Войти
Закрыть

Іван Франко: Зі збірки «Зів’яле листя». «Чого являєшся мені...»

10 Клас

Цей вірш — справжня перлина не лише української, а й світової поезії. Здається, що його особливу атмосферу — світлого й сумного кохання водночас — творить уже сама інтонація, яка заколисує, навіює якісь дуже потаємні власні спогади... Проте це не так. Адже саме через словесну тканину цього неперевершеного вірша виявляється його основний мотив — вічної й незбагненної сили кохання. З коханням у кожної людини пов’язані вибуховий сплеск і калейдоскоп емоцій. їх строката й барвиста гама нюансується душевними порухами, викликаними щастям і болем, радістю й гіркотою, захопленням і розчаруванням, які в закоханої людини неминучі, як день і ніч, народження та смерть. Кохання завжди супроводжується відчуттям свята, радісного усвідомлення огрому світу, величі людини, рівновеликої космосу, світлу; загостреним міркуванням про миттєвість і вічність буття. Про які ж відтінки й нюанси цього почуття говорить І. Франко в поезії «Чого являєшся мені...»? Ключовим образом вірша є образ «зіроньки»-коханої, до якої ліричний герой звертається з найніжнішими словами та почуттями. Вона з’являється в його снах, бентежить, хвилює, викликає солодкі спогади й водночас «...Оті ридання голосні — / Пісні». Отож ідеться про кохання невзаємне, сповнене драматичних колізій:...
0 Переглянути

Іван Франко: Зі збірки «Зів’яле листя». «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»

10 Клас

У вірші поетизується краса дівчини та кохання до неї, яке ліричний герой називає «згубою». Це твір-романс, який передбачає щире зізнання в почуттях, що приносять страждання, але вони високодуховні, бо очищують душу, даруючи їй і сум, і просвітлення водночас. Своєрідність романсової форми в тому, що емоції ліричного героя спрямовуються і на читача (слухача), який співпереживає ліричному героєві. Ліричне переживання почуття у вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» відтворюється як згусток радості й горя. Це знайшло своє відтворення в майстерній побудові твору. Його перша частина — це низка риторичних запитань, які вибудувані за принципом антитези (зовнішня краса — норовливий характер, приємна розмова — гострі відповіді закоханому). Йдеться про нещасливу любов, як і властиво романсу. Саме вона поетизується на початку твору й нагадує у сприйнятті ліричного героя вселенську пожежу, яку неможливо згасити, адже таке полум’яне почуття — у його серці та думках. Друга частина вірша — це вже низка ще більш емоційно наснажених окликів, які стверджують усвідомлення ліричним героєм марності свого кохання, його приреченості. Проте сила пристрасті в нього така потужна («запалює серце пожаром»), що він не відмовляється від своїх почуттів («...Тебе кохаючи, загублю душу»). Ліричний герой розуміє весь драматизм ситуації, усвідомлює, що з ним діється. Власне, він розуміє і поведінку дівчини, але не може її не кохати. Тому й кохання — «згуба» душі....
0 Переглянути

Іван Франко: «Сікстинська мадонна»

10 Клас

До живописних шедеврів світового мистецтва належить картина художника епохи Відродження Рафаеля Санті «Сікстинська Мадонна», котра сьогодні зберігається у Дрезденській картинній галереї. На ній зображено юну босоногу жінку з дитиною на руках. Вона з небес спускається до людей. Її очі сяють щастям материнства, а постава випромінює красу та гармонію світу. Водночас у погляді Мадонни помітні смуток і скорбота — як передчуття смерті Ісуса Христа, який принесе себе в жертву заради людей. Образ Богоматері нікого не може залишити байдужим. Під його вплив потрапив й І. Франко, молодий двадцятип’ятирічний поет, який міркував про таїну мистецтва, його художню загадку, що протягом століть захоплює, хвилює й бентежить людство. Відчуття таке, що ліричний герой стоїть перед картиною Рафаеля в монастирі Святого Сікста в італійському місті П’яченце і вже не пензлем, а словами змальовує чудовий образ Богоматері, яка зносить свого сина з небес на землю. Це зображення своєрідне, адже ліричний герой ніби бачить перед собою опонента, який сумнівається в божественності Мадонни: «Хто смів сказать, що не Богиня ти?». Це запитання вже заряджене позитивними емоціями ліричного героя, який захоплений красою — зовнішньою та внутрішньою — Мадонни, адже він знає євангельський сюжет про народження, життя і смерть Ісуса Христа. Наступне запитання позначене іншими почуттями — звинуваченням та осудом: «Де той безбожник, що без серця дрожі / В твоє лице небесне глянуть може, / Неткнутий блиском твої красоти?». Далі емоційна тональність твору наростає, бо ліричний герой пропонує своє розуміння образу Мадонни. Воно ґрунтується на ствердженні Богині як матері, котру поетично порівняно з райською рожею. (Зверніть увагу — троянда, рожа — завжди уявляється як квітка-«аристократка», тобто найкраща, найбільш елегантна. Незважаючи на цей піднесений образ, поет для посилення художнього враження додатково його підкреслює означенням «райська», недосяжна). Ліричний герой щиро зізнається, що він «...в небесах не міг найти / Богів...», але малярський образ сотворив диво, бо в його свідомості Бог і краса Мадонни поєдналися. Від безвір’я до віри, від бездуховності до духовності — такий шлях людства і людини осягає ліричний герой, а в останній строфі він стверджує, що мистецтво — той орієнтир, який не дозволяє забути про людське в людині навіть у непевні часи бездуховності:...
0 Переглянути

Іван Франко: Зі збірки «З вершин і низин» «Гімн» («Замість пролога»)

10 Клас

Гімн — урочиста пісня, з текстом програмного звучання. В основі цього ліричного жанру — уславлення певного суттєвого поняття: Бога, батьківщини, конкретного героя, народу тощо. Він виник у давніх літературах, як західних, так і східних. Такі урочисті пісні були відомі в давній літературі (вони називалися словами або ж піснями), виконувалися в багатьох країнах Середньовіччя. У романтизмі цей ліричний жанр трансформується. Так, змінюється об’єкт оспівування, стає більш абстрактним (наприклад, свобода, рівність). У XIX ст. з’являються державні гімни різних країн. Вони набувають і символічного, і патріотичного звучання, прославляючи державу, її минуле, сучасне та майбутнє. Разом із державним прапором і гербом гімн — обов’язковий атрибут держави. Пригадайте! Що ви знаєте про Гімн України? Коли останній раз його виконували? Недаремно вірш І. Франка «Гімн» має підзаголовок «Замість пролога». Поет тим самим означив його як заспів до всієї збірки, отож мотиви й образи цього твору є програмовими. З’ясуймо, які вони. Головний образ вірша — Вічний революціонер. Уже в першій строфі першого рядка поезії прояснено: «Вічний революціонер — / Дух...». Отож І. Франко урочисто прославляє (що відповідає жанровому змісту гімну) ті нематеріальні сили, які живуть і в людині, і поза нею. Вони такі потужні, що можуть змінити матеріальний світ, подарувавши людству «поступ,, щастя й волю». Це споконвічні супутники людини, ідеали, до яких вона прагне, незалежно від національності, громадянства, віросповідання. Сила духа Вічного революціонера така, що ані церковні, ані державні інстанції не в змозі його знищити. Такий зміст першої строфи....
0 Переглянути

Титан духу і думки: Іван Франко

10 Клас

Іван Франко поряд з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою увійшов у світову літературу як геній українського письменства. Усі вони — яскраві індивідуальності і в житті, й у творчості. Так, Франко — оригінальний поет, прозаїк, драматург, перекладач-поліглот, знавець 14 мов. Він відомий і як багатогранний учений, якого цікавили проблеми літератури, мови, театру, фольклору, історії, філософії, соціології, економіки. За неточними оцінками, його наукова та художня спадщина нараховує понад сто томів. Пригадайте! Що ви знаєте про особистість Івана Яковича Франка з уроків історії України в 9 класі? Яка його іпостась — політика чи письменника, на вашу думку, важливіша для сучасності й майбутнього України? ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ Основні віхи життя Іван Якович Франко народився в мальовничому прикарпатському селі Нагуєвичі на Галичині (тепер Дрогобицький район Львівської області) 27 серпня 1856 р. в родині заможного коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко. Син був їхнім первістком. Батько хотів бачити свою дитину не хліборобом, а вченою людиною, усіма шанованою. Сам І. Франко писав: «...я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів, ...мій батько був звичайний селянин і робив панщину.., не вмів ані читати, ані писати, та, незважаючи на те, був світлою людиною і віддав мене, слабовиту і до селянської праці нездатну дитину, до школи. Вихід з-під селянської стріхи на ширшу, публічну арену — це у нас досі надзвичайно рідка річ». У дитинстві рідні називали хлопчика Мироном. Сьогодні достеменно не відомо, чому так трапилося. Можливо, батьки хотіли вберегти сина від ранньої смерті, адже в ті часи дитяча смертність була дуже поширеною. Вони ніби захищали хлопчика від страшної й невідворотної долі, приховуючи його справжнє ім’я....
0 Переглянути

Іван Карпенко-Карий: «Мартин Боруля»

10 Клас

У новочеркаському вигнанні І. Карпенко-Карий написав один зі своїх найвідоміших творів — комедію «Мартин Боруля» (1886, уперше опубліковано в 1891 р.). У ній використано чимало автобіографічних деталей, особливо в розповідях Степана про працю в земському суді. Сюжет твору також побудовано на основі справжніх подій: батько драматурга Карпо Адамович не один рік клопотав про визнання свого роду як дворянського. Проте виявилося, що в офіційних документах прізвище писалося по-різному: і Тобілевич, і Тобилевич. Це й послужило підставою для відмови в задоволенні клопотання про дворянство. Сам І. Карпенко-Карий на схилі життя писатиме донькам: «...згадую Борулю, хоч люди сміються над ним, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок мали?!». Цими міркуваннями драматург ніби захищає свого персонажа, пояснює мотиви його поведінки. Чоловік прагне понад усе, щоб його і членів родини не називали принизливо «бидлом», «телятами», щоб син і дочка не зазнали тяжкої виснажливої селянської праці. Але ж, по-перше, сам Боруля належить до заможних селян (у нього гарний дім, є гроші, наймити, земля), а, по-друге, ті заходи, до яких він вдається, щоб стати дворянином, наївно-примітивні, бо вони поверхові, суперечать здоровій народній моралі. Драматург переконаний, що не аристократичне походження, а особисті якості людини визначають її суть. І найперше — це етичні норми, сформовані хліборобським стилем життя: любов до праці, до рідної землі, повага до своїх родинних коренів, національних звичаїв і традицій. Сюжет Сюжет твору нескладний, навіть можна сказати, дріб’язковий, занурений у побут. Заможний селянин Боруля посварився з поміщиком Красовським, який принизив його лайкою. Мартин затіяв судовий процес, щоб довести, що і він дворянин, а Красовський має бути покараний за образу дворянської честі Борулі: «І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обиду?»....
0 Переглянути

Іван Карпенко-Карий: «Треба працювати день і ніч, щоб побільше зробить для загального добра...»

10 Клас

Sван Карпович Тобілевич, відомий під псевдонімом І. Карпенко-Карий, народився 29 вересня 1845 р. в селищі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область). Його батько, Карпо Адамович, працював прикажчиком у панських маєтках, не цурався простого люду, понад усе мріяв про освіту для своїх дітей (а їх було шестеро). Він був переконаний, що лише освіта дасть їм достойне місце роботи. Як пізніше згадувала дружина Івана Карповича, Софія, батько так напучував сина: «Тільки учені люди живуть вільно. Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, сину, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо!». Відтак батько віддає хлопця на навчання до Бобринецького повітового училища. У 14-річному віці через матеріальну скруту його «університети» закінчуються. Проте жага знань протягом усього життя підштовхувала до самоосвіти. Як згадує у спогадах М. Кропивницький, у бобринецький період життя юнаки читали твори російських авторів, а також В. Шекспіра, Й.-В. Ґете, Г. Гейне, Й.-Ф. Шиллера, Дж. Г. Байрона, А. Дюма, Жорж Санд, В. Теккерея, праці філософів і соціологів. А поки Іван працює писарчуком у різних канцелярських кабінетах, підтримуючи матеріально велику родину. Проте одноманітна й рутинна праця була йому не до душі. Саме в Бобринці хлопець знаходить те, до чого прагнув, — аматорський театральний гурток. Як у нього виникла думка про акторство? Можливо, під впливом матері, Євдокії Зінов’ївни Садовської, простої селянки, яка гарно співала, знала майже всі пісні з «Наталки Полтавки», кілька разів була на виставах і розповідала про це дітям? Загадкове театральне дійство так зачаровувало підлітка, що він, як свідчать біографи, на початку 60-х рр. ходив п’ятдесят верст1 пішки з Бобринця до Єлисаветграда й назад, щоб побачити виставу «Наталка Полтавка». Уже пізніше сам І. Карпенко-Карий зізнавався про своє захоплення театром: «Пам’ятаю, одного року спектаклі йшли незабаром після Різдвяних свят... Квитки були розібрані на всі вистави за місяць, так що коли я приїхав у Єлисаветград, — то не міг дістати собі квитка, а між тим страсть хотілось подивитись хоч один спектакль......
0 Переглянути

Від аматорів до корифеїв

10 Клас

На початку 60-х рр. XIX ст. спостерігалася короткочасна лібералізація суспільно-політичного життя. Вона посилила інтерес громадськості до театру, зумовила появу аматорських драматичних гуртків. Так, у Києві М. Старицький і М. Лисенко організовують приватну аматорську сцену (1872), створюють і ставлять оперети «Різдвяна ніч», «Чорноморський побит на Кубані», які мали великий успіх. У 1865 р. виникає аматорський театральний гурток на Херсонщині під керівництвом М. Кропивницького та І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого). Працюючи канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді, Марко Кропивницький грав ролі, був режисером і хормейстером, писав музику, малював декорації й навіть робив перуки. Глядач познайомився з п’єсами І. Котляревського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка. Саме в цих аматорських трупах формувалися майбутні корифеї сцени: Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, брати Тобілевичі — Іван, Панас, Микола, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпинська та інші. Цей період у розвитку українського театру примітний бажанням українських культурних діячів створити національну музику. Так, у 1863 р. на сцені Марийського театру в Петербурзі з великим успіхом відбулася прем’єра першої української опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», позначеної мотивами волі, любові до рідного краю. Водночас і драматичні вистави містили потужний музичний складник. Музичну культуру того часу представляв талановитий український композитор Петро Ніщинський (1832-1896). Він написав «Вечорниці» — вставний фрагмент до п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля», вставний номер до п’єси М. Кропивницького «Невольник» за сюжетом поеми Т. Шевченка «Сліпий» та інші твори....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 34 35 36 37 38 39 40 41 42 ... 54
Назад

Навігація