ПЕРЛИНИ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

У Західній Україні початок ХХ ст. був ознаменований апофеозом творчості такого титана, як Іван Франко (його поему «Мойсей» було навіть висунуто на здобуття Нобелівської премії), лірикою та історичною романістикою Богдана Лепкого, історичними художніми текстами Гната Хоткевича, лірикою «чи не першого піонера модернізму» Василя Пачовського, історичною «малою» і «великою» прозою Андрія Чайковського, сповненою експресіоністичної сили новелістикою Василя Стефаника, модерною новелістикою Михайла Яцкова, стрімким входженням у літературу Гірської Орлиці - Ольги Кобилянської, імпресіоністичною прозою Марка Черемшини. Західноукраїнське красне письменство першої третини ХХ ст. мало вагомий жіночий компонент: Наталя Кобринська, Уляна Кравченко, Катря Гриневичева, Марійка Підгірянка, Ірина Вільде. Та найважливіше, що західноукраїнські митці спромоглися на виразну національну самоідентифікацію.

Модернізм, сповідуваний спочатку лише «молодомузівцями», у західноукраїнському красному письменстві з кожним роком набував усе більшого поширення й опановував як представників старшого покоління (І. Франко «Сойчине крило»), так і творчу інтелігенцію молодших поколінь: В. Стефаник («Діточа пригода», «Марія», «Дід Гриць»), Г. Хоткевич («Камінна душа», «Олекса Довбуш»), А. Чайковський («Віддячився», «Украдений син», «Сагайдачний»), А. Лотоцький («Кужіль і меч», «Роксоляна»), Марко Черемшина («Карби», «Село вигибає»), М. Яцків («Муза на чорному коні»). Сергій Єфремов слушно писав: «Сила тенденції - вдержати українське письменство в межах простонародності мусила скоритись перед силою факту, отого всестороннього розвитку». Модернізм, зокрема такі його течії, як неоромантизм та неореалізм, у західноукраїнському красному письменстві домінували. Навіть сучасник І. Франка В. Щурат, який колись метав громи і блискавки на «Зів'яле листя» і звинувачував Івана Яковича в декадентстві, сам досить талановитий поет і перекладач, у власній творчості суттєво відійшов від жалів, болів і сліз, притаманних поетам-народникам: «Сон, понура тиша, нидіння, мляве животіння в темряві, панування темної ночі - і раптом осяйне світло блискавки, що роздирає темряву, - так поет уявляє собі життя. В блискавці бачить він "з пітьмою бій мислі живої”, в громі - спосіб оживити сонну природу і приспану людину» (Сергій Єфремов).

«Чому нам не бути гордими за себе, за своїх героїв, за свою минувшину, коли вона така велична і сяє всіми світлотінями різних характерів і стремлінь?! Чому нам оглядатися довкола себе, що за нас скаже той або сей, і стосуватися до його ласки? Вдивімся в себе, побачмо себе, спізнаймо своє "я", високе з природи, перебудуймо себе, перекуймо себе, перекуймо сльозаву тугу на крицеву енергію - а тоді до нас стосуватися будуть і прийдуть до нас учитись, бо в нашій душі є велике творче джерело духа, за яке ми повинні й можемо бути горді!».

Василь Пачовський

Перша світова війна, яка для галичан ознаменувалася спробою створити українську армію - січове стрілецтво, подарувала Україні поетів-піснярів: підхорунжого Романа Купчинського, Степана Чарнецького, Михайла Кураха. Композитор і драматург, січовий стрілець Ярослав Барнич згодом написав оперету «Шаріка», у якій ішлося про перебування січових стрільців на Закарпатті, та оперету «Гуцулка Ксеня».

Проте серед досить великого кола західноукраїнських поетів і прозаїків особливе місце посідають Богдан-Ігор Антонич і Осип Турянський.

Саме з галицькими письменниками постійно підтримували зв'язки українські митці-емігранти з Наддніпрянської України, які тепер проживали в Чехословаччині або Польщі: Юрій Косач, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген Маланюк, Олена Теліга, Леонід Мосендз, Улас Самчук.

Як і в Наддніпрянщині в 1920-1930-х рр., літературне життя Західної України характеризувалося різноманітністю угруповань, стильових течій, ідейно-естетичних платформ. Найбільш патріотичні й свідомі гуртувалися навколо журналу «Вісник», редагованого Дмитром Донцовим. Молоді західноукраїнські «пролетарські» письменники (Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Степан Тудор) об'єдналися в літературно-мистецьку групу «Горно» й видавали у Львові журнал «Вікна». Їх підтримувала група письменників, які друкувалися в журналі «Нові шляхи», що його редагував Антін Крушельницький.

У 1921 р. у Львові виникла група «Митуса» (Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк), куди входили вчорашні січові стрільці, які продовжували втілювати національні ідеї засобами мистецтва. Християнських і патріотичних принципів дотримувалися представники угруповання «Логос» (1922-1939), яке співпрацювало із журналами «Поступ» і «Дзвони». Модерністів і авангардистів об'єднали такі групи, як «Листопад», «Дажбог». Естетичну платформу останньої виклав Богдан-Ігор Антонич у статті «По цей бік барикади». У праці йшлося про широкий діапазон художніх пошуків митців.

«Ліберальні» західноукраїнські письменники (Петро Карманський, Юрій Шкрумеляк, Богдан-Ігор Антонич, Осип Турянський, Ірина Вільде, Богдан Лепкий, Наталена Королева, Андрій Чайковський, Катря Гриневичева), намагалися «примирити» національно свідомих, які взірцем для себе у творчості вибрали письменників Європи, із «пролетарськими», які орієнтувалися на письменників СРСР, проте прихід більшовицької влади на західноукраїнські терени спричинився до такої ж масакри1, яка долею дещо раніше судилася митцям «розстріляного відродження».

1 Масакра (із польськ.) - винищення, масове вбивство, кровопролиття, бійня.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 11 клас Слоньовська, Мафтин (рівень стандарту)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)