Літописи є одним із найпоширеніших видів історичних джерел середньовічного та ранньомодерного періоду європейської історії. З поширенням освіти і писемності вони стають і основним засобом передачі історичних знань від покоління до покоління. У вітчизняній історії літописний період накопичення і передачі знань розпочався від «Повісті минулих літ» Нестора Літописця, «Київського літопису», «Галицько-Волинського літопису» і завершується у XVIII ст., коли поступово відбувався перехід до професійної історичної науки як галузі знань. У XVII-XVIII ст., коли в європейських країнах літописання вже відмирало, в Україні відбувся його сплеск, що пояснюється, з одного боку, героїкою національно-визвольної боротьби українського народу, а з іншого - високим рівнем його освіченості та культурним і суспільно-політичним значенням історичних знань того періоду. Саме тоді з’явилося близько двох десятків коротких і ґрунтовних літописів, які стали називати «козацькими», ця назва часто вживалася як синонім до поняття «українськими». Проте пізніше, та й сьогодні, поняття «козацькі л ітописи» частіше всього стосуються трьох найбільших літописів: Літопису Самовидця, Літопису Самійла Величка та Літопису Григорія Грабянки. Вони мають між собою ряд як спільних ознак (за тематикою, хронологією), так і відмінних (в оцінках деяких діячів, відношенні до народних мас). Першим у тріаді козацьких літописів називають Літопис Самовидця. Авторство рукопису твору не зазначено. Більшість дослідників вважає, що ним є Роман Онисимович Ракушка-Романовський (бл. 1622-1703), який служив у Ніжинській сотні, був обраний сотником, а потім став полковим суддею, був генеральним підскарбієм (у його відомстві була державна казна), а завершив свою кар’єру у сані священика. Оскільки автор був сучасником, а то й учасником описуваних подій, то й твір названо Літописом Самовидця. Праця охоплює 1648-1702 рр....
|