Серце віддав Україні: Олександр Довженко (1894—1956)
- 5-01-2023, 13:42
- 216
8 Клас , Українська література 8 клас Коваленко (повторне видання) 2022
Серце віддав Україні
Олександр Довженко
1894—1956
Його називали «Гомером кіно ХХ століття» за широкомасштабне зображення рідної землі й народу, його трагічну долю та пошуки історичного шляху.
Він був поетом у кіно й писав твори художньої літератури з яскравими ознаками кінематографічності, започаткував у літературі жанр кіноповісті1.
1 Кіноповість — жанр, що поєднує в собі риси кіносценарію і повісті.
У 2015 р. міжнародна організація ЮНЕСКО2 назвала його «німий» фільм «Земля» серед п’яти світових кіношедеврів, про які кажуть: найкращі фільми всіх часів і народів.
2 Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO) — міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, яка у співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам’яток культури тощо.
Він — це Олександр Петрович Довженко — геніальний український кінорежисер, письменник, публіцист і художник. Митець багатогранно обдарований, пристрасний, щирий, а ще — великий син свого народу, який усе життя присвятив їй — своїй УКРАЇНІ.
Олександр Петрович Довженко народився на хуторі В’юнище на Чернігівщині 10 вересня 1894 р.
Сім’я була багатодітною навіть для тих часів — чотирнадцятеро дітей, із яких вижили тільки двоє — Олександр і його сестра Поліна. У своєму «Щоденнику» в 1945 р. вже у зрілому віці письменник так згадував про свою родину: «Пригадую: основна риса характеру нашої сім’ї — насміхались над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. Ми любили сміятись, дражнити одне одного, сміялись у добрі і в горі, сміялися над владою, над Богом і над чортом, мали велику любов і смак до смішного, дотепного, гострого. Дід, батько, мати, брати і сестри. Сліз нам випало, проте, в житті багато, більш ніж сміху. І всі ми були добрі до людей».
Самі неписьменні, батьки намагалися дати дітям ґрунтовну освіту.
Спочатку Сашко навчався в Сосницькій початковій школі, потім — у Глухівському учительському інституті (нині — Глухівський національний університет імені Олександра Довженка). У школі йому легко давалися науки, мав відмінні оцінки, хоч вважав, що це «...вчителі самі чогось не розуміють, тож їм здається, що я відмінник». У Глухівському інституті він читав багато літературних творів, «що видавалися у Львові і читалися потай від педагогів як щось рідне, але заборонене». Ці книжки відкривали юнакові велич і трагедію його народу та виховували прагнення працювати для його піднесення.
Олександр Довженко з батьком (фото 20-х років XX ст.)
Батько, мати та сестра Олександра Довженка (фото 30-х років XX ст.)
Після закінчення навчання через нестачу вчителів він працював учителем природознавства, географії, фізики, історії, гімнастики й малювання в Житомирському початковому училищі. Саме в ці роки О. Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху.
У 1917 р. він переїхав до Києва, де вчителював й одночасно навчався в Київському комерційному інституті (нині — Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) та Українській академії мистецтв. Жодного з вишів він так і не закінчив, тому що його захопили буремні події 20-х років ХХ ст. У 1918 р. він організовував петлюрівські загони й був ад’ютантом третьої окремої бригади Січової дивізії. У 1919 р. О. Довженко повернувся до Житомира, де його заарештували Волинська ВЧК1. Потім — концтабір із формулюванням «ворог робітничо-селянського уряду». Звільнитися з неволі допоміг йому письменник Василь Еллан-Блакитний2. Після встановлення радянської влади О. Довженко працював на різних посадах в Україні, потім — на дипломатичній роботі в Польщі та Німеччині. Він не полишав бажання опанувати тонкощі образотворчого мистецтва, тому в Берліні близько року навчався в приватній мистецькій школі у професора Віллі Геккеля, відвідував лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. О. Довженко писав: «...У мене була віра у свої здібності й впевненість, що років через десять-п’ятнадцять наполегливої праці я вироблюсь у непоганого художника».
1 Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем — у 1917-1922 рр. — державно-політичний карний орган уряду більшовиків.
2 Еллан-Блакитний Василь (справжнє ім’я Василь Михайлович Елланський) (1894-1925) — український письменник.
Тому цілком закономірним було його рішення після повернення в Україну займатися живописом. О. Довженко працював карикатуристом і художником-ілюстратором у газеті «Вісті».
Але в 1926 р. він, визнаний у Харкові митець, різко змінив своє життя, переїхавши до Одеси працювати на кінофабрику. Довелося всього вчитися з нуля — писати сценарії фільмів, опановувати ази режисерської професії.
Олександр Довженко. Карикатури (20-і роки XX ст.)
Після перших невдалих спроб О. Довженко в 1928 р. приступив до створення кіноепопеї про український народ. Протягом 1928-1930 рр. з’явилися три стрічки, присвячені осмисленню національної історії, — «Звенигора», «Арсенал» та «Земля».
Коли почалася Друга світова війна, О. Довженко, хворий і вже немолодий, добровольцем пішов на фронт. Він працював кореспондентом газети «Красная звезда», знімав документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Але головною зброєю в цей час для нього стало слово. Саме у страшний воєнний період народився Довженко-письменник. Він створив оповідання і кіноповісті «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Мати», «Відступник», «На колючому дроті», «Незабутнє», «Народні рицарі», «Стій, смерть, зупинись!», «Повість полум’яних літ», «Україна в огні». Основна тема його творів цього часу — людина й війна, доля народу у війні. На повну силу автор зобразив національну трагедію, у цих творах звучав біль за рідну землю і народ. Але О. Довженко не побоявся порушити також проблеми, які інші замовчували: непідготовленість країни до боротьби з ворогом, байдужість і безвідповідальність влади в часи народного горя, причини появи зрадників та інші. За кіноповість «Україна в огні» О. Довженка піддали нищівній критиці. Влада побоялася знищити митця зі світовою славою так, як сотні інших, тому О. Довженка змусили переїхати до Москви й заборонили виїжджати до України. Письменник розумів, що це назавжди, тому у своєму «Щоденнику» записав: «Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі». Але навіть цій мрії О. Довженка не судилося здійснитися.
Олександр Петрович помер 25 листопада 1956 року. Тіло його по коїться в Москві на Новодівочому цвинтарі. Україна має надію, що на стане час, коли заповіт її великого сина можна буде виконати.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Назвіть дві-три події з біографії О. Довженка, що найбільше вам запам’яталися.
2. Розкажіть про Довженка-режисера. Назвіть найвизначніші його кіно- та літературні твори.
3. Поясніть, про що свідчить той факт, що фільм Олександра Довженка «Земля» двічі визнано світовим кіношедевром.
4. Роздивіться репродукції портрета Олександра Довженка роботи Алли Горської та автопортрета митця. Яке враження вони справили на вас? У чому символічність художнього полотна Алли Горської?
Олександр Довженко. Автопортрет 1924 р.
Алла Горська. Портрет Олександра Довженка
5. Прочитайте та прокоментуйте крилаті вислови О. Довженка. Який із них ви обрали б собі як настанову до свого життя? Чому?
• Думай неухильно тільки про велике. Підніми природу до самого себе, і хай Всесвіт буде відображенням твоєї душі.
• Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі. Що кому.
• Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка.
• Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.
Оповідання «Ніч перед боєм» О. Довженко написав у 1942 р. за місяць. Його надрукували в газеті «Красная звезда» російською мовою, а потім — у форматі маленької книжечки-метелика, яку поширювали на фронті. Ним зачитувалися бійці, водночас це був один із небагатьох Довженкових творів, схвально сприйнятих владою.
НІЧ ПЕРЕД БОЄМ
Скорочено
— Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут — і старі, що вже по пів року на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що йтимуть до бою вперше, — усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?
Іван Дробот, молодий танкіст із надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався.
— Правду, — одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу1 знаменитий їхній командир Петро Колодуб. — Продовжуйте, Дробот, що ви хотіли сказати перед боєм.
1 Герой Радянського Союзу — найвищий ступінь відзнаки за заслуги перед радянською державою, пов’язані зі здійсненням героїчного подвигу.
— Я хотів спитать вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто й здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все, що говорять, і самі ми знаємо, що ви з любого пекла виходите переможцем, так от, що ви є така за людина, скажіть нам неофіціально, так, ніби ми і не на війні зовсім. Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи, може, я не так висловився, пробачте.
Дробот почервонів од свого довгого запитання. Йому здалося, що він неясно висловився, і від цього він зовсім розгубився.
— Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я з великою охотою вам одповім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є.
Усі бійці і командири, — а їх було в землянці чоловік тридцять, — раптом заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли. Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх. Поклавши на похідний столик люльку, він трохи почекав, поки стало зовсім тихо.
— Це було на Десні, — почав знаменитий капітан, усміхнувшись. — Да... одним словом, звичайний наш український дід-рибалка перевернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, що пізнали увесь тягар торішнього німецького вторгнення, не пам’ятає цього діда? Пригадуєте осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто сказав би, що вони не любили нас. Часом їхня нелюбов і навіть презирство до нас не мали впливу. Було таке?
— Було, — зітхнули в кутку землянки.
— Ну, так от слухайте. [...] Ми відходили без зв’язку, без артилерії, ми одступали на схід день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю. Були й такі, що кидали зброю і з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо.
Колодуб примовк, замислившись.
— Нас було небагато, чоловік п’ятнадцять. Було кілька танкістів з розбитих танків, були кулеметники, політпрацівники, два бортмеханіки, навіть один полковник без полку. Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе.
Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка.
— Ми вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика ріка. А німці були недалеко. Чимало з нас не вміло плавать. Нам показали хату перевізника.
— Тікаєте, бісові сини? — спитав нас дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней з веслом, сіткою й дерев’яним ковшем для виливання води з човна. — Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все — перевези та перевези. Савко! — крикнув Платон до сусідньої хати. — Ходім, Савко. Треба перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.
Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець з двома опачинами.
— Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете, — сказав дід Савка і хитро подивився на нас. — Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?!
— Ходім уже, годі! — сказав Платон.
Пішли. [...]
— Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. — Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.
— Еге! — погодився Савка. — Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся.
— Душа несерйозна, розбалувана, — сердився Платон. — Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі1 тих, як їх, бачив? Всіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник Левко Півторак — я понімаю! А це — казна-що, не люди.
1 Бої на Халхин-Голі — прикордонний збройний конфлікт 1939 р. поблизу річки Халхин-Гол на території Монголії між Маньчжурською державою і Монгольською Народною республікою. Основними учасниками конфлікту були Японія і СРСР. Перша підтримувала маньчжурів, друга — монголів.
Ми йшли стежкою мовчки у густих лозах. [...]
— Скажіть, а де ж річка? Далеко річка?
— А ось і річка.
Дійсно, лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.
Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі2 палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками. [...]
2 Горобина ніч — народна назва сильної і тривалої нічної грози; буряна ніч із градом, зливою і грозою.
— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що Бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас.
Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.
— У тебе готово, Савко?
— Можна.
— А хмар наперло... Ач, що робиться! Страшний суд1, чи що, починається? — Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега. [...]
1 Страшний суд, Судний день — у деяких релігіях і віруваннях — останній суд, що буде звершений над людьми з метою виявлення праведників і грішників та визначення нагороди першим і покарання другим.
Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.
Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував із Савкою свою розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос:
— Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні2, а новому.
2 Реміння (розм.) — збірн. до ремінь.
— Еге! — почувся ззаду голос Савки.
— А це ж усе гроші!
— Еге!
— Вставай, — каже, — вези, годі спати. А я три ночі не спав, возив.
Платон трохи помовчав.
— А оце недавно, перед вечором, перевозив із Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить — вези, каже, мерщій, куркуль3! Їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина, хай бог милує.
3 Куркуль — у СРСР — зневажлива назва заможного селянина.
— А, чорті-що.
— Еге. Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаєш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай... О, здорово гуцає. — Прислухався Платон до гарматних пострілів. — Скоро, мабуть, появиться герман4.
4 Герман — тут: німець.
Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли перелякані качки.
— «Діду, перевези...» — сердився Платон.
— Еге, — підхопив Савка. — А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери вліво, бистра велика, — загрібав Савка опачиною.
— Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би цього човна повернув назад, та по шиях, по шиях! — розсердився Платон і наліг на весло. — Той не одступить, ні, чорта з два!
— Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє діло! — сказав Савка і плюнув на долоню. — А ці думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров’ю довго... Це ж усе доведеться забирать назад!
— А доведеться! — підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. — Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!
Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.
— Наша частина змушена була відступити, — сказав полковник.
— Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, — сказав Платон. — Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.
— А де ваша ненависть? — підхопив Савка.
— Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! — Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі. [...]
— Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, — крикнув Троянда і навіть встав од хвилювання.
— Значить, душа в тебе мала, — сказав Платон. — Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.
— Ну, а якщо душа велика, а людина нервова, — образився Троянда і розсердився сам на себе. Був він до чорта розумний і дотепний, а тут весь дотеп наче всох.
— А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, — сказав Платон. — А там уже живі розберуть колись, який ти був, нервений чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, а нервів і себелюбства ще неначе більше. От і — «перевезіть, діду». А ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не вмієш?
— Ну, це не всякий може, — пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда.
— Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. Їсти ж хліба усякий требує. І язиком галакать усі навчились. [...]
— Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить — «діду, перевези»!
— Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.
— Не знаю, як ти, Савко, — сказав Платон, — а мене б із Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости, Господи, не при ночі згадуючи.
— Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! — виправдувався лейтенант Сокіл.
— Ну і що ж? — перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. — Скільки вона вас там може убити, тая танкетка? Все одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на Кохин-Голі, чули, що зробив з тими, як їх?.. Танкетки, — розгнівався дід. — Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в піснях про Морозенка співають: «Де проїхав Морозенко — кривавая річка». О! Ото був воїн!
Я не витримав далі дідових розмов, — так важко було мені його слухати. В цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.
— А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? — простогнав я йому в самі очі.
— А що мені думати? — подивився на мене дід Платон. — Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! — сказав дід Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас. [...]
Приїхали.
Човен м’яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни — і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду.
Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози.
— Постійте трохи, — сказав Платон, спершись на весло. — Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?
— Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! — спробував підбадьорити діда Троянда. [...]
Ми пішли в лози.
Я йшов останнім і думав про діда Платона. «Спасибі йому, — думав я, — що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі. Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!»
Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип.
Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.
— Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, — сказав я, задихаючись. — Ми вас, діду, ніколи.
— Іди, не крутись перед очима, — сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.
— Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, — сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули.
— Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос капітана зазвучав, як бойова сурма. — Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. — Капітан Колодуб усміхнувся. — А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і...
— І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє шанування! Ну як? — почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що вже з пів години як приїхав на фронт і зайшов до землянки.
— І поклонитися діду Платону в ноги за науку, — сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди.
Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.
— Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, — зітхнув молодий танкіст.
Усі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.
— Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, — сказав Дробот. — Ото як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:
— Савко, прости мене!
— Бог простить.
— У другий раз!
— Бог простить.
— Прости утретє!
— Бог простить.
— Прости і ти мене, Платоне, — сказав дід Савка.
— Бог простить.
— У другий раз!
— Бог простить.
— У третій раз!
— Бог простить.
Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло — і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.
— А хто ж ти такий? — тихо спитав капітан Колодуб.
— Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...
— Встать! — скомандував Колодуб.
Усі встали. Цілу хвилину сім’я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв із закритими очима. Потім на мить він став на одно коліно, і всі послідували за його рухом.
— Готові до бою? — спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.
— Готові на будь-який огонь!!!
Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.
ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ
- 1. Назвіть елементи сюжету оповідання. Підтверджуйте відповідь цитатами.
- 2. Порівняйте, коли відбуваються події у творі та коли Петро Колодуб про них розповідає. Свою відповідь обґрунтуйте.
- 3. Розкажіть, що ви дізналися про Петра Колодуба в епізоді розмови його з молодими бійцями. Який художній засіб і з якою метою використав автор для зображення образу командира?
- 4. Розкажіть, яким був бойовий дух бійців на момент зустрічі з дідами Платоном і Савкою. Чи виправданим був їхній відступ? Відповідь підтверджуйте цитатами.
- 5. Поясніть, як дід Платон охарактеризував усіх бійців, що відступали. Чи справедливою була така його оцінка? Чи жалів він їх? Свою відповідь обґрунтуйте.
- 6. Перевізники тричі згадують у розмові з бійцями про нове реміння. З якою метою автор акцентує увагу на цій художній деталі?
- 7. Проаналізуйте мовлення діда Платона. Чим ви поясните саме такий добір ним слів?
- 8. Прочитайте пейзаж — передвісник горобиної ночі. Яка його роль у творі?
- 9. Розкажіть, який урок патріотизму дали діди-перевізники бійцям. Зробіть припущення, якою могла бути поведінка Петра Колодуба в подальшому, якби він не зустрів Платона й Савку.
- 10. Поясніть, чому про дідів автор розповів устами Петра Колодуба через пів року після їхньої зустрічі.
- 11. Порівняйте характери дідів-перевізників. Що між ними спільне, а чим вони відрізняються? Відповідь підтверджуйте цитатами.
- 12. Розкажіть, у чому полягав подвиг дідів Платона й Савки. Поясніть значення сцени їхнього прощання. Що означали слова діда Платона «уміти умирать»?
- 13. Поясніть, з якою метою автор згадує у творі образ Морозенка. У чому його символічне значення? Відповідь обґрунтуйте.
- 14. Поміркуйте, у чому актуальність цього твору. Чи можна провести аналогії між подіями 1941-1942 рр. і сучасністю? У чому вони виявляються?
Цікава думка
Сергій Ейзенштейн1 так охарактеризував Олександра Довженка: «...серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно».
1 Ейзенштейн Сергій Михайлович (1898-1948) — режисер фільму «Броненосець "Потьомкін”» — одного з десяти найкращих фільмів усіх часів і народів.
Коли прочитано твір...
В оповіданні «Ніч перед боєм» художньо узагальнено об’єктивні картини початкового періоду війни. Тема твору — захист рідної землі та героїзм людей у боротьбі з ворогом. Гасло «Ні кроку назад!» з офіційного наказу № 227 перегукувалося з художньою ідеєю твору, але втіленою емоційно та пристрасно. «Перемагають горді, а не жалісливі» — такий урок давав О. Довженко воїнам-захисникам.
Оповідь у творі веде Герой Радянського Союзу Петро Колодуб. Автор зображує всього кілька годин у перші місяці 1941 року, коли окремі розрізнені загони радянської армії відступали під натиском ворога. У центрі твору — образи двох дідів: Платона й Савки. У своєму «Щоденнику» О. Довженко записав про них: «Діди-перевізники — це образ епохи. Діди-перевізники через ріки. Харони1. Їх багато. Вони сміливі, не бояться смерті і ніби зговорились».
Чому автор для розповіді про українські воєнні реалії використовує образи античної міфології? Міфологічний образ річки Стікс, через яку переправлявся Харон, символізував зв’язок двох світів — живих і мертвих. В оповіданні «Ніч перед боєм» річка Десна — очищення душ, а Платон і Савка стали ніби духовними поводирями воїнів, провідниками від стану зневіри до впевненості в перемозі. Переправившися на інший берег, бійці були вже іншими, готовими скоро повернутися і визволити рідну землю. Після розмови з Платоном і Савкою вже не жалість до себе, а «нестерпний вогонь пропік наскрізь» їх і пробудив у них ненависть до ворога та прагнення до перемоги.
1 Харон — у давньогрецькій міфології перевозив човном душі померлих через річки Стікс та Ахеронт у царство Аїда.
Література в колі мистецтв
Перегляньте фільм «Земля», реставрований Національним центром Олександра Довженка. Зверніть увагу, що музичний супровід до нього створив український етногурт «ДахаБраха».
Офіційний трейлер відреставрованого фільму
Постер до прем’єрного показу відреставрованого фільму «Земля»
ВИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ
Творче життя Олександра Петровича Довженка було пов’язане з Київською кінофабрикою (нині Національна кіностудія художніх фільмів імені О. Довженка). Саме тут він зняв «Арсенал» і «Землю».
Об’єднайтеся з однокласниками/однокласницями у творчу групу та проведіть дослідження цієї сторінки біографії митця. Підготуйте проєкт і презентуйте його в класі або оприлюдніть на сторінці в соціальних мережах.
ВАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЄКТИ
Об’єднайтеся з однокласниками/однокласницями у творчу групу. У мережі Інтернет знайдіть інформацію, як написати сценарій. За оповіданням «Ніч перед боєм» створіть кіносценарій. Оприлюдніть його в інтернеті й організуйте обговорення. Удоскональте ваш сценарій пропозиціями інших творчих груп.
Читаємо із задоволенням
Тим із вас, хто зацікавився долею О. Довженка, радимо прочитати два твори самого режисера й письменника: геніальну автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна» та найповніший варіант щоденника (Довженко О. П. Щоденникові записи. — Харків, 2015).
А в історико-документальній книжці кінорежисера та кінознавця Олександра Безручка представлено не відомі раніше документи про письменника (О. Безручко. Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. — Київ : Сучасний письменник, 2008).
Не залишать вас також байдужими надзвичайної емоційної сили твори О. Довженка «Мати» та «На колючому дроті», присвячені Другій світовій війні.
МУЗЕЙНА МАПА УКРАЇНИ
Дізнатися більше про генія планетарного масштабу, українського Леонардо да Вінчі можна, відвідавши (віртуально чи реально):
• Сосницький літературно-меморіальний музей О. П. Довженка;
• Музей Національної кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.
Коментарі (0)