- Ховайся мерщій в хащу!.. Ти ж чуєш, що в лісі мисливці та собаки, - гукала їй ще здалеку Вербинка.

- Чую й знаю! - заплакала бідна Кізонька. - Але я вскочила в терновий кущ, і він пороздирав мені ніжки. Я не можу рушити далі - так мені болить і пече!

Мавка підбігла до козеняти, швиденько перев’язала йому ніжку й, підтримуючи збоку, повела його до кущів. В цей момент на поляну виткнувся лісник. Він побачив, як шкандибає Кізочка, й кинувся до неї. Вербинка знала, що лісник - добрий. Але ж тепер, коли довкола була стрілянина, коли вже люди повбивали стільки звірів, вона страшенно злякалася. Бо ж знала вона й те, що на полюванні й добрі люди стають жорстокими. Й вона заступила собою Кізоньку, й сама об’явилася перед лісником. Лісник остовпів, побачивши перед собою незвичайно красну дівчину, що з’явилася не знати звідки. Здивовано дивився він в її темні очі, що були, як фіалки; дивився на довге темно-синє волосся, що відблискувало, як гайвороняче крило, любувався з її довгих світло-зелених шат. А тим часом вона простягла до нього ніжні, білі, як лілеї, руки, й він почув її голос, неначе задзвонили навколо сині дзвіночки:

- Дядечку! Прошу вас, змилуйтесь над нею! Вона ж така молоденька, живе тільки чотири місяці! Вона ж нікому не робить шкоди!..

- Ти - Мавка? - спитав лісник, нарешті отямившись.

- Так, я - Мавка з цього лісу. Зовуть мене - Вербинка. Ви ж - добрий, я знаю. Це ж мені виносите ви молочної кашки на пеньок. А я оберігаю та пильную всіх звірят у вашому лісі. Пожалійте цю Кізочку; дуже вас прошу, дядечку!..

- Добре! - промовив схвильований лісник, у якого розм’якло серце. - Добре! Я візьму її до себе й сховаю у своєму хліві. Там вона перебуде, поки одужають її ніжки, а потім я знову випущу її в ліс. Не бійся, у мене ніхто її не торкне.

Він ласкаво погладив перелякану Кізочку, взяв її на руки й поніс до своєї хатинки. Коли лісник оглянувся ще раз, Мавки вже не було видко. Тільки почув, як продзвенів її ніжний голосок.

- Спасибі вам, дядечку. Яка я рада, що ви такий добрий!..

Анатолій Василенко. Ілюстрація до казки В. Короліва-Старого «Мавка-Вербинка» (1990). Видавництво «Веселка»

Лісник відніс козеня додому й сховав його в хліві. Але один багатий панич угледів Кізочку. Дуже вона йому сподобалася, й закортіло йому відвезти її до міста. Давав за неї великі гроші, навіть загрожував лісникові. Та лісник не схотів ні за що її продати.

- Це Мавчина-Вербинчина Кізочка, доньки нашого Лісовика. Сама Вербинка просила мене її захистити. А я дав їй своє слово, що вигою Кізоньку й випущу в ліс.

- Мало що! То ж Мавка, не людина. Для неї ваше слово нічого не важить, все одно, що сказати на вітер.

- Нехай для неї й не важить, так зате моє слово важить для мене. Коли даєш якусь обітницю, то мусиш її додержати, - відповів лісник твердо.

З того часу всі лісові мешканці ще дужче полюбили свого доброго лісника. Зайчики ніколи не гризли дерев у його садочку, Лисичка не крала його курей, а пташки чисто-начисто оббирали з його дерев всю гусінь та нищили шкідливих комах...

По тій пригоді минуло багато часу. Аж ось одного дня забігло до того лісу кілька здорових сірих Вовків. Осіли вони тут й почали хазяйнувати, як вдома. То Зайчиків ловлять, то Кізочку роздеруть. Одне слово, не стало життя тихим, мирним звіряткам від тих зайд. Лісовик на них сварився, й Мавка та інші невидимі лісові сили умовляли їх, щоб Вовки пішли, відкіль прийшли. А вони тільки облизуються та глузують.

- Нам, - кажуть, - тут краще, бо ваші Зайці та Кози ще не вчені. От ми їх і повчимо, щоб краще бігали...

Та недовго вони панували. Як тільки помітив добрий лісник, що в його лісі хижаки-зайди завелися, то й почав їх висліджувати. Аж трьох підстрелив. Однак останні не тікають. Тоді лісник і каже собі:

- Побачимо, хто кого перемудрить!

Узяв він лопату, пішов у саму хащу й викопав там велику глибоченну яму, таку, що була вона зверху вужча, а зісподу ширша. Потім понакладав зверху тонкого хмизу й рясно притрусив жовтим листом, бо вже тоді багато листя з дерев пообпадало. Так він хитро все зробив, що ніхто б не впізнав, де та «вовча яма». Щоб туди Вовків заманити, поклав у яму принаду: великий шматок старого сала. Минуло день чи там два, аж чує лісник зі свого двору, що виють Вовки. Прислухався - саме там, де він викопав на них яму. Та й закортіло йому подивитися, дарма, що вже був вечір і в лісі стало зовсім поночі. Вхопив лісник рушницю та й прийшов до того місця й почав обережно наближатися до ями. Та як шугне зненацька однією ногою! Й полетів сам у ту вовчу пастку.

Яма глибока, вилізти не можна, бо ж нема за що зачепитися. А в тій ямі в кутку немов дві маленьких жаринки жевріють... Вгадав лісник одразу, що в ямі вкупі з ним ще й Вовк сидить. Мерщій вхопився він за рушницю, але стріляти у Вовка роздумав: «А як я в пітьмі промахнуся?! Тоді ж він, підстрелений, живцем мене заїсть!..» Не стрелив він у Вовка, а вистрілив угору. Думав, що тим і Вовка настрашить та й, може, хтось почує той постріл та й допоможе з ями видряпатись. Вистрелив він іще раз, а далі вже й боїться, бо залишився в нього тільки один набій1. Коли б Вовк захотів на нього плигнути, то не було б йому чим і відбитися. Засумував той лісник. А далі як загукає:

- Рятуйте ж хоч ви мене, лісові духи!

1 Набій - патрон.