі здійснювали за допомогою мотики, лопати, серпа, коси, грабель, ціпа. Розводили також свиней, малу рогату худобу — кіз, овець, а також домашню птицю — курей, качок, гусей....
|