Дитинство Марії Заньковецької

Господарем маєтку в селі Заньки — з великим будинком, розкішним садом і довгою, аж до ставу, липовою алеєю — був Костянтин Адасовський. Та хіба цьому дивуватися? Рід Адасовських уже не в одному поколінні має дворянський титул, шляхетне ще з української козацької старшини коріння. У таких родинах заведено шанувати звичаї предків, а ще — знатися на високому мистецтві. (...)

До гостинного дому Адасовських часто приїздили гості з Ніжина та Чернігова... У такі дні господарі влаштовували невеличкі сімейні виступи.

А на храмові свята Костянтин Костянтинович збирав студентів і розучував із ними різноманітні хорові номери. Зазвичай це відбувалося у великій залі будинку: усі співаки ставали півколом, праворуч — баси, а ліворуч — дисканти. Господар брав камертона й керував співом. (...)

Невдовзі Адасовський вирішив організувати й церковний хор. Тодішня церква в Заявках була дещо незвична за своєю будовою. Не така, як інші церкви Чернігівської губернії. Але що напрочуд красива — ніхто не міг цього заперечити. (...) Селяни ходили до храму за давньою звичкою, прищепленою батьками та дідами, часто навіть не розуміючи до ладу істинної суті християнства. Але відколи поміщик Адасовський створив у селі Заньки церковний хор, щонедільні літургії перетворилися для заньківчан на найпрекрасніші години їхнього вбогого кріпацького життя. Чарівний та воістину божественний спів — коли всі голоси творили одну величну гармонію — піднімав приземлену душу хлібороба високо до небес.

Манечка також співала з батьком на церковному криласі, її янгольський голосочок особливо заворожував прихожан. А ще співала на хатніх посиденьках разом із родичами та гостями. І коли старші розігрували імпровізовані вистави, вона завжди з великою охотою приєднувалася до їхньої гри.

— Моя Ляпутета — так казав жартома на свою найменшу донечку поміщик Адасовський.

А Ляпутета зростала життєрадісною, доброзичливою дівчиною і вже змалечку мала гарну вроду — стрункий стан, граційну поставу, ніжну шкіру, пухнасте темне волосся та дві рівнесенькі дужки брів над карими очима, її очі випромінювали якесь особливе внутрішнє світло...

Адасовські готувалися до Маниного десятиліття. Костянтин Костянтинович розучував зі своїм хором спеціальну привітальну пісеньку. Марія Василівна замовила в кравця Петра пишне вбрання: вишневу корсетку, малинового кольору плахту зі срібними китичками, червоні сап’янові чобітки. А ще придбала для донечки-улюблениці рясне коралове намисто.

На свято до Адасовських прийшло чимало гостей — знайомі батькові поміщики зі своїми родинами, студенти, хористи, близькі родичі. Приїхала із Чернігова й тітка Саша, сестра Марії Василівни зі своїм чоловіком Олександром Івановичем Маркевичем.

Після святкового обіду іменинниця виконала для гостей кілька пісень, а тоді затанцювала «козачка». Усі були вражені її талантом і голосом. А котрийсь із поміщиків навіть почав говорити про «майбутню актрису Адасовську», але, зіткнувшись із невдоволеним поглядом господаря, зупинився на півслові.

— Маня повинна здобувати освіту в найкращому навчальному закладі Чернігова, — переконувала тітка Саша свою сестру.

Тож як тільки настала осінь, десятилітню Марію віддали на навчання до приватного пансіону Осовської, що славився високим рівнем викладання багатьох особливо важливих для того часу дисциплін. (...)

Марія Адасовська була сумлінною ученицею, але понад усе її вабили уроки музики й танців, а також заняття пантомімою. Адже саме там вона могла вповні проявити свої артистичні та творчі здібності.

— З Адасовської може вийти пречудова балерина, — повторював балетмейстер пансіону Янек Прушинський, захоплено спостерігаючи, як дівчинка вправно виконує складні «па» мазурки.

А його дружина Броніслава Прушинська, котра викладала дівчатам спів, запевняла:

— Марія — вроджена оперна співачка!

Сама ж Маня тим часом невтомно вигадувала різноманітні п’єски й етюди, які потім разом з іншими ученицями пансіону ставила на імпровізованій сцені. Здебільшого то були так звані «анекдоти в лицях», коли розігрували кумедні випадки зі шкільного життя, висміювали окремих викладачів або учнів. Вірші до вистав Марія також писала сама.

Якось Вербицький попросив Адасовську, аби вона прочитала на уроці монолог Антігони з трагедії Софокла. Учениця настільки правдоподібно ввійшла в цю складну драматичну роль, що всі присутні в класі були просто приголомшені.

— Ти повинна просити своїх батьків, аби вони віддали тебе на навчання до Московської театральної школи. Маєш усі здібності актриси! — сказав Марії учитель словесності по закінченні заняття.

Після таких його слів вона спершу ніяково опустила очі, але потім сказала з притаманною їй сміливістю:

— Мені хотілося б виконувати ролі простих українських дівчат. Одного разу в Заявках я бачила, як плаче бідна наймичка. Я хочу показати своїм майбутнім глядачам сльози тієї наймички.

Щирі слова юнки приємно вразили серце Миколи Андрійовича. І тоді він зважився на досить ризикований на ті часи крок. На наступний урок словесності приніс для Марії подарунок — «Кобзар» Тараса Шевченка, колись підписаний для нього самим автором. Узявши до рук таку реліквію, учениця не могла стримати захвату. Ця книжка стала для неї оберегом. Щодня вона пильно вчитувалася в палкі та пронизливі рядки «Кобзаря», легко запам’ятовуючи цілі вірші та поеми. Й уявляла, ніби вже виконує на сцені ролі знедолених Шевченкових героїнь...

Перед літніми канікулами Вербицький вирішив поставити в пансіоні казку «Дочка Кощея». І Маня надзвичайно майстерно зіграла роль сирітки, яка заблукала в лісі. Маркевичі, які прийшли подивитися на свою племінницю, були захоплені її талантом.

— От якби віддати її до театральної школи при Петербурзькому імператорському театрі! — такою думкою поділився з дружиною Олександр Іванович.

— Боже збав тебе сказати про це Костянтину, — тихо відповіла на те тітка Саша.

Скандал у родині Адасовських почався тоді, коли Манечка, приїхавши додому на канікули, вирішила створити домашній театр. У порожній коморі вона самотужки облаштувала сяку-таку подобу сцени й запросила на безкоштовну виставу глядачів — своїх подружок, їхніх молодших братиків і сестричок. Маня грала вже добре знайому їй роль Антігони — доньки фіванського царя Едіпа, яка через велику любов до батька пішла на страшну саможертву...

Але, як на біду, у найдраматичніший момент вистави до комори принесло бабу Сухондиху. Побачивши панську дочку з обличчям, вимазаним у крейду, розпатлану й закутану в простирадло, та ще й почувши, як та голосить і вигукує якісь дивні слова, стара няня злякалася й погукала господарів.

Власне, скандал у родині Адасовських почався тоді, коли Манечка впевнено заявила своїм батькам:

— Я хочу бути актрисою!

Така зухвала доньчина мрія страшенно розлютила зазвичай поміркованого повітового суддю Костянтина Костянтиновича.

— Як ти смієш мріяти про таке заняття? Хіба не знаєш, що актор — це професія сороміцька й негідна людей дворянського походження, що жінка на сцені — це вкрай непристойно?! — кричав він на доньку.

— Тату, мені подобається грати на сцені! — не здавалася Марія.

Проте Адасовський був категоричним:

— Нізащо у світі я тобі цього не дозволю. Запам’ятай: іще ніхто не ганьбив нашого знатного роду штукарством і блазнюванням. Тож я тебе прошу по-доброму: назавжди викинь оці дурощі зі своєї голови!

Тоді, не в силах більше стримуватися, дівчинка гірко заплакала. (...)

Марійка залишила батька у вітальні наодинці із цією нестерпною поміщицею, а сама вийшла на подвір’я. Якийсь час замріяно дивилася в далину — ніби прагла відшукати десь там власну невідворотну долю.

— Однак я стану актрисою! — сказала раптом уголос сама до себе, її сльози вже висохли. У глибині очей знову з’явилося сяйво...

Розвиваємо компетентності

«Мікрофон». Марія Заньковецька змалку виявляла акторські здібності й бажання стати актрисою. Акторські здібності допомагають у різних життєвих ситуаціях: це й уміння переконувати людей, вести їх за собою, домагатися свого та ін. Потренуйтеся бути актором/актрисою, озвучивши фразу, яку Марія кинула своєму татові:

— Тату, мені подобається грати на сцені!

Довідка

Марія Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська) — українська акторка й театральна діячка, провідна зірка українського театру наприкінці XIX — на початку XX ст. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.