Михайло Коцюбинський (1864—1913). Тіні забутих предків
- 7-12-2022, 10:37
- 261
10 Клас , Українська література 10 клас Борзенко, Лобусова (рівень стандарту)
Тіні забутих предків
Повість
(Уривки1)
Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.
Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері2, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі.
1 Повний текст твору ви знайдете в електронному додатку до підручника.
2 Кичера — безліса гора.
Гуцулка з дитиною
(Іван Труш, 1912)
Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня. <...> Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля... <...> Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку1: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. <...> Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна. Тепер він вже мав обов’язки — його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав та молодих смеречок і вже звідти обзивались до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі. <...>
Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. <...>
Тут Іван сів одпочити. <...>
Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри2, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.
Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови.
І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він, принаймні, ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі,— і скаменів. На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз... Нема моїх кіз...» — розливалась жалем флояра. <...>
1 Маржинка — худоба.
2 Ватра — вогнище.
Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам’ять, ловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці. <...>
Так знайшов він у лісі те, чого шукав.
Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта1, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.
То байка, що Іван був дев’ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. їхня родина була невелика: старині двоє та п’ятеро дітей. Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці.
Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків. <...>
Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.
Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки — спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди — Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь2, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека. Іван кинувся в бійку. Не пам’ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутись туди, де бились.
1 Трембіта — довга, на сажень, сурма з дерева і з кори.
2 Челядь — тут: жінки.
Зустріч на полонині
(Йосип Бокшай, 1955)
Все ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
— Нічьо... В мене є другі... май ліпші.
Вона наче його потішала.
Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.
— Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі... і...
Він все ще не знав, що сказати.
— Я си обую файно та й буду дівка...
Тоді йому заздрісно стало.
— А я вже вмію грати в денцівку.
— Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє...
Іван надувся.
— Я вже щезника бачив.
Вона неймовірно подивилась на нього.
— А нащо ж ти б’єш си?
— А ти нащо коло воза стояла?
Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою. Витягла врешті довгий цукерок.
— Ади!
Половину вкусила, а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому.
— На!
Він завагався, але узяв.
Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одно око — покрала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іванове серце...
І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високій кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук.
Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті ґазди. Загніздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній, і маржина десь танула так, як по горах весною сніги.
Але в Івановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому половину цукерка. <...>
— Чуєш, Іва? — шепотіла Марічка.
— Чому б не мав чути? А чую.
Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей. <...>
Коли вони старшими стали, забави були вже інші. Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. <...>
Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив легінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті. Марічка і сама вміла складати пісні. <...>
Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці, — все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию.
— Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
— Єк Бог даст, моє солодашко. <...>
Однак не все так складалось, як думав Іван. Газдівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.
Жура гризла Івана.
— Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував він заздалегідь.
— Що ж, йди, Іванку,— покірно обзивалась Марічка.— Така нам доля судилась...
І вона співанками косичила їх розлучення, їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву голівку, стиха співала йому над вухом:
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
— Ізгадаєш?
— Ізгадаю, Марічко.
— Нічьо! — потішала вона його. — Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай... Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробував милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тоту бачить Іванко... Тільки співати залишу...
— Ньому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну. <...>
Виявляємо літературну компетентність
• Яким зростав Івась? Яким він бачив світ?
• Чому Івась ударив Марічку? Як дівчинка на це відреагувала?
• Чому, дорослішаючи, Іван та Марічка мусили приховувати свої стосунки від усіх?
• Перекажіть наступні фрагменти твору (перебування Івана на полонині, смерть Марічки, одруження Івана, зрада його дружини з мольфаром).
Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, страчаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.
Не з злості, а для годиться, коли люди звели. <...> Ну, що ж. Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок й розраду.
Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. <...>
«Не інакше, як мольфарова справа, — гірко думав Іван, — наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить...» <...>
Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у нього, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мізку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди.
Зачароване озеро
(Ірина Беклемішева, 1967)
Він знов бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки... «Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину...» І от тепер нічого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що спливла за водою. Колись Марічка, а тепер він... Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне. <...>
* * *
Іван прокинувсь.
— Вставай, — будила його Марічка. — Вставай і ходім.
Він глянув на неї і анітрошки не здивувався.
Добре, що Марічка нарешті прийшла.
Підвівся і вийшов з нею.
Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок.
— Чогось так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалась Марічка.
— За тобов, душко Марічко... за тобов банував... — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею. <...>
Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла. <...>
Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар — все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого не було. Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих і самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків.
— А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не їла, не спала, співанки розгубила, світ мні зів’яв... Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі пов’яли...
— Не кажи так, Марічко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем... <...>
Вони йшли далі і далі, забирались в холодний і непривітний глиб верховинних лісів.
Ілюстрація до повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»
(Георгій Якутович, 1964)
Прийшли на полянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі.
Враз Марічка здригнулась і стала. Витягла шию і наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула по обличчі у неї, звела її брови. Що сталось? Але Марічка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання і раптом зникла. <...>
Але де була Марічка?
Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку.
Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. <...>
Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання:
— Іва!..
Голос йшов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці.
Значить, Марічка була не тут.
Треба було вертатись назад. <...> Тепер земля під його ногами почала спускатись в долину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім мху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, щоб не зірватись.
І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом:
— Іва-а!..
Він хотів одгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир.
Тепер вже знав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз. Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння сипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі і повис на руках. Не знав, що там, під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка одкривала на нього свою ненажерливу пащу.
— Іва-а! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.
— Іду, Марічко! — билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.
Він вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос.
— Іва-а!..
— Я тут! — крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,— і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя...
Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана.
* * *
Сумно повістувала трембіта горам про смерть. <...>
Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка.
В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла.
— Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? — голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.
— Файно голосить... — кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів.
В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим. <...>
Трембітарі
(Іван Труш, 1905)
Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму. <...>
Починалась забава. <...>
Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно.
По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...
При сінешніх дверях вже цілувались. <...>
Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець. <...>
Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.
На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
Під вікнами сумно ридали трембіти.
1911
Виявляємо літературну компетентність
1. Якою Марічка постала в уяві Івана перед його смертю?
2. Яку роль відіграють описи природи в розкритті людських переживань?
3. Якими образами представлена народна демонологія?
4. Як зображений світ магії в житті горян?
5. Поміркуйте, чому автора зацікавила тема кохання.
6. Чому, розкриваючи тему, він звернувся до життя горян?
7. Які алюзії при цьому використав автор?
8. Які філософські питання порушив автор у творі?
Коментарі (0)